Ми подолаємо й це

Дмитро Вовнянко
Дмитро “Калинчук” Вовнянко

Знаєте, зараз мережею гуляє стільки новин загрозливих, негативних і просто депресивних, що подекуди руки опускаються. Ні, я не заперечую, наша влада робить все можливе, щоби потік саме таких новин не вщухав. Але. Крім політики є ще наше звичайне життя. А в ньому – далеко не все погано.

Останнім часом я звернув увагу на цікаву штуку – більшість знайомих, з якими я спілкуюся, до епідемії ставляться цілковито спокійно. Тобто не байдуже, аж ніяк. Люди собі організують видалений спосіб роботи. Люди, якщо вже занесла нелегка до дому, займаються з дітьми, займаються самовдосконаленням. Люди читають книжки які давно хотіли прочитати, а не випадало. Люди риють інтернет в пошуках потрібних їм знань. Люди списуються з фахівцями та бізнес-тренерами – такими самими запертими карантином – і здобувають консультації. Карантин колись закінчиться – до того часу мої знайомі хочуть вийти з новими знаннями та ідеями. Життя триватиме.

Та що там казати, я сам такий. Гадаєте, я маю час нудьгувати вдома, коли зупинилися всі замовлення? Та де там! Я скоро стану експертом по періоду гетьмана Мазепи і по Північній війні – пишу книжку. А це – гори літератури, наукових досліджень, розвідок реконструкторів. Це все не враховуючи кількох блогів.



А ще я помітив таку деталь. Більшість моїх знайомих дуже швидко кооперується, коли комусь потрібна допомога. Підвезти когось за певною адресою. Комусь щось привезти. Чимось допомогти. Банальне. Для когось проблема просвердлити стіну під поличку, хтось тями не йме в налаштуваннях комп’ютера.

На щастя, серед моїх знайомих не хворіє ніхто. Але я переконаний, якщо таке станеться, людину в біді не покинуть. На допомогу прийти буде кому, і прийдуть.

І знаєте чому воно так? Абсолютна більшість людей, з якими я спілкуюся, у тій чи іншій формі були дотичні до війни. Вони були на фронті. Вони волонтерили. Вони допомагали волонтерам – плели сітки, пакували сушені супи тощо. Вони просто гроші носили волонтерам і спілкувалися з волонтерами та з фронтовиками. Люди, які стикнулися з війною, знають кілька речей. По-перше, вони знають ціну дисципліні і не бравують хоробрістю. Роблять все потрібне, аби не захворіти самим і аби убезпечити близьких. По-друге, такі люди знають одне одного. А значить, так чи не так, а можуть одне до одного звернутися. Нарешті, такі люди дуже гарно знають, що таке ризик і загроза. Причому загроза в рази більш небезпечна за епідемію.

Епідемія – це тимчасове. Так, вона страшна тим, що може чекати за кожним кутком. Від неї нема куди тікати. Від неї не можна відгородитися фронтом. Але епідемія пройде так само, як проходили всі великі епідемії, які хитали світ протягом світової історії. Так, зараз важко, і наслідки цієї епідемії ми долатимемо ще дуже довго, але той, хто бачив смерть або був біля смерті, дуже гарно знає, що нема на світі нічого дорожчого за життя – все інше буде знову зароблено і відтворено. За єдиної умови – якщо Україна залишиться Україною, а не автономією в складі Росії (як за совка), або дев’ятьма губерніями без жодної згадки про Україну (так було до 1917 р.). Війна набагато більш небезпечна за епідемію. Бо епідемію долають за кілька місяців, а московську окупацію – сторіччями.

Тому, такі люди загрозу зустрічають адекватно – спокійно, з повагою, але без зайвої паніки. Недооцінювати загрозу не треба – переоцінювати й поготів.

І от дивлячись на всіх цих людей, я себе щоразу ловлю на думці – ми видряпаємося. З усіх наших бід. Ми зупинили зовнішню агресію, завдавши ворогові втрат, – ми подолаємо й хворобу. І подальше економічне провалля. І владу дилетантів. І усе інше. Ми прийдемо на допомогу один одному і один одного підтримаємо. І разом підемо до перемоги.

Ми подолаємо все.

Поділитися:
Share

Усі відео