День без примирення
День пам’яті та примирення створювався з цілковито конкретною метою – віддати шану українцям загиблим під час Другої Світової війни та примирити тих, хто воював проти нацизму в одностроях силових структур СРСР (який зробив все можливе, аби Незалежної України не існувало), та тими, хто воював за право існування Незалежної України. В якій ми зараз живемо, між іншим.
Минули роки і стає очевидно, що в одних випадках примирення неможливе, а в інших не потрібне.
Почнемо з потреби. Вдома мені примирюватися ні з ким не треба. Обидва мої діди воювали в Червоній армії та обидва вони вітали проголошення Незалежності України. Вони в цих поняттях протиріч не бачили – чому їх мушу бачити я? Для них обох батьківщиною спершу була Україна, а вже потім все інше.
Примирюватися з політичними опонентами? А на якому ґрунті? Я знаю чимало шанувальників ЗЕ, Тимошенко або Вакарчука, які вже для України воювали і волонтерили. Так, я незгоден з їхніми переконаннями, але знаю, що в разі війни такі люди знову взують берці та підуть на фронт або почнуть затикати потреби війська там, де це не може зробити держава. По питанню ставлення до моєї Батьківщини нам примирюватися не треба. По питаннях політичних нам примиритися не можливо. Допоки я для них – посіпака бариг і мародерів, я не знаю, як таке примирення може виглядати. Соррі, я не мазохіст. Або вони мусять переглянути свої переконання і вибачитися за те, що брехали, або примирення не буде. Але знову таки, політичні розбіжності – ще не привід кидатися одне на одного з ножами та сокирами. Я пам’ятаю, як наприкінці 90-х прибічники Мороза готові були в горлянку вчепитися прибічникам Кучми. Нині молодь слабо уявляє, хто це такі взагалі. Все міняється.
Я так само знаю чимало людей, які 6 попередніх років втомлювалися від війни на дивані та просторікували про «війна вигідна владі та олігархам». Примирюватися з ними мені також нема потреби – вони мені просто огидні. Особи, яким байдуже, як називається вулиця, якщо вона заасфальтована, і з якою владою жити, якщо влада регулярно дає цукерочку, наводять на єдину думку – для деяких людей ідеалом життя було б кріпацтво і відносно добрий пан. З такими людьми важко про щось говорити людині, яка звикла своє життя будувати сама і сама несе відповідальність за свої вчинки і своїх рідних.
І вже повна катастрофа стається, коли йдеться про тих, задля кого і задля нащадків кого День примирення створювався. Для тих, хто досі поділяє ідеї, ідеологію та настанови режиму, що створив НКВД і ГУЛАГ. Саме такі люди в наші часи створили ДНР, ЛНР, вітали окупантів у Криму, відправляли на підвали патріотів України, а також в українських же містах на соцмережах чорнять нашу Батьківщину і влаштовують феєрію победобесія на кожне 9 травня.
З такими людьми у нас розбіжність категорична. Ми хочемо, аби існувала Незалежна Україна. Вони хочуть, аби не існувало ані України, ані нас. Колись я й сам вірив, що з такими людьми можна якось миритися та співіснувати, не заважаючи кожному вірити в те, що кожному близько. Віра ця була роздушена траками російських танків у Криму та розшматована російськими мінами під Маріуполем у серпні 14-го. Нема для них ніякого з нами співіснування – є дуля в кишені та ніж за халявою. Варто на обрії з’явитися триколору, такі люди з натхненням кинуться убивати тих, хто хоче жити в Україні Незалежній.
Примирюватися з ними? А вони готові примирюватися з нами ще десь крім як біля наших могил? Може, хай почнуть з того, що скажуть, чий Крим, і хто пролив першу кров у Криму та на Донбасі? Можете доказувати що завгодно, але я не вмію примирюватися з тими, хто хоче не примирення, а моєї смерті.
От і виходить у підсумку. З тими, хто хай навіть якось інакше любить Незалежну Україну, але готовий для неї працювати і жертвувати, примирюватися не треба. Нема розбіжностей. З тими, хто не визнає Незалежної України і мріє про повернення в тісні обійми імперії, примирюватися неможливо.
І допоки з України остаточно не піде рашизм, інакше не буде.
Постер © Andriy Yermolenko (фрагмент)
