Петро Порошенко: «Найжахливіша ніч у моєму житті»
12 лютого – річниця Мінських угод. П’ять років тому очільники чотирьох держав поставили підписи під документом, що складався з 13 пунктів і мав стати запорукою виконання вересневої Мінської угоди та створити передумови для відновлення миру на Донбасі. П’ятий Президент України, лідер партії «Європейська Солідарність» Петро Порошенко у статті для видання «Українська правда» «Найжахливіша ніч у моєму житті» поділився спогадами про обставини цієї зустрічі, про драматичні переговори, які завершились підписанням Мінських угод і про значення документу для мирного процесу.
Виснажливий дев’ятнадцятигодинний марафон з Путіним, холодним, жорстоким і глибоко ворожим до України “переговорником” – ніщо у порівнянні з тим потрясінням, яке випало перед тим пережити східноукраїнському місту… 64 поранених, 17 загиблих внаслідок російського ракетного обстрілу.
Дорогу до Мінська жоден навігатор через Краматорськ не покаже. Але я не міг не заїхати на Донбас. І у Мінську трагічна історія краматорчан була для мене як відкрита рана, як оголений нерв.
У душі Путіна, судячи з його поведінки, краматорська трагедія не зачепила жодної струни. Згодом Франсуа Олланд напише, як “багато разів Порошенко та Путін підвищували голос один на одного”. Так, то була одна із найжахливіших ночей у моєму житті. Однак вирішальна для того, щоб стриножити агресора.
Тим, хто й досі не зрозумів, що було на кону, раджу в найближчі дні походити до Зали пам’яті на території Міністерства оборони і послухати удари дзвонів за кожним загиблим у лютому 2015-го. Згадати, які запеклі бої точилися тієї важкої зими.
Ключовим завданням Мінська-2 для нас було зупинити наступ російських регулярних військ, запобігти оточенню наших воїнів, зберегти життя тисяч людей, військових та цивільних.
Ми не прийняли жодних ультиматумів і завдяки підтримці наших німецьких та французьких партнерів домоглися рішення про припинення вогню без попередніх умов. Путін, нагадаю, наполягав, що в умовах нібито повного, за його даними, оточення близько восьми тисяч українських бійців саме він має диктувати ці умови: підняти білий прапор, залишити техніку і здатися в полон.
Ми чітко заявили, що оточення немає, а наші зброю не складуть. Але для того, щоби переконати в цьому усіх учасників зустрічі, на деякий час українська делегація перемістилася в окреме приміщення. Звідти, через лінію закритого зв’язку, ми комунікували з Генеральним штабом.
Врешті-решт отримали чітке повідомлення, що наші тримають оборону по лінії, визначеній у Мінську 19 вересня 2014 року, і оточення не допустять.
Так героїзм військових посилив позиції дипломатів на переговорах – подібне за п’ять років траплялося не раз.
Путін тягнув час для того, щоби українські воїни були оточені і знищені, або, в кращому випадку – роззброєні і потрапили в полон. Це підтверджує у своїх мемуарах і Франсуа Олланд.
Французький лідер швидко зрозумів, що Путін хотів виграти час і відкласти припинення вогню на максимально можливий термін, аби дозволити своїм найманцям оточити українську армію і завоювати додаткові позиції.
Врешті-решт cпільна жорстка позиція України, Німеччини та Франції призвела до того, що Москва погодилася-таки на припинення вогню з 15 лютого.
Тоді “четвірка” працювала в чіткому форматі “три і один”, в якому Путін не зміг знайти жодної шпаринки, і ніхто не був слабкою ланкою.
Було врешті-решт узгоджено спільну декларацію “нормандської четвірки”, вагомою позицією якої стало підтвердження “повної поваги суверенітету і територіальної цілісності України…” А підпис Путіна під документом означав не що інше, як юридичне підтвердження очевидного факту: Росія – сторона конфлікту.
Показова деталь. Путіну вистачило якихось десяти хвилин, щоб приструнити своїх маріонеток, які раптом почали робити вигляд, ніби не згодні з уже узгодженим лідерами четвірки проєктом.
І Олланд, і Меркель мали змогу переконатися, наскільки ж короткий ланцюг, на якому сидять формальні керівники цих псевдореспублік, кому служать і чиї команди виконують бойовики.
Головне, що дали Україні Мінські угоди, – це дорогоцінний час. Час для системної розбудови армії. Час для того, щоб зосередитися на подоланні соціальної кризи, спричиненої війною і перекриттям доступу українських товарів на російський ринок.
Час для того, щоб зміцнити міжнародну коаліцію на підтримку України. Час, щоб обладнати і утримувати в робочому стані санкційний механізм проти Росії.
Ставлення Москви до Мінських домовленостей стало чи не єдиним критерієм для їхньої пролонгації. І, оскільки Кремль жодного прогресу так і не продемонстрував, за ці роки санкції продовжували близько десяти разів – з посиланням на Мінськ.
Завдяки Мінським домовленостям відбувається і процес звільнення українських заручників.
Після Мінська-2015 ми з союзниками зосередилися на розробці дорожньої карти його імплементації. Здавалося б, здорова логіка розуміння духу і букви документа означає чітку послідовність виконання: спочатку безпекові кроки, потім політичні. Однак здорова логіка – це не про Кремль, схиблений на імперських амбіціях. В латиниці, кирилиці і навіть глаголиці читають зліва направо, в івриті – справа наліво. У Москві – знизу вверх, догори дригом.
Дорожня карта мала би розставити всі крапки над і, ми її практично погодили з Німеччиною та Францією. Однак Путін взяв паузу в очікуванні результатів президентських виборів в Україні.
Шкода, нова команда в українській владі відмовилися від того, щоб дотиснути Путіна… Натомість сама піддалася тиску і пристала на путінську редакцію так званої формули Штайнмаєра.
Я не поділяю оцього захвату Зеленського від зазирання в очі Путіну.
Стверджувати, ніби десь глибоко в його зіницях проглядається бажання миру – це значить обманювати українців і сприяти детоксикації Путіна в очах світової спільноти, в тому числі і наших ключових партнерів.
Спозираючи, як саме українське керівництво поступово припиняє політико-дипломатичний спротив агресору, скочуючись до політики його умиротворення, вони все менше розуміють, чому мають обстоювати український інтерес активніше за саму Україну. В цьому сенсі останні перестановки в Офісі президента і не тішать, і не зловтішають.
З одного боку, шило на мило, з іншого – поганий знак, бо очевидним є посилення партії капітуляції.
Вже скоро рік, як до влади прийшли затяті критики Мінських домовленостей. Як виявилося, “голуби миру” прилетіли з порожніми дзьобами, тобто без власного мирного плану. Далі більше: в Парижі Володимир Зеленський додав і свій автограф до того комплекту документів, які умовно і називаються Мінськом (може скласти мені компанію в походах на допити до ДБР, яке копає під Мінськ).
Альтернативи Мінську так і не запропонували. І знаєте чому? Тому що її нема і тепер, коли простір для маневру в України значно ширший. А в ситуації п’ятирічної давнини не було й поготів.
Ніколи не ідеалізував і не ідеалізую Мінськ. І нікому не бажав би опинитися в таких обставинах, які були в лютому 2015 року. Не маючи ресурсу здолати Росію у військовому плані, ми тоді переграли її дипломатично і тим самим врятували Україну. Завдяки мужності наших воїнів під Дебальцевим та на інших ділянках фронту.
І сьогодні Мінські угоди дають шанс формулювати жорсткі вимоги до Росії та не випрошувати, а вимагати у неї миру. Була б тільки на те політична воля.
Дорожня карта з чіткою послідовністю пунктів, повернення до добре опрацьованої нами ідеї миротворців ООН, відсутність авралу у підготовці виборів на окупованих територіях (про осінь поточного року й мови бути не може), не вмовляння, а тиск на Путіна, – все це є можливим і необхідним на основі тих домовленостей в Мінську, які були опрацьовані з вересня 2014 по лютий 2015 року.
Петро Порошенко, п’ятий президент України для УП
Фото © Михайло Палінчак
