Чому лютують реваншисти

За Януковича їм було добре.
Вони відчували себе членами касти обраних. Надлюдей. Вершителями доль «бидла», як і досі вони називають тих, хто не згоден з їхньою картиною світу.
Вони звикли брати від життя все.
А звичайні люди мусили бути задоволені з честі працювати на їхніх підприємствах за копійки і обслуговувати їхні забаганки.

Коли ж Путін пригрозив їх пахану, і той, злякавшись, почав прогинати Україну під Росію, – взялися всіляко виправдовувати і допомагати. Бо какая разніца, общіє ценності та історія, та й адіннарод, язик, вєра.
А рух із задухи русского міра до Європи, свободи, конкуренції – вбивчий і неприйнятний для їхнього способу життя.
За цей спосіб життя вони калічили і вбивали. Тих, хто посмів повстати, а не погодитись з роллю прислужників і безсловесного «бидла».
Такі повсталі, які прагнули свободи для себе і цивілізованого вибору для країни, сприймаються як загроза.

Коли вбивств виявилось недостатньо, щоб придушити Майдан, коли навіть випестувані «силовики» не пішли на білоруський чи російський сценарій тотальної війни з народом, – вони втекли, поховалися, мімікрували.
Гадили з-під тишка.
Користувалися тим, що по них працювали в рамках закону, процедур (скрізь повільних) і часто люди, яких вони самі розставляли на слідчі і судові посади («плівки Вовка» гарно описують, як вони чинили спротив спробам їх посунути).

Завдяки великій брехні та популізму «хакнули країну» і думали, що прийшов час їхньої помсти.
Слухняні чоловічки у слідчо-суддівській системі слухняно заводять справи проти тих, хто рятував країну від наслідків їхнього правління і захищав від агресії Москви, яка теж не розуміє і не визнає права на життя України інакше, ніж в русском мірє.
Вони переконали себе і намагаються переконати суспільство, що зміна влади у 2019 – це не прояв бажання людей до швидких змін і тріумф популізму, а власне їхній реванш.
Але дедалі очевидніше: вони знов прорахувались.
Світ не обертається навколо них.

Слабкий Зеленський, некомпетентне і корумповане його оточення, русскоміріє багатьох його представників – справді поживний ґрунт для спроб реваншу.
Звідти справи Чорновол, Звіробій і Федини, Порошенка.
Звідти заклики зняти амністію для майданівців.
Звідти ненависть і неприйняття (подекуди масковані як «скепсис», «свій шлях», «боротьба із зовнішнім управлінням» та інші оксюморони російської пропаганди) до євроінтеграції і НАТО.
Звідти, зрештою, «простота гірша воровства» у стосунках з Росією, малоросійське сподівання умилостивить «доброго царя».

Але цього не досить, щоб загнати в стійло народ. Люди починають прозрівати, – і соціологи фіксують ці зміни.
Тому реваншисти поспішають.

Перша їхня надія – розтоптати ворогів зараз, використовуючи вплив на владу. Брехнею і страхом посилити свої позиції та цілком опанувати ситуацією. Це не вдасться, якщо проукраїнські, проєвропейські сили будуть діяти разом, – влада боятиметься перейти червоні лінії.

Тоді друга їхня надія – це прийти до влади на виборах. Атакуючи і Майдан, і слабку нинішню владу. І обіцяючи народу благоденство від крєпкіх хазяйствєнніков на основі васалітету до Росії. Це брехня, бо Росії потрібні не васали, а раби. І навіть Януковичу виставляли вимоги до більшої й більшої зради інтересів України, не будучи задоволені з того, що він зраджував і так.

Поки соціологи не підтверджують можливість такого сценарію. Але заспокоюватись не можна. Брехливість їхніх посулів треба доводити постійно і повсякчас.

І наостанок. Реваншисти дали всім нам прекрасний урок. Вони не зникають самі собою. Вони не «роса на сонці». Надто вигідні та потрібні вони Росії. Надто багато ресурсів набрали вони за часів Януковича, і надто збігаються їхні інтереси з прагнучими абсолютної влади та збагачення олігархами штибу Коломойського.

Тому єдина надія реваншистів – це якщо українські проєвропейські сили й далі чубитимуться, шукатимуть груш на вербі, треті нові сили і скалки одне в одного в оці.

Час обирати прийде набагато швидше, ніж багатьом здається. Маємо бути готові дати реваншистам останній бій і вигнати нарешті примару русского міра.