«Я бачу світло крізь бетон!» Велике інтерв’ю з генералом-реформатором Дмитром Марченком (фото, відео)
Генерал без дачі та без власного авто, який кілька років жив у маленькій кімнатці при робочому кабінеті в очікуванні службової квартири, а на обід нерідко харчується солдатськими пайками (щоб особисто перевірити, чим годують бійців на фронті)? Років десять тому такий опис міг підійти лише якомусь утопічному персонажу. Але співрозмовник “Новинарні”, якому належить ця характеристика, – цілком реальний, з плоті й крові начальник Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення ЗСУ Дмитро Марченко.
автори: Леся Шовкун, Дмитро Лиховій
фото: Дмитра Лиховія
та з особистого архіву Дмитра Марченка
Попри те, що цю високу посаду він обіймає вже чотири роки, погони генерал-майора Марченко отримав лише в травні 2019-го. Пояснює, що сам просив не підвищувати в званні одночасно з призначенням – “спершу доведу, що заслужив”.
Під стіною генеральського кабінету стоїть новенький велосипед, тут же – силові й кардіо тренажери. Ага, іронізуємо собі, типу цей генерали ще й на роботу їздить на велосипеді, а в обід намотує кілометри на біговій доріжці!
“Бігати лікарі мені заборонили, але я на ній ходжу. Добре, що ще залізо дозволили тягати”, – зауважує на це Марченко.
Під Донецьким аеропортом він отримав сильну контузію. Якби поруч не опинився хороший лікар, набряк мозку міг обернутися епілепсією та іншими проблемами. Втім, про це офіцер-десантник згадує лише після детальних розпитувань, бо не вважав, що його здоров’я заслуговує на якусь особливу увагу інтерв’юерів.
Такі підозріло “ідеальні” герої не можуть не викликати природного скепсису. Але вже через півгодини спілкування з Марченком наша недовіра безнадійно пасує перед щирістю генерала.
Він без жодних купюр “рубає правду-матку” про всіх аж до найвищого начальства й абсолютно не намагається показати себе кращим, ніж є насправді (не ідеальний, а зі своїми комплексами й проблемами, як кожна людина). Він безпосередньо задирає ногу над столом, щоб продемонструвати новий покращений зразок берців, який сам випробовує. І, допомагаючи собі активним жестикулюванням, із захватом переказує перебіг бойових дій, від Криму до Донецького аеропорту, після яких дивом залишився живим. Так діти переповідають захопливий бойовик: “А він тоді – ух! А воно – як бабахне!”.
Здається, ми вперше пошкодували, що записуємо інтерв’ю на диктофон, а не на камеру.
Та попри все, розмова вийшла серйозною. Хоча б тому, що перед управлінням Марченка стоять серйозні виклики, пов’язані зі спротивом новим підходам до забезпечення ЗСУ – з боку корумпованих чиновників, постачальників, інерційних начальників, заздрісників. Досі заблоковано подальше переведення Збройних сил на нову систему харчування. Недруги все ще сподіваються сковирнути “пірата Марчелло” з посади.
Про шлях від “строчки” до генеральського звання, пригоди на війні та боротьбу Дмитра Марченка з корумпованою мафією в ЗСУ – у черговому тексті “Новинарні” із серіалу “Нові генерали Українського війська”.
Дідівською дорогою
Дмитро Марченко народився 25 лютого 1978 року в місті Вознесенськ на Миколаївщині. Щодо вибору професії у хлопця вагань не було: батько військовий, дід – військовий, прадід… Усі, словом, військові.
“Тобто все дитинство – фуражки, планшети, гільзи, стрільби, полігони. Воєнна романтика – медалі всі ці, значки… Батько в мене прапорщик, в Афганістані служив. А дід пішов на війну рядовим – вийшов капітаном, розвідник був. Ми десь у 2000-х поновлювали його справу, то ніхто не вірив, що він усі чотири роки провів на передовій [Другої світової]. Ну як усі – двічі по два тижні після поранень у госпіталі. В основному, саме дід мене й надихав, ці його спогади, розповіді”, – ділиться спогадами Марченко.
Попри героїчне дідове минуле у Великій Вітчизняній та приналежність батька до Радянської армії, після розпаду СРСР за “великим і могутнім” у родині не сумували. “Насправді в мене батько був такий… трошки проти комунізму”, – пояснює Дмитро Олександрович.
До того ж Марченкам пощастило: Союз розпався саме тоді, коли батька разом із ними мали командирувати в Ташкент, тож сім’я із задоволенням залишилася в рідному Вознесенську.
Зрозуміло, що після школи Дмитро рвався у військовий інститут. І… двічі провалив вступні іспити. Грошей на хабарі в батьків не було, високих покровителів теж. Тож у 1996 році Марченко-молодший замість ВВНЗ пішов служити “строчку” в інженерно-саперний полк, який дислокувався в Бахчисараї.
Таємниця особливої любові кримської бабусі до українського солдата
Місцеве населення в Криму, як пригадує Марченко, українських військових поважало. Чи жаліло.
“Я вам скажу, тоді я відчував, що таке українське населення. Якщо я, солдат, ішов по вулиці, просто виходила бабушка, говорила: «Синок, заходь», прала мені портянки, годувала мене борщем. Потім я йшов на ринок, там пачка сигарет для всіх 2 гривні, а для солдата – 1,70 грн. Ну, тобто, відчувалася повага до військового. Це дуже сильно тоді мені запало. Тому що після цього я поїхав в Одесу вчитися, іду по Привозу, а бабки ховають од мене сигарети. Я говорю: «Що ви робите? Я ж у формі!», вони: «Ага, знаєм ми вас, у формі – хапанув і побіг. Де я тебе там потім піймаю!”
У процесі розмови з’ясовується, що в приязні кримських бабусь до українських солдатів було мало спільного з патріотичними почуттями, принаймні саме до України. Тулитися до захисника у формі їх спонукав… страх перед кримськими татарами, які після десятиріч вигнання поверталися додому. У Крим, де в їхніх будинках уже мешкали інші люди, зокрема й такі-от бабусі. І передусім – у Бахчисарай, колишню ханську столицю.
Звісно, фобії з приводу татар були наслідком російської пропаганди та не мали нічого спільного з реальними загрозами Українській державі в Криму. Але ж було: “Певний час нас навіть у звільнення по одному не пускали… Там же ще з Союзу втовкмачували, що татари – «вороги», що вони можуть напасти, захопити Крим…”
Мине трохи менше двох десятиріч, і під впливом чергових інформаційних навіювань кримські бабці не менш палко тулитимуться вже до зовсім інших солдатів, у надії, що вони захистять їх від страшних “бендерівців”.
І на той час уже майор Марченко переконається в цьому на власні очі. Але це буде через багато років, а доти Дмитрові належало пройти сувору армійську школу.
Молодий “дідів” ганяв, а вони його “допитували”
Відслуживши п’ять місяців, Марченко “отримав сержанта” і був призначений командиром взводу. Це спричинило неабиякий резонанс, адже сержантське звання тоді давали тільки після навчання в “учебці”. Допоміг випадок.
“Наш сержант загуляв у звільненні, а в нас був наряд з охорони окремого містечка з інженерним майном. Уже на розведенні зрозуміли, що немає сержанта старшого. Ну й призначили найбільш підготовленого. Просто сказали мені: «Ти старший, іди й знаєш, що робити». Я й пішов. І саме в цю ніч був напад на цей об’єкт: татари намагалися вкрасти бухти з колючим дротом. Ми їх захопили. Без єдиного пострілу затримали чотирьох таких здорових бугаїв. Тобто спрацювали правильно. Доповіли. І з того моменту на мене звернули увагу”.
Невдовзі Марченка призначили т.в.о. командира відділення й присвоїли військове звання. “Я, молодий, ганяв старих”, – посміюється генерал.
“Трошки було тяжко, коли дембеля узнали, що я маю вступати в інститут. Я цього не приховував, та й сенсу не було – це ж треба писати рапорт, проходити медичну комісію.
А «солдатське радіо» – найшвидше радіо у світі
Тому в той же вечір, як я написав рапорт, мене вже підняли з ліжка й «допитували», чому я так роблю. Це ж був 1996 рік, самий пік дідівщини. Вони мене там принижували, типу: «Ти шакалом хочеш стати. Ти нас будеш як шакал тягати!» Я кажу, яка вам різниця? Коли я випущусь, ви вже не будете солдатами. «Ти наших дітей будеш ганять, як нас ганяєш!..»”
Уже тоді в спілкуванні з непростими “дідами” Дмитрові допомогли вроджені здібності переговорника. Згодом, під час війни, вони йому знадобилися ще не раз – починаючи з перших тижнів, коли неготові до тривалої служби мобілізовані влаштовували бунти в частині. Тоді розлючені дружини й матері ледве не захопили штаб, вимагаючи відпустити “на волю” їхніх чоловіків та синів. Розв’язати конфлікт начальство делегувало Марченка, як найбільш комунікативного – і він упорався, вгамувавши бунтарів за допомогою місцевої Самооборони та переконавши жінок, що їхніх рідних “ніхто не ґвалтує й нікуди їхати не змушує”.
Складніше було потім, під час боїв на Савур-Могилі, коли кожен ранок майора Марченка починався з дзвінків переляканих матерів, які через нього намагалися дізнатися, що відбувається з їхніми дітьми. Або й прямо вимагали: “Привезіть мені мого Валєру, бо я вас прокляну!”
І з усіма йому вдавалося знайти спільну мову, заспокоїти.
“Навіть якби ти всі екзамени склав на двійки, я б тебе все одно взяв!”
В інституті настирного абітурієнта, як виявилося, запам’ятали. Тож коли Дмитро втретє прийшов вступати вже сержантом, начальник факультету Лев Кіндеркнехт зустрів його, як рідного: “Якби ти навіть всі екзамени поздавав на двійки, я б тебе забрав. Просто за саме прагнення”.
В інституті хвацький студент також обіймав керівні посади – командир відділення, замкомвзводу. А після випуску за розподілом потрапив у Миколаїв, у нинішню 79-ту десантно-штурмову бригаду.
Пройшовши у “79-ці” посади від командира взводу до заступника командира дивізіону з повітрянодесантної підготовки, династичний вояк дещо втратив початковий запал.
“Звичайно, в ті роки прагнення служити трошки теє… притуплялось. Тому що я прийшов, такий лейтенант, усе це – стрибки, війна, стрілять! Бачу, палива на заняття нема, на стрибки… Були навіть такі роки, коли ми за власні кошти скидалися і наймали літак, щоб зробити програму стрибків. Коли хоч трошки виділяли боєприпасів, пішки ходили на вогневу підготовку. Якщо раптом давали машину на підвезення, це було свято! Бо в інші дні ми всі боєприпаси тягнули в руках – 7 кілометрів на полігон, постріляли, потім на обід тягнули назад, обідали, далі знову на полігон на нічну – і вранці обратно, – з посмішкою ділиться спогадами Марченко. І серйозно додає: – Але ми хотіли це робити. Бо в нас служили в основному такі люди, які хотіли служити”.
“Першим дзвінком стала Тузла”
Проте з кожним роком тихого знищення армії цих людей залишалося все менше. Станом на весну 2014-го в штаті бригади, каже Марченко, було 1200 осіб, з них готових до ведення війни – близько половини. Втім, на всю Україну їх таких у ЗСУ було в кращому разі 6,5 тисячі.
А тут – війна. Звідти, звідки не чекали.
“Ніхто ніколи не думав, у нас навіть уявлення такого не було, що ворогом може бути Росія.
Ми малювали карти – це була Польща, Болгарія, Румунія, хто завгодно, але не Росія.
Ми її навіть не розглядали, як потенційного ворога”, – згадує Марченко навчання в інституті й війську.
Але, визнає, “перший дзвіночок” таки дзвенів – у 2003 році, коли спалахнув міждержавний конфлікт через будівництво Росією дамби до українського острова Тузла: “Наша рота тоді була повністю піднята по тривозі, ми сиділи заряджені й мали висуватися на Тузлу. Зрештою питання було вирішено політично. Але ми тоді вперше замислились”.
Втім, коли у лютому-2014 почалися заворушення в Криму, десантникам спершу й на думку не спало, що Росія вже розгортає операцію із введення туди регулярних військ. Миколаївці думали, що швидко зайдуть на півострів і без проблем вгамують розрізнених проросійських сепаратистів – байдуже, що самі фактично “голі-босі”.
“Із шести БТРів доїхали два – така була техніка”
“У нас не було ні бронежилетів, ні касок. Щоб хтось тоді заїкнувся про якийсь пайок чи сказав, що якась консерва погана… Та нічого цього не було! Хто міг, пішов на базар, купив що позручніше, вдягли і поїхали. Ніхто тоді й не думав, що чимось там забезпечили чи не забезпечили”.
Та якщо без пайка і навіть каски висунутися на завдання ротно-тактична група із “79-ки” ще якось могла, то доїхати з Миколаївщини до Криму без техніки – ніяк.
Власне, техніка нібито й була. Але з певними застереженнями.
“По задачі ми мали захопити Джанкойський аеродром: туди мало заїхати шість наших БТРів з людьми.
Ну, щоб ви розуміли, виїхало [з частини] шість, а доїхало – два. Горіли колеса, стукали двигуни.
Для того, щоб техніка добре працювала, вона має їздити. А в нас вона стояла, бо не було палива. Може, раз на пів року, на якесь свято, якщо місцева влада давала соляру, ми заливали її й проводили якісь там показові навчання. І для нас це було щастя”, – пояснює тодішній майор.
Що й казати, якщо, за словами Марченка, майже третина водіїв училися кермувати, а половина операторів-навідників – стріляти вже фактично в бою.
Хай там як, в екіпажах двох “ходових” бронемашин зібралися найбільш мотивовані, найсміливіші воїни, готові без вагань піти у бій.
“У цих двох машинах були, наприклад, Майк (Максим Миргородський) – три ордени Богдана Хмельницького, Паша Чайка – три ордени «За мужність» (Чайка зараз служить із Марченком в ГУРСМЗ – “Н”), Валерій Курач, який став потім комбригом 79-ї. Ще Євгеній Жуков, який зараз поліцейський (начальник Департаменту патрульної поліції Нацполіції України). Такий бойовий кістяк зібрався”, – перелічує Марчелло, як називають його побратими.
От тільки про те, що протистоятимуть їм не просто “казачки”, а сотні озброєних до зубів російських військових із бронетехнікою, ніхто з них навіть уявлення не мав. “Там би вони всі й лишилися…” – задумливо моделює ситуацію наш співрозмовник. Здаватися без бою такий бойовий кістяк не став би, а в протистоянні з вишколеними загонами ЗС РФ жодних шансів у маленької ротно-тактичної групи не було.
Вдень – офіцер, вночі – таксист. Так і виживали
Врятував цю РТГр від розгрому на півночі Криму саме майор Марченко. На той час він обіймав у бригаді посаду начальника служби повітрянодесантної техніки (“я чистий ВДВшник був – укладка парашутів, стрибки, таке всяке”).
Перед тим, як посилати у Крим механізовану озброєну групу, комбриг Олексій Шандар попросив Дмитра з’їздити на розвідку “під прикриттям” – прикинувшись цивільним таксистом.
Хоча яке там “прикинувшись” – насправді таксування для десантника Марченка було звичною справою.
“У нас на той час, мабуть, у 30 відсотків офіцерів частини були куплені авто в кредит. Щоб виживати, я підтаксовував ночами”, – пояснює Дмитро (після розлучення свій “Хюндай Туксон” він залишив дружині).
Усі необхідні для таксиста атрибути – комп’ютерна база з викликами, “шашечки” – в українського майора були, тож навіть у разі перевірки він за свою “легенду” був спокійний. Тим паче, що й у Крим відпочивальників відвозив неодноразово.
На півострів з розвідкою Марченко їздив двічі.
Перший раз ледве не попався – на блокпосту “беркутівці” й проросійські “самооборонівці” знайшли в нього замотаний в онучу пістолет. Але, ознайомившись із дозволом на зброю, вирішили, що це цілком нормальний атрибут для таксиста. Дивилися на термін дії, і на фото в дозволі дивом не звернули уваги – а для нього, які і для водійських прав, Марченко знявся у формі українського офіцера.
Після першої поїздки майор доповів, що у Крим можна заходити спокійно – на той час там іще не було нікого, крім розрізненої “самооборони” і бійців “Беркута”. Проте командування з наказом висуватися не квапилося, і через кілька днів ситуація кардинально змінилася. Якби Дмитро не поїхав на розвідку вдруге – для нього та побратимів усе могло закінчитися дуже сумно.
“Все, хлопці, це війна. Вони вже нам не «братья»”
Ця історія таксиста-розвідника, який першим відзняв розгортання регулярних російських військ на півночі Криму, вже обросла легендами. Найяскравіше – не шкодуючи емоцій, з “матерком” – її розповів сам Марченко у фільмі об’єднання “Вавилон 13” “Крим. Як це було”.
Відео (увага, нецензурна лексика):
“Вони мене надурили!” – сміється генерал, згадуючи, як “Вавилон” використав для фільму матеріали неформального спілкування. Журналістам “Новинарні” про свою кримську розвідку Марченко розповідає без матюків, але не менш емоційно і яскраво.
Дислокацію російських військ, бронетехніки й вантажівок Марченко зафіксував з місця водія на свою стареньку “Нокію”, вдаючи, що розмовляє по телефону.
І враз серйознішає, згадуючи про настрої населення, такі відмінні від спогадів про ласкавих бахчисарайських бабусь.
“Я зупинявся фактично на кожній точці, де продавали каву й було скупчення людей – щоб поспілкуватися і зрозуміти, чи буде нам опір місцевого населення. Так от, вони всі були настроєні проросійськи. Розмовляю з людьми в районі Красноперекопська, Армянська, питаю, що там, як там? А вони: «Тільки Росія, на хер нам та Україна!» Запитую, чого так, все життя ж ніби під Україною прожили? – «Та ну, ми ж бачимо, як приїжджають росіяни, шикують, і як українці – приїжджають і кожну копійку рахують». Ось так…”
Повернувшись, таксист-розвідник доповів про зміни обстановки командиру.
– При мені Адамич (Курач – “Н”) дзвонить Муженкові, чи кому там у Київ: “Розвідка доповідає, що в районі Армянська скупчення 1500 особового складу”. Той: “Не може бути, ось у нас розвіддані, що там стоять пару «беркутят» і місцева самооборона”. Адамич відповідає, що це ситуація змінилася і його офіцер не просто на власні очі бачив російські війська, а й відзняв відео. Київ: «Терміново пересилайте його Муженкові!» Так я поїхав на Миколаїв перекидати відео з телефона…
Відео (увага, нецензурна лексика):
– У вас тоді вже було розуміння, що буде далі?
– Так. Поки я їхав, у мене руки трусилися. Як військовий, я вже чітко розумів, що назад дороги не буде. Швидко їхав, мене ж уся 79-та чекає.
Приїхав, вони всі: “Діма, Діма, що там?” Все, кажу, хлопці – це війна.
Настроюйтесь на те, що це вже нам не “братья”. Вони спершу не повірили, мовляв, “не може бути”. Але тоді вже ми морально почали готуватися до найгіршого.
“Якби у 2014-му наша армія була такою, як зараз, усе відбулося б геть інакше”
– Тобто ваша бригада, в принципі, була готова до бойових дій на Півночі Криму? Бо зараз ті події так сприймаються – що це був просто вхід російських військ, наші з Криму вийшли або перекинулися на бік ворога – і на цьому все протистояння скінчилося.
– Як вам сказати, готова-неготова… Наприклад, ми з вами сміливі люди, можемо зараз удвох вийти на вулицю, де стоятиме сто спортсменів, і заявити, що ми їм “наваляєм”! Але чим це закінчиться? А у нас співвідношення тоді таке й було. Це проти місцевих гопників ми були сила. А коли туди вже зайшла регулярна армія, все небо в гелікоптерах… І тут – ми на двох БТРах.
Ми знали, що там [в оточених частинах] морпіхи нас чекають, залишалися з ними на телефонному зв’язку. Але час було втрачено. Якби ми виступили після тієї моєї першої розвідки – було б інакше.
– Чому не виступили?
– Я командуванню казав: кожен день проти нас, тягнути не можна – треба їхати! Ну… Ця затримка стала для нас фатальною. Вони наростили там сили, всі дороги, частини були блоковані. Вести якісь маневри або бойові дії з нашими потужностями вже не було сенсу.
– Як гадаєте, якби армія тоді була матеріально готова до бойових дій, ситуація могла скластися інакше?
– Я вам так скажу: якби все це відбувалося зараз, була б геть інша картина. Геть інша.
“Є тільки автомат – і велике натхнення забрати назад свою землю”
Далі був “Секретний ліс”. Так у “79-ці” називали посадку біля Херсона, де бригада чекала наказу. Не виключали й того, що може бути наказ наступати на Крим. Поки чекали – тренувалися, стріляли, бігали, навчали солдатів.
“На Крим” їх так і не послали, тому першою бойовою задачею для десантників 79 оабр став Красний Лиман на Донеччині. “Це були перші втрати, перші «300-ті», перша засада. Від адреналіну руки трусяться, справжній бій! Люди без бронежилетів, без касок, без нічого – є тільки автомат і велике натхнення забрати назад свою землю”, – згадує Марченко.
Це був той час, коли армію фактично витягнули зі злиднів волонтери.
“Допомагали, хто чим міг, – згадує наш співрозмовник. – Як зараз пам’ятаю, прийшла на КПП бабуся з ціпком, принесла 2 кг цукру: «Це солдатіку». Студент приніс гроші, які збирав на гаджет: «Купіть, що вам потрібно». Але це була така хаотична допомога – кожен хотів посприяти хоч чимось, перли все підряд. Привозить, наприклад, мужик цілу фуру картоплі – а навіщо нам та картопля, нам передусім треба людям життя зберегти!”
Щоб упорядкувати волонтерський процес, командир призначив відповідального за “зв’язки з громадськістю”. Кого ж, як не Марченка з його комунікативними талантами?
Справа пішла більш організовано. “Зв’язковий” повідомляв волонтерам, у чому в бійців є потреба, ті привозили. Траплялося, що каски надівали на голови бійцям буквально “на ходу”, коли вони вже висувалися в бій.
Саме в той час Дмитро Марченко познайомився із засновником волонтерського фонду “Крила Фенікса” Юрієм Бірюковим. Відтоді “броніками” бійці були забезпечені: щоб прискорити і здешевити процес, на “Темпі” брали пластини й зашивали їх у чохли на звичайних швейних підприємствах. А потрібні бронежилети були постійно, як і каски.
“Кидає Майк СМСку: Дімон, у нас через стільки-то годин вихід, привези хоч щось, я без нічого. І ми з Юрою 2000 кілометрів без сну: їдемо у Львів, завантажуємо ці каски, летимо до Майка, передаємо. Тільки передали – дзвонять мені із Сонцевого: під Савур-Могилою починаються бойові дії, немає ні касок, ні бронежилетів. Я телефоную Юрі, невиспані обоє, але він говорить: «Діма, я замовляю, бери водіїв». Їдемо!”
Налагодивши ситуацію із засобами захисту, волонтери почали допомагати бійцям 79-ї бригади прицілами, приладами нічного бачення, тепловізорами.
“Нічники для нас були на вагу золота, ми ж геть сліпі були вночі. Зрозуміли це в перші ж дні, ще коли «Крим» почався. Прилітає гелікоптер без жодної лампочки, приземляється, з нього виходять чеченці – і в кожного прилад нічного бачення. А в нас тільки очі й більш нічого… Ці всі речі врятували дуже багато життів. Якби не люди, не їхня допомога, то навряд чи ми могли б похвалитися тим, що маємо зараз”, – наголошує генерал.
“Якщо Марченко приїхав – значить, усе добре”
Коли стало особливо гаряче, до захисників висоти “Браво” вже не міг доїхати жоден транспорт. Але шалений Марченко на бусі проривався крізь найзапекліші обстріли: “Мабуть, мене хтось зверху оберігав. Тому що їхала машина, потрапляла під обстріл, згоріла вщент разом із людьми – а я поруч проїхав і довіз”.
Наприкінці бійці вже не просили нічого – тільки поїсти й покурити. Без цигарок у декого зривало дах, а скручена в папіросу суха трава допомагала обдурити організм ненадовго: “Підходить до одного командира 55-річний мужик, який із 14 років курець, і попереджає: не даси цигарок – на тобі автомат і сам воюй”. Коли Марченко привіз на “Браво” ящик контрабандних сигарет, який віддали для ЗСУ прикордонники, командири зітхнули з полегшенням.
Поява позитивного майора сама по собі піднімала бойовий дух: якщо Марчелло приїхав – значить, усе добре.
Якось він потрапив під обстріл, довго не міг доїхати, і телефон розривався від схвильованих дзвінків: “Якщо навіть ви до нас доїхати не можете, значить, ми вже в котлі, нас поховають?!.”
“Діду, ти розумієш, що ми тебе щойно ледь не завалили?!”
Але таки прийшов той день, коли до оточених бійців не зміг доїхати навіть Дмитро Марченко. Вони залишилися без харчів і фактично без боєприпасів, а поранених доводилося передавати через російський кордон, бо до своїх було не пробитися. Запекла битва тривала за дві висоти: “Сокіл”, який зрештою був розбитий потужним обстрілом з боку РФ, та “Браво”, куди після розгрому перейшли 75 людей із “Сокола”.
Одного дня Марченкові зателефонував його земляк, командир висоти “Браво” Семен Колейник, позивний “Браво”, і попросив допомоги.
– Каже: “Брат, допоможи, нема куди людей ховать. Нас обстрілюють 24 години на добу!” – переказує Марчелло. – А там такий ґрунт твердий, із каменем – у нього вритися неможливо, навіть екскаватори ламалися. Вони вже всі контужені там були, питання тільки в тому, в кого скільки контузій – дві, три, чотири. Я під Амвросіївкою в нашому тиловому пункті. Підходжу до замполіта нашої 79-ї: “Мирославе, треба їхати, людей забрати”. Він заспокоює, що не треба – за ними виїхала розвідка.
А о другій годині ночі нам дзвонять і повідомляють, що розвідка потрапила в засідку, 14 людей “200-х”… Ну, все.
Я вранці (24 липня – “Н”) встаю, знімаю з машини кунг, саджу нагору кулеметника, беру з собою снайпера, автоматника, сам сідаю… І Бірюков тут: “Діма, візьми мене з собою”. – “Юро, – кажу, – ти ж цивільна людина. Ти розумієш, куди я їду? Це ж 80/20, що я не вернусь”. Але він дуже вмовляв. Заліз у машину, сів за кермо, поїхали. Ще номери донецькі знайшли, причепили на машину, щоб ніхто нічого не запідозрив (стекла ж тоновані). Їду такий: Юро, а чого всі машини від нас так сахаються? А він: так у тебе ж кулеметник на даху! (сміється)
– Оце так замаскувалися!
– Ми кулеметника сховали, доїхали до Григорівки – це наш крайній блокпост. Під’їжджаємо до самого села, аж тут до нас по полю так цілеспрямовано дід біжить. Я кулеметнику кажу: знімай його, це 100% сепар! Той мнеться – та він же без зброї… Знімай, кажу, бо зараз гранату в нас як кине – що тоді будеш робити? Але підпустили-таки, тільки ж руки щоб вгору. Дід підходить: “Синки, куди ви їдете?” – “На Григорівку! ” (ми думаємо, що там уже наші). – “Не їдьте туди, там 1500 сепарів, танки!”
А я вже бачу табличку “Григорівка”. Там вулиця, поворот ліворуч – і за тим поворотом уже стояв сепарський блокпост, про який ми не знали.
– А якби “зняли” діда, то й не знали б…
– Виходить, що так. Я кажу: діду, ти розумієш, що ми тебе щойно ледве не завалили?! А він дуже поспішав нас попередити, щоб ми не потрапили в западню. Розказав, що до висоти “Браво” можна ще тільки через посадку потрапити, вона метрів за 800 від нас була. Це, по суті, вже кордон, бо з другого боку – Росія.
А це в цій посадці вночі 14 наших розвідників загинуло. Я Бірюкову говорю: вилазь, зараз ти вже точно не поїдеш. Але він нізащо – “буду з тобою до кінця”…
“За 250 метрів від нас російські солдати гармати заряджають”
– Доїжджаємо вже до “Браво”, і нас починають обстрілювати. Я швидко машину в кущі, ми там попадали, починаємо шифровані переговори. Виявляється, це наші стріляють! Вияснили все, почали вони готувати колону.
Бачили відео “Вася і УАЗік”? Це якраз вихід колони був.
Зізнаємося, що не бачили, і генерал вмикає нам відео – “посмієтеся!”
Сам теж переглядає (можна лише уявити, який раз) і з задоволенням, заразливо сміється.
Хоча ситуація була зовсім не смішна: через Васю, який застряг зі своїм УАЗиком, вихід з оточення міг опинитися під загрозою.
Повне відео (увага, нецензурна лексика):
“Вася” застяг у другій частині відео:
– Ми ж виходили настільки відверто, що аж нахабно, посеред дня. Щоб ви розуміли: з того боку посадки вже чітко видно російські війська, артилеристи там ходять, гармати перезаряджають. Мабуть, метрів 250 до них було. І тут ми, колоною.
Повідомляю шифром: вигружай “помідори”, я зустрічаю. Вилітають шість БТР із людьми – одне на одному висять, тримаються, летять… І ми ще й потрапили в обстріл – дорога проходила повз поле, за яким уже Сніжне, і звідти по нас почали строчити. Бо ми коли по тій “зеленці” мчали, там уже зрозуміли, чия це колона, почали нас мінами доганяти. Ну й передали в Сніжне. Але наші були вже в такій ейфорії, що у відповідь усі без винятку, навіть поранені, почали бити в сторону Сніжного. Досі не знаю, яке там було угруповання, але ми їх просто поглинули вогнем. Навіть дві наші дівчинки стріляли – одній всього 18 років було, вона зараз в Одеському госпіталі служить, Вікторія Сорока.
А коли вже приїхали в Амвросіїївку в наш тиловий командний пункт – землю почали цілувати, плакали. Ніхто ж до останнього не думав, що вдасться вийти.
Врятував? Отримуй кримінальну справу за організацію дезертирства!
Взявши в машину двох найважчих поранених, Марченко з Бірюковим відвезли їх у Миколаїв. Там уже чекали репортери, і поки Юрій розповідав їм, як героїчно врятував 75 поранених, Дмитрові зателефонували із сектору “Д”. З попередженням, що через порушення наказу проти нього буде порушено кримінальну справу за організацію масового дезертирства. Команди ж, мовляв, не було.
“Я так тому полковнику і сказав, що якби я чекав їхньої команди, то вже був би там, де ті 14 спецназівців. Мене рятувало те, я ні з ким не узгоджував свої дії. Бо ж усе зливалося: колони, техніка, розвідка – «зливали» всі дані. Не знаю, чи то вони прослуховували, чи хтось у нас це їм цілеспрямовано повідомляв. Але якби тоді я узгоджував свої дії із сектором «Д», то зараз би з вами не розмовляв”, – наголошує генерал.
Історія з кримінальною справою завершилася добре. Хоча спершу обурені громадяни ледве не взяли штурмом будівлю військової прокуратури в Миколаєві, так що Марченкові навіть дзвонив прокурор і просив утихомирити розбурхану громадськість. Але офіцер порадив йому самому пояснювати пікетникам, що порушення справи – “необхідна формальність”. Зрештою її закрили “за відсутністю складу злочину”.
“Нахер мені та війна – самі йдіть воюйте!”
Відпочивали десантники недовго: не встигли відновитися після виходу з котла, як надійшла команда виїздити на Краматорськ і ДАП.
“Чесно кажучи, морально наші були розбиті, – невесело згадує Марченко. – Вони себе відчули покинутими, відрізаними, не встигли від цього відійти. Сказати, що це була бойова бригада, на той час було складно. Ледве-ледве людей зібрали. Дивишся, боєць нормальний, стріляний, воював уже. А він: «Е ні, життя дало мені другий шанс, і я його не проґавлю, нахер мені ця війна – йдіть самі воюйте». Страшні були часи”.
Але тоді, у вересні-жовтні 2014-го, бідкатися було ніколи: для бригади почалася битва за Донецький аеропорт.
Координатором оборони ДАПу був призначений Максим Миргородський “Майк”, який керував діями “кіборгів” з командного пункту у Водяному.
“Якось телефонує він мені й просить сухий спирт, бо людям чай підігріти нема на чому. Вони ж тоді за поверхи воювали: ввечері у наших перші три поверхи, а сепари тільки на четвертому сидять. Уночі ті спускаються й захоплюють ще два, вибиваючи наших на перший. А до ранку наші знову відбивають їх аж до четвертого. В таких умовах вогнище не розпалиш – у тебе почне прилітати все, що завгодно”, – пояснює Марченко.
По сухий спирт Марчелло звернувся традиційно до Бірюкова, а той запропонував сучасніший варіант – похідні газові балони з пальниками.
Як Марченко “200-го” з ДАПу забирав і навіщо збрехав Майк
Затарившись також водою, продуктами, цукерками та іншим, поїхали в ДАП на броньованому бусі, подарованому мерією Миколаєва.
І поки ми це все ділимо на три купки, для трьох позицій в аеропорту, Майк із радіостанцією вилазить на пеньок і при мені починає вмовляти танкіста з 93-ї, щоб забрав нашого «200-го». Женю Півня, замполіта.
Крутий був мужик. Майор, але прийшов до командира і попросив узяти його в ДАП простим кулеметником. Він уже три дні як загинув (від вибуху гранати під час відбиття атаки росіян на аеропорт – “Н”), сім’я знає, ми знаємо, а забрати його тіло з аеропорту не можемо. І от Майк умовляє, а танкіст пручається, мовляв, по ньому прямою наводкою ворожий танк фігачить. Тоді я сам запропонував Женю забрати, я його добре знав. Звісно, не вдень, але вночі – кажу, готовий”, – розповідає Марченко.
Там Дмитро познайомився з “Адамом” – майбутнім Героєм України Євгеном Межевікіним, на той час командиром танкової групи 93 омбр. Майк представив його як найсміливішого з усіх присутніх у районі ДАПу танкістів і розпорядився супроводжувати бус до терміналу.
Ну й куди ж без Бірюкова? Миколаївський волонтер знову зажадав їхати разом з Марченком. Така ідея не викликала захвату і в Марченка, і в чотирьох охоронців Бірюкова, який уже був радником президента Порошенка. Двоє з них потім дуже раділи, коли не влізли в бус і залишилися “смажити шашлики” в очікуванні “об’єкта охорони”.
Висунулися під прикриттям трьох танків. За порадою доброго Адама причепили до автобуса танковий трос – щоб танк дотягнув його назад із рештками пасажирів, якщо влучить прямою наводкою.
Зону обстрілу проскочили без пригод, ще й здалося, що стріляють не сильно. Лише відчинивши двері й опинившись у центрі потужної канонади, компанія збагнула, що броньований бус, вважай, звукоізольований, і постріли “Утьоса” зсередини чулися як легкі виляски.
Ящики з “подарунками” довелося закидати до терміналу через смугу вогню, ближче під’їхати не вийшло. Вантажником Марченко мусив працювати самотужки: Бірюкова забарикадували собою охоронці.
Перекинувши останній ящик, обмінявся жартами з нині покійним “кіборгом” Артуром Кашаповим: “Горілку привіз? – Фіг вам, дьюті-фрі розпечатуйте!”
І тут же Марчелло почув від нього наполегливу пораду: звалюй, бо зараз почнуть лупити “Градом”.
“Щойно я сів і зачинив двері, як просто поруч із нами лягає пакет «Граду», настільки близько, що по мені б’ють осколки. А це ж ніч, воно дуже красиво насправді, такі фонтани вогню! – відкриває романтичну частину своєї натури суворий (насправді ні) генерал, захоплено жестикулюючи. – Я задивився, і тут розумію, що це ж «Град»! Кричу Майку, що по мені «Гради» валять! А він так тихо: заспокойся й Женю забери – це наші «Гради», я навмисне пакети поклав, щоб вас ніхто не чіпав. – Так скажи, щоб більше не клали, вони ж просто по нас луплять!”
Тіло загиблого Євгена Півня вивезли, хоча в певні моменти уникнути влучання вдавалося дивом.
Повернувшись, Марченко зауважив Майку, що “Гради” можна було б і акуратніше коригували – ледве ж своїх не порішили!
Тут-то Миргородський і зізнався, що обстріл був справжнісіньким, з боку противника. Про те, що “Гради” свої, він збрехав, щоб заспокоїти товариша.
“Я після цього сиджу, п’ю чай, прокручую в голові всі ці моменти і подумки дякую Богу, що дав мені ще шанс пожити. Аж тут підходить Бірюков: «Мені соромно. – Чого це? – Бо я не можу сказати, що стояв у Донецькому аеропорту. Ти там був, під кулями ящики розвантажував, а мене ті двоє накрили й навіть тобі допомогти не дозволили. – Ну й прекрасно, якщо нікому про це не говорити, то ніхто й не дізнається. – Ні, я так не можу: готуйся, наступного тижня знову заїжджаємо в ДАП. Але вже з ночівлею!”
“А це ж насправді найстрашніше – не сидіти в ДАПі, а заїхати туди й виїхати. Але Бірюкова не перепреш”, – згадує Марченко.
Світло крізь бетон
Коли другий раз заїжджали в аеропорт, смаженим запахло особливо гостро. У Москві почалися переможні реляції про “ДАП наш”, а Євген Жуков “Маршал” на противагу викладав з терміналу ролики з українськими “кіборгами”, які обороняють летовище.
Тож якраз коли Марченко приїхав на “чергування”, надійшов дзвінок від розвідників: “Зайшов батальйон чеченців, весь Краматорськ гуде, що впродовж доби готується жорстка зачистка аеропорту”.
Схід сонця зустріли в ідилічному спокої, попиваючи чай із цукерками. А після десятої почався такий сильний і безперервний обстріл, що наступну добу “кіборгам” довелося відстрілюватися фактично без передишки. Як розповідає Марченко, нарівні з усіма заряджав-стріляв-заряджав і Бірюков – “туристам” у ДАПі під час замісу не місце.
Себе Дмитро Марченко “кіборгом” не вважає. Каже, був у Донецькому аеропорту лише тричі, провів усередині загалом дві доби. А дехто ж звідти не виходив по кілька тижнів чи й місяців. “Хоча сказати, що я там не був – теж не можу”.
Із гарячого другого заїзду генералові найбільше запам’яталося світло… крізь бетон. “Це коли почали по нас лупити снарядами із затримкою. Такий снаряд пробиває згори два поверхи й розривається над першим. Я лежу, закрившись шкіряним диванчиком, дивлюся – якісь спалахи над стелею. А вона ж бетонна! Женю, кажу, як це я бачу світло крізь бетон?! А він: от і уяви собі, яка там температура…”
Таємна зброя і перегляд “футболу” в Донецькому аеропорту
Під час третього заходу в ДАП Марченко “заробив” орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (принаймні він вважає той випадок вирішальним для представлення до нагороди).
– Я після того другого разу Юрію сказав, що в такі ігри більше не граюся. А тут він мені телефонує: “Діма, є дуже важлива задача!”
Виявляється, Бірюков за зібрані волонтерські кошти купив відеокамери з 12-разовим збільшенням, і треба було їх у терміналі встановити.
– Ми тоді ще покликали на допомогу Романа Костенка з “Альфи”, він тепер народний депутат (від партії “Голос” – “Н”). Він мені допомагав ці камери ставити, дірки в бетоні треба було бити, – розповідає Марченко.
– А що це за камери, яка з них була користь?
– Чотири камери з ноутбуками. Сепари тоді по всіх радіостанціях кричали, що укропи завезли якусь секретну зброю, бо вони й посрати не можуть сходити (посміюється).
Схема така: ставимо камери і два монітори на акумуляторах від авто. І ми на цих моніторах усе бачимо, що навколо ДАПу відбувається. Несуть вони собі спокійно АГС, знають, що наших там поруч немає, тільки висунулися з-за рогу – а ми по них вогонь! Вони нічого не розуміють, знову висунулися – і знову вогонь! Ми й снайперів їхніх так повичисляли, бо ж завдяки камері видно, звідки стріляє. Дивилися в монітор і коригували наших, які їх “знімали“ з СПГ.
Така розвага була – чемпіонат світу з футболу відпочиває!
Стоїть натовп наших бійців біля моніторів: “Лівіше бий! Правіше! Не попав… Ура, є! Влучив!”
– І довго ці камери простояли?
–(з жалем) Тижнів два всього. Спершу кабелі порізало осколками, а потім, мабуть, і сепари камери вирахували. Але за ці два тижні наші хлопці так відірвалися! Воно ж і вдень, і вночі працювало.
“Наші діти знають Гіві й Моторолу, але не імена українських героїв”
Запитуємо генерала, що він думає про фільм Ахтема Сеїтаблаєва “Кіборги”. Марченко схвалює: “Я вважаю, що такі фільми дуже потрібні. Бо, скажімо, в Києві більше половини людей узагалі не розуміють, що там на війні відбувається. Я був шокований, коли почув, як діти в пісочниці граються: «Ти будеш український солдат, я – Моторола, а він – Гіві». Тобто вони ту сторону знають поіменно, а наших героїв – ні! Тому обов’язково треба про них розповідати”.
На завершення спогадів про ДАП запитуємо Марченка про загадкового “талісмана Кузю”, якого він нібито подарував в аеропорту Порошенкові. Бо якщо знайти в інтернеті подробиці про бойовий шлях генерала непросто, то про цього Кузю пише навіть Вікіпедія.
Марченко сміється: “Та це була така іграшка, домовичок Кузя з мультика. Ми його в аеропорту знайшли, Бірюков фотку зробив. Вирішили передати його Порошенкові. Я того Кузю виніс, а Юра про нього й забув. Коли вже були в Майка, дістав його з рюкзака, а Бірюков такий: «О, це ж мій, я його Порошенкові хочу передати». Ну, передавай…”
Над текстом працювали: Леся Шовкун, Дмитро Лиховій, Яна Хмелюк
Матеріал створено в рамках проєкту “Новинарні” і Мінінформполітики “Популяризація Збройних сил України”
Генерал-реформатор Дмитро Марченко: Кілька разів хотілося повернутися з МОУ в зону комфорту – на війну
Після героїчних пригод у 79-й бригаді, де прослужив більшу частину свого армійського життя, Дмитро Марченко опинився в Києві.
Не секрет, що коли у 2015 році його призначили на посаду начальника Центру розвитку і супроводження матеріального забезпечення Збройних сил, багато хто пов’язував це кадрове рішення із впливовим товаришем Марченка Юрієм Бірюковим. Тим паче, що радник президента присвячував Марченку та його роботі в центрі (управлінні) дуже багато дописів.
Проте сам офіцер запевняє: Бірюков не лише не протегував, а й був проти його призначення: “Він знав мою принциповість і розумів, що зі мною буде складно. Бо якщо я так вирішив, ніхто не зможе переконати в протилежному”.
Переведення в Київ після “наїзду” на “Дєда-Мопеда”
Насправді, за словами Марченка, каталізатором цього призначення став його виступ проти генерал-лейтенанта Анатолія Пушнякова, який на той час командував Сухопутними військами ЗСУ. Не особливо добираючи слів, Дмитро розповів телеканалу “2+2”, як Пушняков зневажає героїв АТО, а сам “сидить на грошових потоках” і контролює корупційні схеми. Зокрема — закордонні відрядження військовослужбовців, які мусять платити величезні хабарі за виїзд.
Те саме відео 2015 року з виступом Марченка:
Міністр оборони Степан Полторак перед журналістами тоді Пушнякова захищав. Але якось до нього прийшла Тетяна Ричкова, яка разом з ініціативною групою волонтерського десанту займалася створенням Центру розвитку та супроводження матеріального забезпечення ЗСУ. Новоствореній структурі потрібен був керівник, і Ричкова запропонувала саме Марченка: мовляв, “є такий класний хлопець, правдоруб, який точно не обмане і на якого можна покластися… але є одне «але»: він десантник”.
– Вони мене покликали, я приїхав, — розповідає про подальші події Марченко. — Полторак питає: ти ж розумієш, що такими словами про Пушнякова нічого особливо не змінив? Я, кажу, Степане Тимофійовичу, все розумію, але сидіти й мовчки спостерігати вже сил не було. Чому в мене досвідчений боєць, із трьома пораненнями, не може поїхати в Африку, а тиловий прапорщик, який жодного пострілу не зробив, – у перших рядах? Полторак запитав, чи готовий я боротися з цією корупцією не словами, а ділом. Я запевнив. Тоді – «На, підписуй документи. Вітаю, ти начальник центру!»
Виходжу — пачка документів, а я не розумію, чим займатимусь, не розумію функцій. Таня заспокоїла: не переживай, ми всі тобі допоможемо. На той час тут уже працювала команда Костянтина Лесника, вони мали певні напрацювання. Тобто вони вже “доріжку протоптали”.
– А з “Дєдом-Мопедом” Пушняковим ви після його відставки якось перетиналися?
– Думаю, що це після мого виступу він і пішов у відставку. Я знав до війни, він до людей ставиться, як до нікчем. Таким генералам точно не місце у Збройних силах. Щоб він просто поговорив із солдатом — це була неможлива ситуація.
А я вважаю, що на солдаті у нас вся війна базується. Виграють її не генерали, не полковники, не штаби. Війну витягують на своєму хребті солдати і командири молодшої ланки.
Тому я прийшов і одразу сказав: наше завдання — щоб боєць в окопі відчув турботу. Щоб він нормально поїв, був одягнений, щоб не шукав сам собі бронежилети й каски. Наше завдання — його забезпечити.
На той час, у вересні 2015-го, в Центрі працювало 26 людей. Марченкові було непросто налагоджувати роботу, яка передбачала повне ламання усталених в армії корупційних схем. Хоча від очільника Міноборони десантник-відчайдух мав “добро”. Тому фото Полторака й зараз висить на стіні в кабінеті Марченка, поруч із новим міністром Андрієм Загороднюком.
– Степан Тимофійович, треба віддати йому належне, був перший міністр, якого справді можна було назвати міністром. Він завжди мудрий, завжди вислуховував.
Я йому пояснюю, що розробив, припустимо, оцю футболку — все красиво описав, матеріал, щільність, колір, фасон, розміри, багато параметрів. Але якщо не контролювати якість, то ми отримаємо продукт на порядок гірший. Ну менталітет у нас у країні такий!
Є “воєнпреди”, вони нібито контролюють. Але цей інститут зараз не працює взагалі, він своє віджив. “Воєнпреди” були потрібні, коли були військові державні підприємства, де такий представник контролював увесь процес від “а” до “я”. А зараз, на цивільному підприємстві, йому доплачують до зарплати по 10 тисяч щомісяця, возять по кабаках. Що він за таких умов “наперевіряє”?
Заступник міністра Павловський мені кричав: “Я тебе кінчу!” І я кілька разів думав: нащо воно мені треба, краще повернутися в зону комфорту, на війну!
Як приклад Марченко згадує скандал із першою формою-пікселькою, на яку так скаржилися військовослужбовці: парка, на дотик неприємна, тканина погана, ще й при загорянні на тілі буквально плавиться.
Керівник ГУРСМЗ запевняє: насправді ті комплекти продумали добре. Але через те, що не було належного контролю якості матеріалу, у тканині використали дві нитки з різною температурою плавлення.
Такі проблеми поставали на кожному кроці, і якщо міністр центр Марченка підтримував, то з інших боків реформаторам матзабезпечення чинили перепони.
– Мене ж тоді всі “гасили”, не давали нічого зробити. Кожен день починався з питання: “Марченко сьогодні вижив? — Так, прикиньте, ще працює! — Ну нічого, до кінця тижня йому торба”. Проходить тиждень — Марченко досі тут!
[Заступник міністра оборони, генерал Ігор Павловський мені в обличчя кричав: “Я тебе кінчу, ти тут працювати не будеш!”
Тому що я зібрав загальну нараду, всіх виробників, і одразу їм сказав: у мене немає “своїх” і “чужих”, для мене всі рівні. Головне — якість. Тож давайте з вами розробимо ТУ (технічні умови), і ви на чесних торгах будете між собою боротися.
І тут мене викликає Павловський. Я йду до нього, а там стоїть жіночка з костюмом, який ми якраз розбираємо на нараді. Генерал каже: ось жіночка, вона тобі все роздрукує і розкаже, у неї ТУ й костюм.
Я її питаю: чому ж ви не прийшли на загальну нараду? А вона: от, Ігор Валентинович мені сказав придумати, то я й придумала, а він все затвердив. Нате вам уже готовий костюм і технічні умови.
Я Павловському кажу: товаришу генерал, так не буде. Мене для того й призначили, щоб викорінити таку практику. Тоді він і розійшовся: “Та ти що, полковнику, охерів?! Я тебе кінчу!..”
Ми з ним ледве не билися. Павловський мене привселюдно посилав, я дверима грюкав…
Слава Богу, його вже зняли (у вересні — “Н”). Він ще скаржився, що йому “тижня не вистачило, щоб кінчити Марченка”.
Такі мені палиці в колеса ставив — щоб ви розуміли, в мене на тиждень по три службових розслідування було.
Що не роблю — все “не так”. Пишу пояснення і я, і мої ключові підлеглі. У мене рекорд — 32 сторінки пояснення.
Хоча спершу він і задобрити мене пробував. Мовляв, “якщо робитимеш все так, як я скажу, то через два дні станеш генералом”.
Зрештою я прийшов до Полторака і кажу: Степане Тимофійовичу, так більше не буде. Він викликав Павловського. І я при Полторакові пояснив, що його заступник генерал Павловський віддає мені злочинні накази й, користуючись іменем міністра, розвиває корупцію, тому я з ним працювати відмовляюся.
Це був 2016 рік. У мене тоді два конкретних таких моменти було, коли я ввечері сідав, закурював цигарку і думав: ну на хер воно тобі треба? Їдь знову в “79-ку”, в зону комфорту, на війну. Там знаєш, що ніхто тобі в спину не плюне. Коли я до них приїздив, мене обнімали — всі свої! Я там розслаблявся, набирався сил!
“Ніхто ж не знає, як я відмовився від звання генерала, і Бірюков кричав: «Не треба йому ще давати, він молодий!»”
Генеральською посада начальника центру розвитку та супроводження матеріального забезпечення ЗСУ стала з 2019 року. Хоча коли у 2016-му Марченко прийшов до Полторака зі штатним розписом для перетворення “Центру” на “Головне управління”, той одразу зауважив, що така реорганізація передбачає начальника-генерала. І, природно, вирішив, що полковник Марченко затіяв нові масштабні перетворення для того, щоб швидше отримати генеральські погони.
“Ну, каже, тепер мені ясно, чого ти прийшов. Генерал-лейтенанта хочеш чи генерал-майора, яку тобі по штату посаду ставити? — пригадує ту розмову Марченко. — Я кажу: не треба, залиште мені полковника. І домовляємося так: через два роки я вам доводжу, що достойний, і ви розумієте, що не зробили помилки з цим розписом”.
Міністр здивувався (все-таки не звикли до такого в “старій” армії, де за підвищення у званні деякі штабісти готові одне одному горло перегризти). Але погодився. І потім ставив керівника ГУРСМЗ у приклад: от Марченко, мовляв, відмовився від генеральської посади, сказав, що хоче заробити її по справедливості.
“Ох і репетували всі… Ніхто ж не знає, що Бірюков сидів у кабінеті, коли міністр ухвалював рішення, і кричав: «Марченку ще не треба давати, він молодий!». І що на мене купу бруду виллють, бо так швидко вискочив…” — згадує офіцер.
“Тепер у відставку точно не збираюся. Новий міністр мене «створював»”
Генеральське звання “по справедливості” Марченко отримав у травні 2019-го — це був один з останніх указів про присвоєння військових звань за підписом президента Петра Порошенка.
Тепер, коли влада змінилася, Дмитро Олександрович іти у відставку зі своєї посади тим паче не збирається:
– Я не є працівником Порошенка чи Бірюкова — я співробітник Міністерства оборони. І присягу я давав народу України, а не якомусь посадовцю. Такою моя позиція була завжди. І якщо влада буде мені допомагати, то я ще більше зроблю, ніж за попередньої. Моя головна задача — зробити все, щоб бійцю було комфортно.
– Із новим міністром мову знайшли?
– Загороднюк мене “створював”. Він дуже добре знає мою роботу…
– Тому що працював в Офісі реформ Міноборони?
– Так. Він проводив співбесіди половини моїх співробітників. Він мене навчав, як правильно будувати роботу. Бо розумів, що в мене тут не просто військовий підрозділ, а я ж звик із солдатами працювати. Тому перелаштовував мене трохи, як працювати менеджером.
Тиск Пашинського і стара гвардія на чолі ЗСУ
– В інтерв’ю “ТСН” 2016 року ви згадували, що на потоках сидять “люди Сергія Пашинського”. (Цікаво, що станом на жовтень 2019 року всі згадки про Пашинського з цього інтерв’ю на сайті ТСН зникли. Хоча станом на вересень вони ще були, і досі залишаються в адресі сторінки та передруках).
Тоді Олег Свірко був головою Комітету Міноборони з конкурсних торгів, Володимир Гулевич — директором Департаменту державних закупівель та постачання матеріальних ресурсів Міноборони. Як ви оціните рівень корупції зараз? І хто конкретно заважає, щоб усе на цьому напрямку було справедливо і прозоро?
– Насправді моя думка дещо змінилася. Власне, те, що ключові особи – “згори”, так і залишається. Просто я раніше не бачив того, що корупція починається “з низів”.
Дуже багато залежить від людини, яка готує документацію, ставить печатку, стежить за тендерною документацією на сайті. Все починається звідти.
Але, однозначно, ключ до цього лежить нагорі. Якщо там корупцію прибрати, то й низи не будуть цим займатися.
– Кого треба прибрати?
– Мені зараз знову скажуть, що я без суду звинувачую. І знову буде Пашинський дзвонити й погрожувати (інтерв’ю відбувалося ще до того, як Державне бюро розслідувань повідомило про підозру колишньому голові Комітету з нацбезпеки й оборони Верховної Ради VIII скликання Сергію Пашинському, і Печерський районний суд Києва арештував його на два місяці — “Н”).
– Тобто він вам дзвонив і погрожував?
– Ну звісно. “Я вас посаджу, ви мене оббрехали!”
– Ви говорили про це з новим міністром?
– А він все знає, це при ньому відбувалося.
– Можна сподіватися, що нове керівництво МОУ на такі речі реагуватиме?
– Так, однозначно. У нас уже був один випадок. Було призначено командувачем Південного оперативного командування людину, яка почала займатися, грубо кажучи, єрундою. Як це було: хлопці заступають в наряд із бирками, тобто на бронежилет біла бирка, чорними нитками із прізвищами, кітель заправляється в штани, на штани надягається білий ремінь і кокарда, яка блищить. Усе суперечить нашому 606-му наказу. А це все тому, що в командира основна проблема – це стройовий огляд і що немає в людей кантика на голові.
Але одне звернення до заступника міністра оборони — і все, питання вирішено дуже швидко.
А взагалі, я вам так скажу: конструктивно все зміниться, коли замінять стару гвардію – Колесника і решту.
– А як ваші стосунки з Муженком у цьому плані складалися?
– Я до нього ставлюся з великою повагою, попри всі на нього наговори і, як деякі специ кажуть, неправильно сплановані операції.
Я його дуже часто бачив у тих точках [зони АТО], де не бачив жодного іншого генерала. Це людина, яка могла сісти на перший танк і очолити атаку.
Щонайменше за це я його поважаю. І не беруся судити його рішення, тому що будь-яке рішення — це відповідальність. Мені, наприклад, було легше на війні, бо в мене не було там за плечима солдатів, я свою долю визначав сам. І не знаю, як би я чинив, якби командував сотнями чи тисячами людей та розумів, що операція потягне за собою втрати…
– Хто, на вашу думку, міг би зараз стати “реформаторським” начальником Генштабу?
– Я думаю, Євген Мойсюк (нинішній командувач ДШВ – “Н”) — це був би ідеальний варіант. Це дійсно генерал нової формації, людина, яка вже мислить європейськими стандартами. І він би справді “потягнув” цю посаду. Прибрав би звідти все “старйо” і призначив молодих, які йому допомагатимуть, а не заважатимуть.
Женя Мойсюк — це людина, яка в складних умовах може прийняти рішення. Тому я й кажу, що він — зможе.
Розкрадання ПММ: як недобре повелися з викривачем Межевікіним
– Ще одне питання, яке пов’язане зі зловживаннями в армії. Свого часу наробила шуму перевірка 406-го центру в Одесі — це ніби не зовсім ваша парафія, але ви тоді за це доповідали. Загороднюк у своїй “інавгураційній” промові міністра визнав, що розкрадання паливно-мастильних матеріалів — це в армії системне явище…
– Це глобальна проблема в нашій армії. І ця проблема національного характеру, вона не тільки в Міністерстві оборони.
– Скільки було таких перевірок по ПММ? І що заважає їх проводити частіше?
– За результатами тієї перевірки було знято всіх чотирьох начальників баз. У мене було чотири бази: в Харкові, Одесі, Києві і Львові. Але ми не у Львові, а в Хмельницькому перевіряли, там відділ із речовим майном. І у всіх були великі розкрадання.
Перевірок насправді немало було. І з Андрієм Павловичем (Загороднюком) ми щодо цієї проблеми теж уже зустрічалися. Я тоді на цю зустріч взяв “Адама”, Євгена Межевікіна (знаменитий танкіст 93 омбр і 1 отбр, Герой України, учасник боїв у ДАПі, Пісках, Опитному та ін. – “Н”). Він розказував, як це працює – з низу до верху.
– Яка в Адама зараз посада?
– З 1-ї танкової бригади (де Межевікін був заступником комбрига –“Н”) його перевели. Він тепер заступник начальника ОК “Північ” в Чернігові.
Узагалі, з ним дуже недобре повелися. Він (у 1 отбр) прийшов і сказав: “Я не дам вам красти паливо”.
Зробив заміри, ми доповіли міністру, приїхали перевіряти. А там — кожен батальйон привіз із зони АТО по 5 тонн списаного палива, всі паливозаправники під верх були заправлені. І в парку не було жодного порожнього резервуара, куди можна було б зливати! “Навіщо ви це притягли з АТО? ” — “Так ми повинні бути постійно в бойовій готовності”.
Тобто ми платимо гроші за логістику, за те, що туди везли паливо, а вони його повертають назад – очевидно ж, щоб пустити наліво?! До якого абсурду доходило: ми відряджаємо сім паливозаправників, повністю опечатуємо, даємо їм ВСПшника. ВСПшник з мигалками веде їх у бригаду. Два паливозаправники з причепом намагаються від’їхати в ліс, звернути з дороги. Добре, що в мене машина цивільна їхала. Вона їх зупиняє: “Хлопці, а ви куди?” — “А ми заблукали!”
А в результаті — Межевікіна знімають, командира залишають.
– У цій бригаді взагалі щось часто командири змінюються.
– Ну, там трошки таке… Поки що я про це мовчу, але поки не розкрию той гнійник — не заспокоюся.
Там є така в’язочка “хороша” – Північне ОК, там деякі інші керівники, які перефарбувалися швиденько, під кого треба. Тобто я розумію, можна вірити одним, потім іншим. Але якщо так — почни працювати по-іншому! Ти заходиш в нову команду, давай, змінюй формат. А формат не змінюється – крани як були відкриті, так і залишаються.
Андрій Павлович поки вникає. Зараз підуть перші перевірки — і він відкриє очі, що там робиться.
– Тобто і виявлення розкрадання ПММ теж входить до ваших обов’язків?
– Так. Це вже наприкінці, перед тим, як Степан Тимофійович ішов, він цю функцію поклав на нас. У нас навіть створили відділ моніторингу і контролю. Ми купили дві новітні лабораторії. Будемо виїжджати і визначати, зимове це паливо чи не зимове, відповідає октанове число в бензині чи не відповідає тощо. Тобто ми терор такий влаштуємо, що тим, хто крав, буде дуже скрутно.
Найбільше досягнення – нові сухпаї
Дмитро Марченко незмінно очолює управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення ЗСУ вже більше чотирьох років. Тож цікавимося:
– Скільки з того, що задумано і мало б бути реформовано ГУРСМЗ, вдалося зробити?
– Я зробив десь 60% з того, що хотів. А чого не зробив — то це не тому, що я лінивий, а тому, що не завжди нам давали можливість себе реалізувати.
– А що вважаєте найбільшим здобутком?
– Напевно, новий сухпайок для бійців.
Марченко просить принести нам пакет із борщем із сухпаю. Авжеж, він, насправді, вже давно не “сух”. Адже до його складу входить повноцінна рідка “перша страва”, яку треба лише розігріти, опустивши пакет у гарячу воду — і без жодних додаткових маніпуляцій солдат навіть в окопі може посмакувати супом чи борщем. Багаття розводити не доведеться: в пакеті йде безвогневий розігрівач, який завдяки хімічній реакції нагріває воду до 50 градусів.
Журналісти “Новинарні” ці страви куштували, тож із повною відповідальністю підтверджуємо: це не лише дуже зручно, а й справді смачно.
– Такого в жодній країні світу немає — щоб у пайок входила перша страва в готовому вигляді! — пишається досягненням своєї команди Марченко.
Залишатися придатними до споживання і три, і навіть п’ять років супам у спеціальній упаковці дозволяє нова система автоклавів.
– Пайок ми просто “вибігали”. Ми рік за нього воювали, все продумали. Запрошували сюди іноземних колег, які нас інструктували. І заклали нову систему контролю якості.
Раніше, пояснює генерал, система контролю в Міноборони була така: постачальник, наприклад, консервованого м’яса сам відбирає вироблені ним консерви, приносить їх у лабораторію міністерства, там їх перевіряють і дають відповідний висновок.
– Ми всі прекрасно розуміємо, що ті консерви, які він приносив, могли дуже сильно відрізнятися від тих, які в результаті йшли на постачання. Але так було прописано в договорі, і з цим нічого не можна було вдіяти.
Та оскільки ми придумали новий пайок, то вписали туди нові вимоги! І тепер контроль якості відбувається зовсім інакше.
Наприклад, постачальник приготував 54 тисячі пайків. Розклав страви по коробках: суп, борщ, гречана каша. Мене викликають, і я з кожної страви сам роблю відбір. Здаю зразки в лабораторію. І лише після того, як лабораторія підтверджує, що все якісне, дотримано технології виробництва, вони ці страви пакетують.
Далі — другий етап контролю, вже коли все запаяно в пакети. Начальник складу має відкрити мінімум 10 пайків із різних коробок і звірити, чи в них саме ті партії, які ми здавали у лабораторію.
Було навіть таке, що постачальники нам намагалися підсунути ті пайки, які були для Нацгвардії — поспішали, не встигали. І всю першу партію, 54 тисячі пайків, ми тоді завернули, — розповідає Марченко, пояснюючи, що в НГУ пайки поки що помітно гірші, але “вони нас в усьому копіюють”.
Якщо раніше тривале харчування “сухими пайками” категорично не рекомендували медики, то тепер про такі обмеження можна забути. Адже мало того, що до складу пайка входять повноцінні страви української кухні (борщ, гороховий суп, гречана каша тощо) — вони ще й постійно міняються. Загалом розроблено сім раціонів, щоб за бажанням солдати могли їсти щось нове щодня протягом тижня. Але й на цьому в ГУРСМЗ зупинятися не збираються: за словами начальника, кількість раціонів уже розширено до 28.
– Солдати кажуть: навіщо мені в їдальню ходити, якщо мені сухпаїв отак вистачає?! – тішиться генерал.
Нова система харчування: викладачі в академії не вірили, що так можна
Цього року Дмитро Марченко закінчив Національний університет оборони України ім. Черняховського, і тема його магістерської роботи була “Перехід на нову систему харчування”. Те, що начальник ГУРСМЗ запроваджує в ЗСУ на практиці.
– По каталогу ми внесли понад 390 найменувань продуктів на вибір, зараз збільшуємо цей перелік, – розповідає генерал Марченко. – Звісно, порівняно зі старою системою харчування це небо і земля. Мої офіцери в 79-й бригаді були вражені: минулої зими щодня їли свіжі огірки й помідори. Зараз у мене в госпіталі знайомий лежить – він в ейфорії! У меню – червона риба, кавуни, нектарини, йогурти, салати, великий вибір страв.
У тих частинах, які ще не перейшли на каталог, харчування не змінилося: традиційні каша, суп, мівіна…
В НУОУ в мене приймали іспити й магістерку шановні професори. І знаєте, мені – людині, яка цю систему впроваджує, – важко було пояснити старому армійському викладачеві, що на сніданок у солдатській їдальні замість каші, шматка хліба і кружальця масла може бути смачна яєчня з сосискою, смажений бекон, йогурт. Вони не розуміли! Старі професори переконані, що перловки з маслом солдатові має вистачати, й інакше не може бути, – Марченко сміється, пригадуючи полеміку між практиком і теоретиками армійського харчування та кому скільки потрібно калорій (зараз десантникам, спецпризначенцям дають більше).
Як розблокувати перехід ЗСУ на каталог
Наразі на каталог перейшло майже 50% особового складу ЗСУ (73 військові частини), залишилося – більше 200 частин. Утім, як відомо, з літа перехід армії на нове харчування зупинився: його заблокували в Окружному адміністративному суді Києва старі постачальники, невдоволені тим, що ГУРСМЗ поламало їхні схеми й заробітки на, як каже Марченко, “годуванні солдатів лайном”.
Поки Окружний адмінсуд зволікає з розблокуванням процесу, міністр оборони Андрій Загороднюк, за словами генерала Марченка, готує власні доручення.
– Суддя пішла у відпустку… Але ми знайшли вихід. Зараз ми продовжимо перехід на нову систему харчування дорученням міністра оборони. По суті це доручення – він буде наше внутрішнє, яке точно не стосується бізнесу. Відповідно до доручення, командиру [частини] треба буде підготувати кухарів, їдальню, закупити кухонне обладнання, – каже начальник ГУРСМЗ.
Дмитро Марченко стверджує, що на це є політична воля міністра Загороднюка, який раніше був керівником офісу реформ МОУ, тісно працював разом із волонтерами й центром Марченка, і тепер залишається твердим прибічником реформи харчування ЗСУ та очищення оборонного відомства від корупції.
– Загороднюк створював цю систему (нового харчування в армії – “Н”), йому це все відомо! Він бачив, як ми робили перші спроби її запровадити. Як на нас нацьковували аудит і казали, що ми перевитрачаємо бюджетні кошти. Хоча ми пояснювали, що це ті самі кошти, що передбачені бюджетом, ми більше не просимо – просто перестаємо платити баригам, – розповідає офіцер.
За його словами, недобросовісним постачальникам вигідно, щоб солдатів годували погано, адже, понижуючи якість харчування, такі постачальники заробляють великі кошти, яких вистачає на хабарі посадовим особам у МОУ й ЗСУ.
– Звичайно, будуть ще суди, апеляції, скарги в антимонопольні комітети. Вони ж (постачальники, противники нової системи) всі зараз розумні, не хочуть такий жирний кусок втрачати. Але ми зробимо все для цього.
Адже мені військові дзвонять і погрожують, що перекриють трасу, щоб їх перевели на каталог. “Бо сусідню частину годують як людей, а нас – як скотів”.
Щоб ви зрозуміли, сума витрат на раціон не зросла. Але по старій системі харчування в них залишалося грошей давати всім – давали на місцях командирам, возили в Київ, у Тил, генералам, і ще й собі залишалося. “Маржа” була тим більша, чим гірша їжа. Тобто всім було добре, крім солдатів. А тут, навпаки, солдату добре, а в постачальників на хабарі не залишається. Тому ці люди й хочуть відкату, – пояснює Марченко.
Нова “вещовка” майже на рівні НАТО
Ще одним величезним досягненням ГУРСМЗ стала “формена” реформа.
– Насправді це дуже великий шмат роботи, який ми зробили. І якщо я сказав, що загалом із задуманого поки що вдалося здійснити 60%, то в частині “вєщовки” — це всі 90%.
Єдине, по чому поки що є “дірка” — це бронежилети. Тому що є війни постачальників між собою.
Але в нас уже по суті розроблений свій бронежилет — залишилось пройти випробування. Коли він вийде, це буде бронежилет на рівні усіх європейських країн. А може, навіть і краще, ніж у деяких.
– Із того, що вже вдалося зробити станом на зараз. Наскільки наша “вещовка” відповідає стандартам НАТО?
– Я думаю, що процентів на 80. На жаль, не на всі сто, тому що у нас трохи бракує коштів. Не все ми можемо купити найбільш якісне, не все якісне можуть виготовляти наші виробники. Це процес довгий. Ми повинні поставити на належний рівень наше виробництво.
Мені всі кажуть, “що ви вигадуєте велосипед, купіть за кордоном”. Але ж це не проблема, ми від початку могли в Британії купити “британку”, у німців — черевики і так далі. Єдине, чого такі “порадники” не розуміють: у наших умовах це буде удар по національній економіці.
У нас Міністерство оборони – найбільший покупець у країні. І якщо ми всі ці гроші будемо акумулювати в Україні, витрачати на виробництво, то є велика надія, що економіка почне набирати оберти. А якщо зараз забрати всі договори МОУ, то український виробник просто стане на коліна. Це ж тисячі кравців, шевців, сімей.
– Але ж ви самі кажете, що не все в нас можуть зробити якісно.
– Насправді — можуть. Ви ж знаєте, що українські підприємства шиють, наприклад, для Hugo Boss, інших відомих фірм. Просто вони звикли, що для нас можна… інакше.
Але ми їх потроху переламуємо. Якщо порівняти те, що є зараз, із 2014 роком — це небо і земля. І будемо добивати далі.
Я впевнений, що ми знайдемо в Україні такі тканини, як “британка”. І будемо видавати таку форму, яку військові не викидатимуть, а віддаватимуть своїм батькам, дідам, щоб вони ще носили. Бо такою вона й має бути.
“З рамковими договорами продукція буде на порядок якіснішою”
– І як же ви “переламуєте” виробників?
– Робимо все, щоб вони зрозуміли: жодна партія товару на склади не потрапить, якщо не пройде лабораторні випробування.
У нас є проблема зараз – лабораторія, яка може щось “не помітити”. Я їх зібрав і сказав: “Рєбята, ви повинні розуміти, що це для ваших дітей, для армії. Мені не треба хороші чи погані результати, мені треба справедливі. Треба розуміти, що, якщо ви мені дали сертифікат про якість, то це має бути 100%”.
Знаєте, я був у Болгарії — і болгари з мене сміялися! Це було велике підприємство, 2000 чоловік, яке постачає форму для Чехії. Приїхав чех на прийомку. Одна людина! У них завалений ангар цими коробками. Він: “Дістаньте мені ту коробку”. Покрутив — і “все приймаємо”. Я кажу: “Ви що! А вхідний контроль, а лабораторія, а розміри?! ” Вони сміються: “У нас так не робиться”. А як?!
Болгари пояснюють, що в них — рамковий договір. І за рахунок цього підприємство завантажене роботою на п’ять років. Тому це підприємство саме зацікавлене в тому, щоб виробляти форму найвищої якості, бо інакше з ними більше не будуть підписувати договори, і всі ці люди можуть втратити роботу через нестачу замовлень. Тому на підприємстві стоїть своя лабораторія, і вони самі кожну партію ретельно перевіряють.
Зараз я буду просити Андрія Павловича, щоб ми теж запровадили ці експериментальні рамкові договори. Досі не виходило, бо є в нас така організація, яка ставить палиці в колеса. А з рамковими договорами продукція була б на порядок вища. Нам тоді не [голова ДБР Роман] Труба буде влаштовувати етапи контролю якості. Ми самі будемо розуміти: якщо ти нам постачаєш не те, що повинен — все, дискваліфікований на найближчі п’ять років, про замовлення від Міністерства оборони на цей час можеш забути.
Вони повинні зрозуміти, що треба самим себе перевіряти, щоб не втратити замовника.
– Раніше ви казали, що й харчування, і форму, й усе решту перевіряєте на собі. А як зараз?
– І зараз перевіряю! От черевики нові придумали — я в них, бачите, ходжу!
Генерал Марченко безпосередньо задирає над столом ногу й демонструє легкі демісезонні берці.
– І як, хороші?
– Хороші. Це вже кросівки навіть, не “ботінки”.
– А як ця модель називається?
– Вона ще ніяк не називається. Це літні черевики. Але їх солдати вже носять.
– Експериментальні?
– Ну, так, ми їм видали — перший раз відносили бійці. Там раніше була проблема, що коли бігаєш по “зеленці”, то рветься носок. А в цих уже носок твердий. Тобто це такий процес постійний, живий. Складний, але цікавий.
– І яка вартість таких черевиків?
– Я вам скажу, що не всі країни світу можуть дозволити собі таку мембрану, яка не дає промокнути нозі. Коли наші солдати приїхали на навчання в Латвію, у них наші черевики купляли по 100 євро.
– А вони й продавали, от молодці (сміємося).
– Ну… (розводить руками) Ті кажуть: у нас звичайне шкіряне фуфло, а у вас, ні фіга собі, мембрана! І шкіра гарна, яка дихає. Тобто їх ми вже точно переплюнули.
Кількісне зростання у 8 разів, ТС замість ТУ і проблемні “чебурашки”
– А чи є в розробленій ГУРСМЗ “вещовці” річ, якою ви найбільше пишаєтесь?
– Це, однозначно, черевики і натільна білизна. У нас там такий фліс, який не кожна країна НАТО має.
Але загалом по камуфляжній формі в мене самого ще багато запитань. Це не кінцевий результат. Будемо боротися. У наступному році ми все таки хочемо запровадити цей 5-й тип, він дорожчий, набагато. Зараз ми купуємо камуфляж по 900 гривень за комплект, наступний — буде коштувати 2000.
І це насправді нормально. Зайдіть подивіться на закордонні сайти — камуфляжу дешевше за 100 доларів не знайдете. А в нас він зараз менше $50.
Але, звісно, ми теж від фінансів залежимо. Я прийшов із цим до міністра, він запитав про ціну, подумав. Каже: “Діма, ми не витягнемо. Я ж не можу вдягнути 60% людей, а решті 40% сказати почекайте, хлопці”…
Є ще фактори, які стримують. Якби ці фактори прибрати, то рік — і я примушу наших виробників робити так, як це роблять закордоном.
– Скільки предметів входило в речове забезпечення на рік для солдата у 2015 році, коли ви заступили на посаду, і скільки зараз?
– Скільки входило чи скільки видавали? Бо видавали, ви ж розумієте: шкарпетки, черевики, літній камуфляж, зимову куртку, шапку, берет — ну, до 10 предметів загалом. Це те, що люди отримували на складах.
– І то дуже рідко й не все.
– Саме так. В основному ходили самі на базар купляли. Єдине, що берці ми отримували на складі, коли привозили порівняно кращу партію. А зараз у нас солдат має на два роки три пари взуття – літні, зимові й демісезонні черевики. Не всі країни можуть таким похизуватися! Термошкарпетки ж іще…
Взагалі, якщо раніше було “положено” того, того й того всім по 1-2 предмети, то тепер є чіткий розподіл: спецназівцю — така-то кількість, моряку — інша, десантнику — інакша, і так далі.
Але в середньому — близько 80 предметів, переважно більше.
– Тобто загалом кількість предметів речзабезпечення зросла у 8 разів.
– А ще ж є спеціальне спорядження, є додаткове, інвентарне.
– У контексті форми є одне болісне питання: головні убори. Відшиті “мазепинки” не відповідають тому, як вони були задумані дизайнерами групи “Нове військо”, з цими крилами на передку. І є ті страшні хутрові “чебурашки”…
– Проблема з хутряними шапками, одразу кажу, в тому, що наші виробники не можуть їх правильно пошити. На малюнку вона має інший вигляд. Шиють, шиють — вже їх перешили мільйон. Але щось у них не виходить. Ми з цим боремося. Рано чи пізно вони будуть шити так як треба.
А мазепинки, які ми приймаємо, відповідають технічним умовам. Просто багато хто сам собі головні убори купує, тому що звикли до інакших. У нас солдати ж теж ті ще “мамині кукурудзки”: “Це я буду носить, мені нравиться, а це мені не нравиться”.
До мене зверталися, щоб я зробив мазепинки типу “американки”. Я кажу: або носіть мазепинку, або йди купляй. Я ж не можу тебе змусити, шурупами тобі її до голови не прикручу…
– Кілька років тому ви називали головним досягненням те, що технічні описи поміняли на технічні умови. Тоді ТУ було 40, і головне, що їх треба жорстко дотримуватись. Скільки технічних умов зараз?
– Зараз їх уже більше 80, тільки “технічні умови” перейменували на “технічну специфікацію”. Це те саме, що ТУ, але ми за законом маємо право їх розробляти.
Раніше виробник у свою мету записував, що хотів. На якийсь складний предмет ТУ могло складатися з двох аркушів: “Загальний вигляд” і “Опис”. Зараз у нас ТУ по 40, 50 аркушів — описаний кожний ґудзик, кожна пластмаска. Ми дуже підняли планку — і слава Богу, нам вдалося її втримати.
“Я ДБР сказав: «Ви не з тим граєтеся, хлопці. Я військовий, і я вам за таке горлянки перегризу!»”
– У червні якраз наробили галасу обшуки, які проводило Державне бюро розслідувань у тому числі й у вашому управлінні. Тоді Юрій Бірюков заявляв, що обшукували «офіцерів, які чотири роки ламали корупційній схеми» в забезпеченні ЗСУ і що це політичний тиск. На якому етапі зараз перебувають претензії ДБР до вас? Чи є у вас там якийсь процесуальний статус у цьому провадженні?
– За своєю скаргою я отримав рішення суду про те, що проти слідчих ДБР мають відкрити кримінальну справу – через їхні протиправні дії. Якщо порушать таку справу, я буду потерпілим.
Щоб ви розуміли, всі дії, які вони чинили тут під час обшуку, були незаконні. У них не було повної ухвали суду, лише резулятивна частина. Крім того, вони вилучили багато майна, яке жодним чином не має відношення до справи і не було згадане в ухвалі суду.
– У вас же вдома був теж обшук. Що вилучили?
– Наприклад, забрали мою особисту зброю. Ну, навіщо вона їм?
А тут, в ГУРСМЗ, забрали 38 ящиків речей, комп’ютерів, документів, які не були згадані в ухвалі. Та ще й як вилучали! Беруть купу паперів і не пишуть, що це за документи, а просто – “синя папка”. Що в тій папці? Що звідти може зникнути, коли її повернуть?! Або: забирають комп’ютер, номер такий-то, і все. Хоча диск С після їхнього втручання може містити які завгодно документи.
Вони загалом начебто й тих узялися трусити, мали для цього певні причини. Але коли вони прийшли до нас, я сказав: “Хлопці, ви помилилися. У мене контролем якості займаються бойовики. А ви що, думаєте, тут Паша Чайка, в якого три ордени «За мужність», буде якось зловживати й ображати нашого солдата? Кого ви прийшли тут карати?”
– До речі, яка посада в ГУРСМЗ у Павла Чайки (офіцер із 79-ї десантно-штурмової бригади, “кіборг”, який відбув дві ротації в ДАПі, був поранений під Лиманом, брав участь у боях за Дебальцеве, вийшов з оточення під Мар’їнкою на відібраному в бойовиків КамАЗі – “Н”)?
– Начальник відділу контролю якості речового майна.
… І ось вони (ДБР) стільки помилок наробили, що мої адвокати з них просто сміються. Вилучили речі, потрібним чином їх не опечатали, і тепер ці 11 тисяч бронежилетів розкидані по складу, дах тече, воно все мокре, розукомплектоване, можна до будь-якого бронежилету підійти, витягнути пластину і вставити туди іншу. Що вони потім будуть мені віддавати назад, я не знаю, я в них не прийму. Маю докази, що воно зіпсоване (показує фото в телефоні). Звичайно, після такого зберігання там пластина вже може й пробитися.
Насправді з бронежилетами все було в порядку. Але ДБР мене оббрехало на всю країну. В мого батька було два серцеві напади, бо серед сусідських бабусь ходить поголос: “Бач, Сашо, ми думали, твій Дімка герой, а він, виявляється, падло, нашим солдатикам он що давав!”
Ну навіщо так робити? У ДБР не було жодної експертизи, а вони заявляли такі серйозні речі. Ви не з тим граєтеся, хлопці. Я військовий, і я вам за таке горлянки всім перегризу!
Я готовий нести повну відповідальність за все, що в мене відбувається. Якщо вони знайдуть у мене неякісні бронежилети і доведуть, що це йшло від мене, з моїм наказом – я сам проситиму в суді максимальний термін. Але якщо цього немає, навіщо зводити наклепи?!
Я ж розумію, що це не просто річ, а життя солдата. Якби ви знали, стільки ми партій виробникам позавертали! Один там плювався і казав: “Якби не Марченко, я б став мільйонером”.
– Після червневих обшуків вас викликали на допити?
– Не викликали.
– І все-таки, чи є у вас якийсь статус процесуальний статус у провадженні щодо бронежилетів “Темп-3000”?
– Я виступаю в ролі свідка.
– А взагалі, чому виникли ці претензії, як ви гадаєте? Чи це претензії виробників, чи політичний момент теж?
– Я думаю, це сукупність. І претензії виробників, і політичний момент тут 100%. Мене, на жаль, так прив’язують, що, типу, якщо Марченко отримає якесь покарання, то всі будуть розуміти, що це відплата Порошенку. Але де я, а де Порошенко?.. Також вбачаю, що я не дуже зручний, бо говорю правду.
– Ви переконані, що ця справа ДБР не має судових перспектив?
– Так, взагалі. Я їх не бачу. Якби були – вони вже щось показали б. А там уже залежить від політичної волі.
Нова айдентика, впертий Гайдукевич і зміна нагородної системи
– Про реформу військової символіки, айдентики. Це ще одне ваше велике досягнення: військові частини, бригади, роди військ від несмаку й “совка” переходять до національного стилю і західних стандартів. Який відсоток частин уже змінив символіку, а який ще ні?
– Думаю, відсотків 60 точно змінили. Зараз телефонують уже з батальйонів, мало не з рот: “Можна нам свій шеврон?” Але дрібні підрозділі офіційну символіку не отримають.
– Складається враження, що після зміни НГШ і міністра оборони трохи збилася фільтрація затвердження нових емблем і почесних найменувань, вони заходять не лише простіше, а й трохи наче без дотримання відповідних вимог. Наприклад, ім’я Лицарів Зимового походу (якого саме з походів?..) для 28 омбр…
– Я б не сказав, що щось збилося. У нас були виняткові випадки, коли ми затверджували ініціативи від самих бригад щодо емблем. Скажімо, 128 огшбр: люди вже придумали цей шеврон (стилізований срібний едельвейс на двох перехрещених топірцях-бартках і літері Т – Transkarpatia – “Н”) і воювали з ним, ішли з цією квіткою в бій, солдати спали з цими емблемами, дівчата малювали їх на манікюрі, провели збори, проголосували. Тож ми були змушені… Ну, не змушені, а так ми визнали, що буде правильно – послухати людей.
– Із групою Віталія Гайдукевича “Нове військо”, яка працює над емблематикою і геральдикою ЗСУ, ви продовжуєте співпрацю?
– Так, продовжуємо, тут у нас нічого не змінилося.
Зрозуміло, що у Гайдукевича своя позиція, вона дуже жорстка й чітка. Але в таких випадках, як із Закарпатською бригадою, вважаю, треба слухати і людей. Це й міністр (Степан Полторак) сказав: “Діма, ну людей треба теж чути”.
Зараз у нас на черзі – нова система відомчих нагород, її концепція вже готова. Залишилися останні затвердження.
Майно, сім’я і впольовані щуки
Недоброзичливці приписували Марчеллу дві квартири на Хрещатику, будинок у Кончі-Заспі. Утім він ну зовсім нетиповий генерал – у декларації ані дачі, ані квартири, ані авто.
Є лише волонтерський “Міцубісі Л-200” – героїчний пікап, вивіз 36 поранених із Донецького аеропорту.
Коли розлучався, квартиру в Миколаєві і “Хюндай Туксон” 2008 року (той, на якому Дмитро таксував до війни і їздив на розвідку в Крим навесні 2014-го) залишив уже колишній дружині й сину Єгору. Після переїзду в Київ офіцер кілька років жив у службовому кабінеті, в задньому закапелку з ліжком і душовою кабіною.
Марченко – душа нарозпашку – і зараз не приховує ці “хороми”, під час інтерв’ю ми мали змогу сфотографувати їх через прочинені двері.
Лише цього року генерал отримав двокімнатну службову квартиру від Міноборони.
– Більше я нічого свого як не мав, так і не маю. Машиною службовою користуюся. Он велосипед ще є, катаюся, – посміхається Марченко, киваючи на ровер під стіною в кабінеті.
Його зарплатня із преміями й компенсаціями – трохи більше 40 тис. грн на місяць. У декларації вказано заощадження готівкою 150 тис. грн і 5 тис. доларів.
– Дружина не хотіла переїжджати в Київ. Ну, так трапилося, розлучилися. Ще до того, як я став генералом… – пояснює Марченко, який тепер холостякує в столиці.
– Чим поза службою займаєтеся?
– У мене дуже мало часу чимось займатися поза службою. А так – люблю підводну риболовлю, полювання підводне. Є рушниця, костюм.
Їжджу іноді на Голубі озера під Києвом, пару разів їздив на Дніпро, хоча вода тут дуже рідко прозора.
– Добуваєте щось?
– Після контузії мені заборонили глибоко пірнати, тому я лише до 10 метрів. Щук стріляв…
Над текстом працювали: Леся Шовкун, Дмитро Лиховій, Яна Хмелюк
Матеріал створено в рамках проєкту “Новинарні” і Мінінформполітики “Популяризація Збройних сил України”
