Політична русофілія від NV.UA

Андрій Бондар
Андрій Бондар

Дорога редакціє НВ,

Я довго дивився крізь пальці на вашу політичну русофілію. Зрештою, те, що ви принципово надаєте свій інтернетно-журнальний простір полчищам так званих “добрих росіян”, – ваше право і ваш вибір у світі, який усі ми хочемо вважати вільним.

Втім ця конкретна публічна репліка стосується не ваших вірувань в інтелектуально-культурне світло з північного Сходу, покладених в основу вашої редакційної політики, або, не дай, Господь, журналістських переконань. Вільному – воля.



Від якогось часу ви дозволили собі щось трохи інше, щось, що особисто мене таки змушує відреагувати публічно. Я чудово знаю, що мій голос для вас нічого не важить, але все-таки спробую до вас докричатися.

І йдеться тут уже не про “добрих росіян”, а про українця Ігоря Бондаря-Терещенка, який друкує у вас свої книжкові огляди.

Якщо ви не знаєте, нагадаю вам: цей автор – записний книжковий критик ресурсу Прілєпіна-Шарґунова “Свободная пресса” – від зими 2013 і аж до кінця весни 2016. Ви легко можете перевірити це, набравши в Ґуґлі відповідні слова і обравши відповідні дати.

Якщо ви цього не знаєте, поясню так: під час гострої фази російсько-української війни цей тип друкував свої рецензії на сайті особини, яка “відзначилася” персональною участю у війні на боці російських сепаратистів на Донбасі і не просто забезпечувала їм ідеологічну підтримку, а належала до безпосередніх учасників і винуватців цієї війни. До тих, за ким плаче Гаазький трибунал і Ізяславська зона суворого режиму.

Тобто ви просто так віддаєте свої шпальти людині, яка служила “поганим росіянам” і брала від них гроші за свою “творчість”. Тепер вона бере гроші від вас. Розумію, що цьому авторові гроші не пахнуть. А вам?

Ну, не знаю, з чим би це порівняти… От уявіть… Уявіть Марселя Райха-Раніцького, якому раптом захотілося стати книжковим оглядачем “Фолькіше Беобахтер”. А потім він елегантно розвертається і тихенько йде звідти, а всі решта євреїв йому ні слова, ні півслова на те, а що ж ти, мовляв, голубе, робив у “Фолькіше Беобахтер” між 1942 і 1944 рр, коли мільйони наших братів і сестер гинули в концтаборах. А замість цього: “Ааа, привіт, а давай знову до нас. Що тут у нас на часі? Ми знову чекаємо твоїх рецензій на наші єврейські книжки!” Уявляєте таку ситуацію? Я теж не уявляю. Але в Україні чомусь таке можливо. Чому, цікаво?

Дорогі колеги, нас убиває байдужість, безхребетність і безпринципність. Не менше, ніж кулі і бомби. Ми не просто не говоримо про відвертих засранців поруч із нами. Ми навіть не бачимо і не визнаємо їхнього існування. Ми їх просто толеруємо. Переконаний, так не мусить бути.

Поділитися:
Share

Усі відео
  • Усі категорії