Баєчка про українську корупцію

Тарас Чорновіл
Тарас Чорновіл

От щоб нам усім позбутися зайвих ілюзій та упереджень на зразок тих, що “диму без вогню не буває”, пропоную трішечки поритися в своїй пам’яті за не такий уже й довгий відрізок часу. Мова йтиме про те, коли в Україні була корупція, а коли її “ну ні-ні, ні капелюсеньки”…

Що там писали за часів Кравчука наші пострадянські журналісти та кричали різноманітні борці й “високодостойні експерти”, сьогодні згадає вже не кожен. Так от, у пресі й у суспільних активностях про корупцію тоді практично не згадували, хіба Народний Рух Вячеслава Чорновола трохи псував картину загального “благодєнствія” своїми акціями та заявами. Ще обізвалися буквально пару журналістів та активістів, але не всі пережили ті буремні роки. Навіть дуже шановані мною в наступні десятиліття журналісти тоді старалися уникати корупційної тематики. А за ті кілька років корупція була практично тотальною, чиновництво безкарно жирувало та зловживало, сформувалися зрощені з владою клани й мафіозні групи… Країну з 6-им у світі економічним потенціалом (за аналітикою Дойче Банку) за цей час скинули до одного з останніх місць у світі. А для активістів і журналістів корупції тоді не було! Ну хіба скандальна справа “Бласко” й доведення до банкрутства гігантського всеукраїнського банку “Україна” дещо пізніше згадалися, але лише через те, що ці справи били вже Ющенка та його команду.

При Кучмі, якщо згадаємо тогочасні публікації, теж ніякої корупції не було. Ні, ми всі дуже добре пригадуємо, що це був час формування олігархії, регіональних кланів, мафіозні схеми сягнули значної частини бюджету, кожна послуга (законна чи ні) оплачувалася чорним налом. У цей час на поверхню виліз одіозний Віктор Медведчук і почав приватизувати судову гілку влади. Та про корупційні зловживання того часу мільйони томів можна було б написати! Але ж їх наче б то не було. Ні, Україну сколихнули великі акції опозиції, ми виходили на Майдани за свободу, людські права, проти узурпації влади й політичних убивств. А корупції ну геть зовсім не було. Точніше, ніхто особливо жорстко про неї не писав і проти неї не боровся. Ні активістів, ні журналістів-викривачів майже не було видно… Хіба в деяких регіонах і виключно проти місцевих корумпованих чиновників.



Прийшов Ющенко. І тут усе це спляче царство немов вибухнуло. Нам умить повідомили, що Україна – ледь чи не найкорумпованіша країна світу. І вся влада в нас корумпована. От учора ще не була корумпованою, а тут раптом стала такооою корумпованою. Усі журнашлюшки, активісти, грантоїди, викривачі та “дуууже принципові” політики роздмухали цілу купу гігантських скандалів. Ну хоча б “Корупційний скандал” (його саме так і називали) від Олександра Зінченка, який під осінь 2005-го розвалив помаранчеву команду, пригадуєте. Ця тема понад рік залишалася головною для всіх наших борцунів. А серіал про “Любих друзів” та їхню тотальну корумпованість не сходив зі сцени аж до кінця каденції Ющенка. Тоді таки справді не бракувало прикрих фактів, хоча, заради справедливості мушу зазначити, що порівняно з попередніми двома каденціями всі ющенківські корупціонери були якимись аж надто дрібненькими. А от шум про тотальну корупцію пішов на весь світ із жорсткими наслідками – попри симпатію західних лідерів до Ющенка, нас навіть на поріг цивілізованого європейського співтовариства не пускали, не стали навіть дискутувати про НАТО і ЄС, заморозили співпрацю з МВФ… Отакі-то були в нас “страшні корупціонери” та “мужні й принципові борці проти корупції”.

Закономірно, що Ющенко з таким іміджем вибори програв з тріском, навіть не попав у другий тур. Зрештою, своїм невмілим правлінням він і сам подбав про такий результат. А переміг Янукович. І всі розмови про тотальну корупцію раптом стихли. Що, може повбивали, пересадили, залякали, стероризували мужніх борців? Дійсно, ближче до безславного кінця Януковича ризики почали наростати. Але не такі вони вже й страшні були. Можна було нарватися з викриттями оборудок якогось ділка чи олігарха, а чиновництво плювати хотіло на всілякі звинувачення в корупції. Звісно, принципові журналісти ризикували б місцем праці, але грантоїдам-то що загрожувало? А вони якось мляво й дуже загально критикували різні універсальні неподобства, а корупційних схем не аж так дуже повикривали. Звісно, були гідні винятки, але загальна картина складалася така, що для стороннього спостерігача могло видатися, що Україна після “страшного розквіту” корупції при Ющенкові практично позбулася цього зла.

Але Янукович таки перетнув межу, укравши в українців надію на світле європейське майбутнє, й мусив утікати з країни. До влади прийшли люди, які боролися проти диктатури на Майдані й захищали нашу країну від російської агресії. І що ж тут почалося! Виявляється, що всі вони ризикували життям, а потім ішли у владу лише, щоб красти, наживатися, збагачуватися. Хоча найприбутковішою в цей час стала не посада типового чиновника або депутата, а якраз борцуна з корупцією (доказано Сірьожею Лєщєнком).

За часів Порошенка закрилися наймасштабніші корупційні схеми, як, наприклад, із повернення ПДВ. До мінімуму зведено корупційні зловживання при держзакупівлях і в нафтогазовому секторі. Повністю корупцію не викорінили ні серед чиновництва, ні в судах, ні серед місцевих еліт. Але скорочення так званого “корупційного податку” в багато разів якраз і стало тим єдиним ресурсом, який дав вижити країні зі збереженням усіх соціальних гарантій у ті часи, коли війна, окупація промислових регіонів, розрив традиційних економічних та торговельних зв’язків переполовинили джерела наповнення бюджету. Але про це знають одиниці, які звикли все оцінювати власним розумом. А про що дізнавалися ті десь понад три чверті населення, які бездумно заковтують інформацію з ТВ, преси, інтернету чи активно поширюваних чуток? Вони дуже добре засвоїли, що ми “найкорумпованіша в світі країна”, що “так навіть при Януковичі не крали”, що у нас “влада бариг, які наживаються на нещасному народі та на фронті”… А що, хіба не це вкладали в недорозвинуті мозкові звивини нашим громадянам? Адже саме такий ґвалт не стихав у всьому інформаційному просторі.

Закономірно, що з таким інформаційним супроводом Порошенко вибори програв. Прийшла нова влада, яка з перших днів почала узурпувати владні повноваження, порушувати закони й Конституцію, ділити посади між абсолютно некомпетентними родичами й друзями. А ще за ці лічені місяці в нас відродилося тотальне телефонне право в судах, економічна “зацікавленість” у силовиків і, головне, відновлення цілковитого всевладдя одного з найодіозніших олігархів (інші, зрештою, також не бідують). Корупція знову наближається до показника часів Януковича… Та ні! Що це я тут наклепи зводжу на “нову чесну й благородну каманду маладую”?

Он же Сірьожа мовчить і нікого на світ Божий не витягує. І Шабунін у свій чорний ротик немов водички набрав. І всякі ткачики з радіо “Свобода”, що мальдівською відпусткою за власний кошт знищували імідж Порошенка, позатикалися. Ніхто ж їх не купив, навпаки, б’ють відверто по морді (іноді й не фігурально, а реально), а вони мовчать… Ні, повної могильної тиші ще нема, десь Бігус таки згадав, що Порошенко вже не президент і викривати його тепер ніби й недоречно, а нові тягнуть до влади найдикіше та найкорумпованіше дрантя. Десь часом трошки й “Схеми” пробують озиватися. Але на цей випадок є в новій владі такі як Портнов і Богдан, які скоро пояснять наглим журналюхам, що часи порошенківського лібералізму закінчилися. А все це болото грантоїдів-борців з корупцією заткнулося й тихенько легалізує старі доходи від “антикорупційної діяльності й боротьби з антинародним режимом Порошенка”.

Отака, мої дорогенькі, баєчка про корупцію в нас вималювалася. Що начебто при Кравчуку, Кучмі, Януковичі й Зеленському в нас корупції не було, а при Ющенкові й Порошенкові вона розквітала до найвищих у світі показників.

Пояснень такій дивній антикорупційній боротьбі усіх цих псевдоактивістів, грантоїдів і журнашлюх та журнашлюшок можна шукати в різних сферах. Я запропоную лише одне, вкрай контраверсійне. Нам же весь час кажуть, що ми з усіх противників Порошенка робимо “руку Москви”. Насправді, не робимо. Але отут мене зачепила нехороша думка: і Кравчук, і Кучма, і Янукович більш-менш задовільняли нашого угро-фінського мокшанського сусіда. А от Ющенко, що регулярно топтався по кремлядських скрепоносних мозолях, викликав у них абсолютно відверте несприйняття та почуття ворожості. А Порошенка Путін взагалі своїм головним ворогом визнав. І прямо заявив, що “Порошенко должен уйти”. А слухняний Діма Мєдвєдєв дав команду пошукати під оце “должен уйти” відповідний ресурс. Російські олігархи скинулися й оплатили. А виконавці, уже наші посполиті “приципові, патріотичні й непідкупні” попрацювали на совість – доказали, що не марно гарненьке фінансування одержують…

Це лише версія, а не доконаний факт, хоча маю вдосталь підстав упевнено твердити, що принаймні кілька великих атак на Порошенка (зокрема й згадана вже мальдівська) точно були підготовані в Москві.

Якщо я в чомусь неправий, то вкажіть у чому, бо нині в кожному вчорашньому борцунові, а нинішньому лагідному телятці, я все більше схильний бачити падлючу й смердючу рашистську продажну агентуру.

Поділитися:
Share

Share