9 травня. Післясмак
Співпало – останій час в кількох розмовах прозвучало: «нічого не буде, допоки хтось не наважиться на жорсткі кроки…» Мовляв, почнеться внутрішня і міжнародна істерика, але треба зізнатися самим собі – або ми це зробимо, або повносправна держава Україна припинить своє існування.
Різні, незнайомі один із одним, РОЗУМНІ та АДЕКВАТНІ люди озвучували практично один і той самий набір дій. Подекуди посилалися на досвід інших країн. Усі погоджувалися, що це політика «яструбів», але альтернативних дієвих способів зберегти Україну немає. За усіх інших варіантів матимемо сурогат і пролонгацію хронічних проблем.
Після вчорашнього фестивалю побєдобєсія і відвертого шабашу зелених і червоних чортів, вирішив почуте розібрати по пунктах:
1. Пониження в громадянських правах. Вчинив наругу\неповагу до державності, топиш за «русскій мір», сприяв недружнім діям сусідніх країн – позбавляєшся низки прав. Багато хто вимагає статусу «негромадянин» для усіх, хто брав участь у псевдореферендумах, колаборантів і учасників окупаційних адміністрацій, відкритих лобістів Московщини і т.д., але не думаю, що це можливо. А от новий різновид покарання – позбавлення права обирати і бути обраним, працювати держслужбовцем чи брати участь в тендерах – цілком можливо. Хочеш бути активним ватником? Будь, але голосувати не будеш, обиратися, заробляти на державі – теж.
2. Хочеш бути політиком чи держслужбовцем – відслужи рік в армії. Обов’язковий рік особливої строкової для молоді та рік зборів в рамках підготовки тероборони – для усіх дорослих (зокрема і чинного корпусу держслужбовців і політиків). Суть – людина, яка хоче працювати на користь держави, має усвідомлювати, що таке захищати країну, стріляти у ворога, польовий харч, плече товариша, гордість під час підняття прапора. Хто не може пройти збори – рік альтернативної служби на користь ЗСУ або фінансовий внесок на конкретні потреби війська. Так краще доходитиме, що держслужбовець – це той, хто СЛУЖИТЬ ДЕРЖАВНОСТІ, а не просто робота.
3. Для майбутніх кар’єрних дипломатів, чиновницької та військової еліти – військові ліцеї (природно, організовані геть не так, як зараз). Хто йде по військовій кар’єрі – вчиться коштом держави. Хто вступає для цивільної служби – сплачує тверезу суму. Висока якість викладання. Сучасність. Українськість. Пізніше – пріоритет резюме . Країна, де десятиліттями дебілізували населення і девальвували статус національних еліт, має нарешті виховати власну шляхту.
4. 100% україномовність усього державного апарату. Хочеш бути на службі у держави? Співбесіда українською. Триндіти з друзями чи матюкати секретарку можеш хоч китайською, але уся публічна діяльність – державною. Крапка. Без обговорень.
5. Обов’язковий іспит на знання історії України усіх потенційних держслужбовців. Не треба вимагати знань шнурової кераміки, але кожен держслужбовець має усвідомлювати – якою ціною дісталася державність, а значить зобов’язаний орієнтуватися, що таке Перші Визвольні, Другі, Сандармох, в чому зло Переяславських угод, чому СРСР – окупація і т.д. Такий собі «Іст.FAQ» – інформація обов’язкова для знання.
6. Отримання громадянства України іноземцями лише через іспит. Особа може мати право на проживання, але за конкретний час зобов’язана вивчити мову, а також скласти іспити з історичного і правового мінімуму.
7. Усі, хто знаходився під окупацією, автоматично понижуються в правах на певний час. Населення, що тривалий час було під дією інформаційної обробки Росії, має пройти «демоскалізацію». Після Другої Світової США в Німеччині проводили кампанію денацифікації – німцям показували звірства нацистів. Примусом. Таке собі роззомбування. Німеччині допомогло. Для НАШИХ, що пережили окупацію, скласти іспит на громадянина не складе проблем жодних. Вата і совки, обирайте, якщо лишаєтесь в Україні – вчіть і здавайте, якщо не хочете – Росія велика і там дефіцит людей.
А Ви би підтримали ТАКІ кроки? Якби стояв вибір: або ми робимо ЦЕ, або державність помирає в найближчі 10-15 років? Додали б до переліку ще якісь «яструбині» заходи? Такі дії матимуть підтримку в суспільстві?
Запитання без підтексту.
Что ж ты не сказал, деда.
Что ж ты молчал, а? Не рассказывал, даже байки не пел, не намекал, не придумывал про ту войну. Не говорил, молчал да пил.
Пил долго, страшно, упиваясь с мужиками с улицы в хлам, да и потом, упившись, не горланил, не фестивалил, на гармошке не играл. Молчал. Курил и молчал.
Донбасс не праздновал – Донбасс поминал. Поминал густо, сильно, ничего особо не готовя и заливая водкой-казёнкой воспоминания, Донбасс рычал, иногда тихонько плакал и никогда, ни за что не забывал.
Деда, что ж ты не сказал, я ж малой был, я так и не узнал никогда, за что у тебя найденная в шифоньере перед похоронами “Красная звезда” и ещё горсть позвякивающих и никогда не надеваемых. Деда, может, ты и не зря молчал, но я так любил тебя, деда, я так плакал тогда, в восемьдесят пятом, когда папа бросал горсти сырого донбасского чернозёма на гроб – ох, деда, если бы ты слышал. Ты бы обнял меня, щекоча седой бородой, и сказал бы, что всё будет хорошо.
Что ж ты молчал, а? Чего не сказал, как это – когда валится на голову болванка в сто двадцать миллиметров, когда мертвеешь в блиндаже после разрыва, бо не знаешь, куда, на какую позицию упало, что ж ты молчал, что ж ты не сказал мне, как это – когда чужая тёмная фигурка ломается в линии твоих трассеров, деда, блять, что ж ты молчал, а, что ж ты не рассказал мне, как это страшно, когда идёшь по полю с автоматом?
Какого хера, Илья Пименович. Ты сержант – и я сержант. Тогда какого, блять, какого ты молчал, а? Какого ты нас берёг, если я потом жёг посадки, которые ты садил, и стрелял по людям, которых даже не знал? А? Какого, а?
Извини. Не сердись там, наверху, на меня сильно. Я старался как мог, службу тащил, своих берёг, хуйни не творил, не залетал, был таким, как все. Как ты. Как вы.
Спасибо, что не рассказал, деда.
Люблю тебя.
Масштабну трагедію, яка зачепила кожну сім’ю, підмінили карнавалом смерті з шовіністичним гаслом “можем повторіть”, як виправдання будь-якої майбутньої збройної агресії проти сусідніх держав і націй.
Сучасний російський “дєнь побєди” — це варіація мексиканського El Día de Muertos.
І перемогу над нацизмом у Другій Світовій Війні підмінили людиноненависницьким сталінізмом, хоча провина за початок війни, а тому й за десятки мільйонів жертв на двох тоталітарних режимах лежить однакова.
Саме тому путінська Росія й досі тримає архіви засекреченими. Вже 75 років! Бо оприлюднена правда розбила б комуністичний міф і для самого населення РФ, а тоді б страшна ціна перемоги Колими над Бухенвальдом стала б очевидною.
І саме тому страшну правду намагаються підмінити міфами та пропагандою.
З кожним роком це дійство стає все масштабнішим та все веселішим. Якщо не припинити подібне знущання з пам’яті, то наступне покоління буде носити не “дідів на палкє”, а власні та чужі черепа та скелети.
Росіяни вважають, що Сталін — це бог смерті. Йому покланяються ті, хто найбільше боїться кінця власного життя. Він повинен бути присутнім усюди, і йому необхідно приносити хліб, политий глазур’ю, в формі черепа, квіти та ковбасу за 2.20. Наливати чарку та давати цукерки циганським дітям. В цей день необхідно дружньо та весело фарбувати та освячувати танки, автозаки – приносити жертвоприношення.
Можливо, трохи згодом це свято зіллється з іншим, під час якого заведено напиватися на кладовищах.
Я не хочу, щоб подібне відбувалося в моїй країні. Я не хочу бути причетним до подібного знущання з моїх пращурів, які так само воювали та гинули.
Я хочу, щоб Україна була цивілізованою країною, в якій мої діти не хотіли б повторення цієї великої трагедії, до чого закликає російська пропаганда.
Тому не “можем повторіть”, а “ніколи знову”.
Нам необхідно припиняти практику карнавалізації цієї дати!
Бо тільки так ми зможемо прийняти, як досвід, ту подію та той час. Зробити певні висновки, жити та будувати майбутнє.
Бо наша українська і справжня Перемога ще попереду.
І вона обов’язково буде.
Слава Україні!
Конечно же, 9 мая – это праздник!
А как еще можно назвать день, когда два е*анутых кровожадных тирана перестали убивать миллионы людей, истреблять целые народы ради кукухи в их голове?
Поэтому да, 9 мая – это праздник.
Особенно праздник для тех, кто защитил свой дом и свою семью хотя бы от танков.
Но, к сожалению, так и не смог защитить от голода, ГУЛАГов, анонимок, расстрелов и других проявлений кукухи победившего тирана.
Но вот есть одна особенность в праздновании 9 мая.
Почему-то этот день очень чтят именно те, кто позволил современному е*анутому диктатору-фашисту убивать людей в других странах…
Почему-то подвигами дедов, которые защищали свою страну, больше всего показательно-уродски гордятся те, кто не то что не пошел защищать свою страну, но и поддерживает е*анутого диктатора-фашиста, который принес войну в твою страну и убивает твоих знакомых, соседей, сограждан.
Я к вам обращаюсь: вы не имеете никакого, особенно морального, права гордиться дедами, носить их на палках, потому что вы сделали прямо противоположное, предав свою страну, как только очередной е*анутый фашист оккупировал Украину.
Но, как и в 1945, его судьба преопределена.
Как и судьба коллаборантов.
Коли люди пишуть, що їх дід воював, і вони будуть святкувати 9 травня з шани до пам’яті діда, вони просто не знають, за що воював їх дід. Він воював не за совєцьку родіну і не за Сталіна, як вбила вам в голови радянсько-російська пропаганда. Спочатку, в 41-42 роках, коли совєцька армія була кинута напризволяще командирами, ваш дід воював за те, щоб тупо не здохнуть десь у лісах-болотах, виходячи з оточення, або від вогню НКВДистів із заградотрядів. А згодом, коли німці загрузли в російських снігах, і їх погнали на захід, ваш дід воював за свою землю. За свою мамку, дружину, діток. За садок вишневий коло хати.
Хотів би він, щоб його подвиг вшанували? Так, безперечно! Було б йому принципово, щоб його внуки шанували героїв Другої світової не 8 травня, разом із всією Європою, а 9 травня разом з Путіним? Дуже не факт. Навряд чи ваш дід лив кров за те, щоб на його крові піарилися нащадки Сталіна.
Тому вшанування пам’яті ваших дідів 8 травня замість 9, буде не зрадою, а поверненням їх додому з війни Путіна проти їхніх внуків.
Сьогоднішній день як ніколи наводить на думки… Думки про 9 травня, скрєпи і пам’ять…
Для мене особисто 9 травня не являється святом. Може, він таким був для мене до 2014 року, тоді ще я був під впливом пропаганди і Росії на нашу культуру, на наш інформаційний простір. Але зараз це не так.
Я вважаю 9 травня не днем перемоги, а днем пам’яті і скорботи. Так, Європа відзначає тільки 8 травня днем закінчення війни, хоча і це не дата підписання капітуляції приємником Гітлера. Насправді, 7 травня відбувся акт військової здачі, але за наполяганням Сталіна його повторно підписали вже 8 травня.
Я привів ці короткі історичні дані лише для того, щоб показати, як 9 травня зроблено головним святом для СССР для закріплення скрєп в мокшанській свідомості. Це вкорінювалось з кожним поколінням, в кожному фільмі та книжці. Все заради приховання факту, що сам же СССР і почав Другу Світову Війну.
Тому для мене усі, хто рахують 9 травня святом, возвеличують роль Совка, а не Днем Пам’яті за загиблими українцями, являються такими ж скрєпоносцями як і московські попи в пропагандонській обороні в середині України.
Ми маємо пам’ятати скільки українців загинули 75 років тому внаслідок домовленостей Сталіна і Гітлера. Чому 8 мільйонів розплатились життями за договори про розділення Польщі, але зараз це свято перемоги…
Можна пишатись своїми дідами, але не робити з цього культу. Війна – це завжди погано, завжди, з любої сторони. І треба дякувати тим, хто зараз живий, допомагати не лише на 9 травня, а постійно.
9 травня зробили в СССР нереальним святом для усіх громадян. Пропагандистська машина постійно тлумачила про непереможність радянських військ. Але ніколи не говорила про багатомільйонну допомогу США, машини та боєприпаси по ленд-лізу. Без яких совок міг уже ніколи не включити свій рупор пропаганди, яка ж Америка погана і це наш ворог, проти якого ми постійно стоїмо в невидимій війні…
І останнє.
В наш час вже 6 років триває Наша Війна. Не війна, яка була 75 років тому, свідків якої залишись декілька сотень ветеранів, а саме наша, на Сході України. І хоча там поки не бачиться кінця і Перемоги, але є море ветеранів, інвалідів, полонених і залишених без даху над головою українців. Ще мені постійно здається, що в Європі не святкують закінчення кожної війни, яка була на їх території. Будь то Сторічна, Тринадцятирічна чи Балканська війна.
Ми маємо свою війну. Своїх загинувших, своїх живих та свою пам’ять. Не пропаганду Росії, а свою пам’ять. І поки ми живемо і боремося – живе наша історія, живуть наші батьки і побратими, наші друзі та вороги. Так, ми точно знаємо, хто наш ворог, і це головне питання до всіх, хто не може визначитись, – носити скрєпи чи пам’ятати про нашу Нинішню Війну на Сході. Усвідомити, що Війну в Україні, яку Розвязала Росія з Путіним на чолі, просто так не виграти, а з постійними скрєпоносними представниками так і взагалі, лиш би залишитись цілими, а не по Дніпру…
Тому при кожному випаду скрєпоносців і пропагандонів в сторону пам’яті та історії СССР думайте, до чого це призведе. Яка ваша роль і яка ваша пам’ять. Про що пам’ять. Про яку війну. Про яких ветеранів. Та про яку країну.
З Днем скорботи і пам’яті за загиблими в Другій Світовій Війні не вітаю, тому що це день трауру. Його треба пам’ятати, як полководці того часу закидували шапками ворога, а розмін батальйонами навіть до питань в головах не призводив. А про це точно треба пам’ятати, щоб потім не виникало питань при відміні назв вулиць від цих прізвищ…
Ніколи більше
Другу Світову війну не знав ніхто краще за її безпосередніх учасників. Якою вони її змалювали? От такою.
«Перед нами появлялись все новые и новые лица — полковники, подполковники. Некоторых я узнавал — прокурор, председатель Военного трибунала… Из кузова полуторки, замыкавшей колонну, выскакивали бойцы.
Тот, к кому обращался комкор, не стал слушать рапорт, не поднес ладонь к виску. Он шел, подминая начищенными сапогами кустарник, прямо на Рябышева. Когда приблизился, посмотрел снизу вверх в морщинистое скуластое лицо командира корпуса и сдавленным от ярости голосом спросил:
— За сколько продался, Иуда?
Рябышев стоял в струнку перед членом Военного совета, опешивший, не находивший что сказать, да и все мы растерянно смотрели на невысокого ладно скроенного корпусного комиссара.
Дмитрий Иванович заговорил первым:
— Вы бы выслушали, товарищ корпусной…
— Тебя, изменника, полевой суд слушать будет. Здесь, под сосной, выслушаем и у сосны расстреляем…
…Корпусной комиссар не дал времени ни на разведку, ни на перегруппировку дивизий. Чем же наступать?
Рябышев встает и направляется к вышагивающему в одиночестве корпусному комиссару.
— Корпус сможет закончить перегруппировку только к завтрашнему утру.
Член Военного совета от негодования говорит чуть не шепотом:
— Через двадцать минут решение — и вперед.
— Чем же «вперед»?
— Приказываю немедленно начать наступление. Не начнете, отстраню от должности, отдам под суд
Корпусной комиссар диктует приказ, Цинченко записывает.
— Давайте сюда.
Цинченко подставляет планшет. Корпусной комиссар выхватывает авторучку и расписывается так, что летят чернильные брызги.
Приходится принимать самоубийственное решение — по частям вводить корпус в бой».
© Генерал-лейтенант Микола Попель. «В тяжкую пору».
«Мой товарищ, в смертельной агонии
Не зови понапрасну друзей.
Дай-ка лучше согрею ладони я
Над дымящейся кровью твоей.
Ты не плачь, не стони, ты не маленький,
Ты не ранен, ты просто убит.
Дай на память сниму с тебя валенки.
Нам ещё наступать предстоит».
© Гвардії лейтенант Іон Деген. Танковий ас.
«Войска шли в атаку, движимые ужасом. Ужасна была встреча с немцами, с их пулеметами и танками, огненной мясорубкой бомбежки и артиллерийского обстрела. Не меньший ужас вызывала неумолимая угроза расстрела. Чтобы держать в повиновении аморфную массу плохо обученных солдат, расстрелы проводились перед боем. Хватали каких-нибудь хилых доходяг или тех, кто что-нибудь сболтнул, или случайных дезертиров, которых всегда было достаточно. Выстраивали дивизию буквой «П» и без разговоров приканчивали несчастных. Эта профилактическая политработа имела следствием страх перед НКВД и комиссарами — больший, чем перед немцами. А в наступлении, если повернешь назад, получишь пулю от заградотряда. Страх заставлял солдат идти на смерть. На это и рассчитывала наша мудрая партия, руководитель и организатор наших побед. Расстреливали, конечно, и после неудачного боя…»
© Гвардії сержант Ніколай Нікулін «Воспоминания о войне».
Це – лише три цитати ветеранів війни, які воювали в Червоної армії. Від сержанта до генерала. Навести я їх таких можу сотні. Починаючи від розповідей обох моїх дідів, які пройшли війну, і численних моїх родичів, які пережили окупацію і через голови яких двічі прокотився фронт. Розповіді моїх рідних ідеально збігаються з наведеними вище – саме від рідних я вперше почув, що таке «бабцін атестат», «підножний корм» та «чорносвіточники».
Сьогодні маси людей святкують День Перемоги. А я от знаю все це і не уявляю, як можна святкувати ТАКЕ?! Про таке можна тільки пам’ятати, аби не повторилося.
Пам’ять про ту війну я вважаю ще одним приводом забити в труну російського більшовицького імперіалізму добрячий осиковий кіл.
І повторити: НІКОЛИ БІЛЬШЕ!
