Сьогодні день психічного здоров’я

Зоя Ярош
Зоя Ярош

Цього тижня у Херсонській області мати дитини з аутизмом кинулася разом з ним у канал. Син втопився, вона – ні. Її чекає суд. Страшна трагедія. Безліч коментарів осуду матері. Всі в білому.

Але. Цю дитину і матір вбили суспільство і держава. І продовжують вбивати. Я це стверджую, і цей пост не буде популярним.

Ми чуємо купу реляцій про інклюзію та бачимо багато гарних картинок. Що ми маємо по факту?



Біля 3 тисяч матеріальної допомоги, якщо мама не працює, тисячу якщо працює. Відсутній супровід і психологічна допомога батькам. Відсутні програми роботи та навчання для таких дітей. Усе, що є, – приватні ініціативи і досить дорогі. Відсутня шкільна інклюзія, є лише індивідуальне навчання кілька годин на тиждень.
Такі діти і їх батьки фактично викинуті з життя суспільства і держави.

Звідки я це знаю?

Бо я маю 16-річного сина з аутизмом. Бо я пройшла шлях відчаю і боротьби. І ще йду ним. Ми пробували все і в Україні, і в інших країнах. Я не покидала роботу, я працювала ночами, бо усе це дуже дорого. Ми не витягли його до норми. Син так і не навчився розмовляти, має розумову відсталість. Але ж усі бачать просто успішну і красиву мене? Просто, я сильніша. Але не усі можуть із цим справитись. Тому я особисто не можу засуджувати цю маму, тому що сама кілька разів була на краю.

Цю проблему зручно не помічати. Цю проблему зручно замовчувати. Цю матір зручно засуджувати. А ще, заявивши про свій похід у політику, я почула: «Навіщо стільки уваги у програмі інклюзії? Пишіть про потреби більшості, щоб перемогти». Я знову почула те саме, що чула усі ці роки. Я не зламалась, а хтось ламається.

Але так не повинно бути, якщо ми люди. Тому я хочу справжньої інклюзії та готова за це боротись.

Поділитися:
Share

Усі відео
  • Усі категорії