Подія, що нагадала, чого ми варті (фото, відео)
Ранком 18 лютого 2014 року світило сонце. Синє небо немов підбадьорювало своєю глибиною і прозорістю. В подібні дні здається, що час нескінченний і попереду ціла вічність, наповнена змістом. За рішенням Віче на Майдані, опозиція внесла до порядку денного Верховної Ради питання щодо відновлення дії Конституції 2004 року, яку Янукович незаконно змінив, узурпувавши владу. Щоб підтримати цю ініціативу, до стін парламенту з Майдану наближалися колони мирних протестувальників.
Відповіддю на мирну ходу стали звірячі вбивства. В майданівців летіли гранати, начинені залізом, які калічили та вбивали. Почали лунати постріли з помпових рушниць та автоматичної зброї. Разом із силовиками, які, переступивши закон, почали стріляти в українців, привезені до Києва банди кримінальних злочинців, на яких спирався режим. Вони добивали залізними прутами тих, хто падав.
У цей день Янукович і його команда перейшли всі межі. Влада пішла в атаку, намагаючись, утопивши Майдан у крові, знищити дух спротиву та жагу до справедливості, яка була рушієм протестів. Щоб знищити уночі Майдан, вони використали весь наявний у них арсенал зброї, застосували бронетранспортери та іншу важку техніку.
Увечері зі сцени Майдану я попросив жінок, молодь молодшу за 18 років та літніх людей залишити площу. Але жодна людина не пішла! Чорні лави “Беркуту” та Внутрішніх військ взяли Майдан у облогу, станції метро заблоковано.
Почався штурм оточеного Майдану. «Швидкі допомоги» не могли доїхати, щоб допомогти пораненим. Тому ми поранених і вбитих несли до Будинку профспілок, де розташовувався наш штаб.
Єдиним нашим захистом був вогонь барикад, які вже палали навколо сцени, та сила духу захисників Майдану. Силовики, підпаливши Будинок профспілок, намагалися спалити живцем майданівців, що були там, та знищити штаб опору.
Було таке враження, що влада досягла апогею страху та безумства, кинувши на Майдан усі свої сили. Але його так і не змогли захопити. Саме тоді відбувся перелам і стало зрозуміло, що режим Януковича програв і приречений. До його кінця залишалося декілька діб…
Без зброї, у вогні Майдан продовжував стояти. Майдан вистояв через кожного, хто залишався там, розуміючи, що вирішується доля України, і нам немає куди відступати. Ми вистояли там, тому що по-іншому не могли.
За ці страшні три дні 18–20 лютого загинуло близько ста активістів, понад тисячу отримали важкі поранення. Наймолодшому з загиблих Героїв Небесної сотні – Назару Войтовичу було 17 років, найстаршому – Івану Наконечному – 83 роки.
Вічна пам’ять тим, хто віддав свої життя за вільну, незалежну, європейську Україну!
Вони були впенені, нахабні і зневажливі.
Вони цідили через губу, що «Майдан нада канчать» – достоту так, як досі пишуть у телеграм-каналах і віщали з (про)російських каналів різнокаліберні регіонали, портнови, втікачі, зрадники і колаборанти.
Майдан встояв і переміг.
Жертва Небесної Сотні, героїзм тисяч і праця мільйонів не дають Україні права на реванш задушливого «русского міра». Адже це його адепти сім років тому закликали «канчать», потім тікали далі, ніж бачили, а тепер проповзають назад і знову труять суспільство.
Сім років тому у них була сила, але народ їх скинув.
Зараз у них – злоба і попустительство нинішньої влади. Але це їм не допоможе.
Все буде Україна!
Лютневі дні назавжди залишаться одними з найтрагічніших сторінок в історії України. Сім років тому вартові диктаторського режиму почали вбивати українців за їх прагнення до Свободи і Незалежності.
Ціною величезних втрат ми відстояли свій вибір. Здавалося б, після таких жертв потрібно засвоїти уроки історії та берегти цінності, за які віддали життя найкращі сини і доньки.
Та що ми бачимо сьогодні? В сьому річницю Революції Гідності підсудних беркутівців відпускають на свободу, затяті антимайданівці отримують державні посади, а прокуратура переслідує Героїв Революції та пропонує скасувати закон про амністію учасників Майдану. Це яскраво показує справжнє ставлення Зеленського та його команди до українських цінностей.
Але все одно тих, хто вірить в сучасну, розвинену, європейську Україну, більше. Тих, хто шанує жертви свого народу, хто знає, якою ціною здобувається Незалежність і Свобода. Справжніх патріотів, героїв, захисників – нас більше. І разом ми продовжимо захищати рух України до ЄС і НАТО, якого так прагнули загиблі на Майдані.
Разом — до перемоги!
Слава Україні!
Слава Героям Майдану!
Страшні дні. Болючі. Невимовні.
18 січня почались масові вбивства режимом Януковича на Грушевського. Страшні кадри досі не дають спокою та завдають страшного болю мільйонам українців.
7 років тому в Києві почалось справжнє пекло, організоване тодішньою владою та Кремлем. Завдання – вибити Майдан, знищити Гідність, підкорити Україну та кинути в тенета кривавої недоімперії.
7 років важкого шляху. Ці люди, Герої Небесної Сотні поклали початок цьому шляху. Дороги боротьби за свою країну. Тоді ніхто не знав, що це не кінець, а лише початок: далі війна, котли, окуповані території, десятки тисяч жертв на сході, щоденна боротьба за українське тут, в Києві та містах нашої країни.
Навіть зараз сотні пропагандистів, проплачених кремлівських ЗМІ, проросійських депутатів розповідають нам про «державний переворот», а нашу історію намагаються переписати в підручниках через продажні суди.
Не вийде!
Ці дні, ці люди, ці події завжди в нашій пам‘яті та наших серцях!
І ми завжди знатимемо, що ГЕРОЯМ СЛАВА!
Сім років тому їх почали розстрілювати! Десятки цивільних людей з кийками у руках загинули в центрі Києва.
Снайпери у чорному били на вибір. З відстані у сотню метрів можна перерахувати веснянки на обличчі людини.
Снайпери у чорному (серед яких, я впевнений, були і росіяни, бо звідкіля така нелюдяна жорстокість) раз за разом натискали спускові гачки. Постріл, гільза дзенькнула на асфальті, та на землю впала людина. Прострелений залізний шолом злетів з голови. І тоненька пульсуюча цівка крові стікала на асфальт…
Коли мені починають розповідати московитську народну казку «гасударственный пириварот», у мене бажання привести цю людину до могили Сергія Нігояна, поставити на коліна і примусити голосно промовити дату загибелі. А потім до могили Михайла Жизневського, і зробити те ж саме. І щоби назавжди вивчив скільки було років Роману Гурику та Устиму Голоднюку…
Немає пробачення тим потворам, хто влаштував сафарі у центрі Києва. Розстрілював людей. Забивав насмерть. Викрадав, катував, а вже після вбивав. Немає пробачення тим, хто віддавав накази беркутівцям забивати людей насмерть. Немає пробачення тим, хто виконував ці накази.
І дякуючи Богові, вчора Верховна Рада нарешті (після того, як провладні депутати набралися сміливості) прийняла постанову, яка чітко називає події зими 2013-2014 років своїм справжні ім’ям… Революція Гідності! Так і ніяк інакше.
Подія, яка розбудила націю.
Подія, яка змінила історію України.
Подія, яка ще раз нагадала, чого ми варті…
Вічна пам’ять Героям Небесної сотні…
Вічна пам’ять усім, хто загинув за Україну!
Сім років тому в центр Києва прийшов місяць лютий.
Він оселився там назавжди.
Лютий живе у портретах загиблих.
Лютий живе у змерзлих на вітрі прапорах.
Лютий живе у написах на стінах.
Лютий у старих шинах на Інститутській.
Лютий в тиші людей, котрі спускаються з пагорбів на Майдан.
Лютий в пожухлих квітах.
На Майдані тепер завжди лютий.
Навіть у найспекотніші дні літа.
Бо коли ти проходиш повз облич на граніті, то відчуваєш, як по шкірі льодовою кров‘ю розтікаються мороз, біль та лють.
На Майдані завжди лютий.
Вже сім років.
