Треба говорити
Цікавий діалог у мене стався.
На цю фірму я йти відверто не хотів – ми надто жорстко поговорили ще перед президентськими виборами. Фірма та, вся від директора до прибиральниці, зелена мов кленовий гай улітку. За інших умов і не пішов би, але далі тягнути зі справами не було куди. І от яка розмова вийшла.
Приходжу. Здороваюся. Почав спілкуватися. Настрій, до речі, мав бадьорий, говорити намагався ввічливо. У відповідь – похмурі погляди, скривджені мармизи. Всі мовчазні та злі. Відповідають односкладно, переважно «так» або «ні». Видно, що мій прихід для них неприємний, і що найбільше їхнє бажання – мене здихатися. Бажано якомога швидше.
Причина такого ставлення очевидна. Я – порохобот, і цього ніколи не приховував. Я попереджав їх, що нинішній преЗЕдент разом з усією ЗЕкомандою – ніякі не нові обличчя, що всі вони – або колишні риги, або дилетанти. Що раюватиме за ЗЕкоманди не бізнес, а бізнесмен Коломойський. Тоді ці хлопці з моїх слів сміялися так, як ніби я їм доводив, що в метрі насправді 1486 мм, або що Венесуела – зразок економічного раю. Мовляв, подивимося, що ти заспіваєш, коли побачиш, які ми праві. Характерно, хлопці на тій фірмі дуже патріотичні – активно допомагали волонтерам. Проте символ віри їхній тоді звучав так: «Порошенко – крадій», а «Зеленський – новий лідер не з системи». Нині ж, очевидно, щось пішло не так. Радості та задоволення не спостерігається. В очах у них – сум та безнадія. Проте.
Знаєте, сміятися чи глузувати з них бажання в мене теж не виникло. Ну от як коли сусідній взвод вчинив не так, як ти йому казав, і зазнав втрат, – ти не нотації їм читаєш. Ти наслідки ліквідувати допомагаєш. І от якось саме собою вирвалося:
– Хлопці! А давайте на чистоту. Я ж розумію, чому ви на мене отак вовками дивитеся. Тому що вже бачите, сподівання ваші виявилися марними. Все йде не так, як ви очікували. Вам стає не легше, а важче. Так?
Всі носи повернулися в мій бік. В очах читалося, ще не промовлене вголос, бажання виставити мене геть.
– Так, хлопці, вас надурили. Визнаєте ви це чи ні – це очевидно. Але от що я хочу вам сказати. Я не маю на вас зла. Розумієте? Не маю претензій.
Ненависть в очах у них помалу змінилася на похмуру цікавість. Але всі мовчать.
– Так, хлопці, я вас розумію. Ви голосували ніяк не за те, що маєте зараз. Ви хотіли, аби стало краще. Ви хотіли полегшення. Ви хотіли, аби ваші мрії втілилися. Аби умови для вашої справи поліпшали. І це – нормально. Психічно здорова людина не бажає собі ускладнень – вона хоче кращого. Хіба ні?
Процес потепління їхніх очей можна було знімати на відео. Ще не прихильність, але вже не ненависть.
– Так от хлопці, – мовив я. – Я вас розумію. І от спробуйте зробити крок назустріч. Спробуйте так само зрозуміти мене. Чому я голосував так? Чому я вірю в те, у що вірю? Чому я не міняю свій вибір? Спробуйте. Це не складно.
Тиша була мені відповіддю. І лише їхній директор тихо відповів.
– Дім, я не готовий зараз прийняти твій погляд. Не готовий… Але я подумаю над твоїми словами.
Подумає він чи ні? Не знаю. Можливо. Знаю інше. Вони ніколи не спробують зрозуміти мене, якщо я почну їх обзивати «ЗЕбілами», «ЗЕлепнями», «ЗЕлюками» та доводити їм їхню недолугість. Ніколи! І ще. Ми ніколи не переможемо і не повернемо Україну на шлях реформ, якщо не зможемо переконати частину “73%”. Ніколи.
Відтак. Треба говорити. Багато говорити.
