Інтелектуали шукають ідеалу

Дмитро Вовнянко
Дмитро Вовнянко

Році так у 2011-му, збираючи матеріали на роман «Заколот проти Петлюри» (викладений в інтернеті), я наткнувся на історію, яка тоді мене сильно вразила. Відбувалися події весною 1918 р. у Полтаві.

Від січня 1918 р. Полтава була захоплена московськими більшовиками. У місті відбувалися всі приваби, притаманні більшовизму – грабунки «експлуататорських класів» (тобто всіх, чиє майно сподобалося пролетаріату), розстріли «класових ворогів», п’яні «шарікови» на вулицях, тощо й тощо. І от, наприкінці березня до міста підійшли ті, хто мусив визволити Полтаву від всього цього жаху – вояки Запорізької дивізії армії УНР.

Про Запорізьку дивізію теж треба сказати окремо. Це була частина, до якої влилися загони, що обороняли Київ проти більшовиків у січні-лютому 1918 р. Головна причина втрати Києва тоді полягала в тому, що Центральна Рада не організували його оборони. Керувати обороною був змушений отаман Вільного козацтва Михайло Ковенко – цивільна людина. Очевидно – професійні військові на таку «організацію» без міцних слів дивитися не могли.



Після відступу з Києва 8 лютого 1918 р., у селі Гнатівка відбулася нарада командирів і там було вирішено переорганізуватися за нормами армійських статутів та створити єдине командування. Нове формування назвали Запорізький загін. І – все змінилося. Паршиво вдягнена і озброєна, але правильно впоряджена українська частина почала ефективно протистояти більшовикам. 24 лютого запорожці звільнили від червоних Житомир, 1 березня – Київ. Центральна Рада уклала угоду з Німеччиною і в Україну прибули німецькі війська. Проте… «При відступі вони (більшовики. – Д. В.) люто билися, і то з самими українцями, бо німці звичайно в бою участі не брали і тілько як коли піддержували наших артилерією», – свідчив полтавський комісар освіти Віктор Андрієвський.

Все це я розповів, аби було зрозуміло – українське військо, яке звільняло Полтаву, багато в чому мусило саме ж себе забезпечувати, бо соціалістична Центральна Рада про такі «буржуазні» деталі не дбала. І от 27 березня 1918 р. Запорізька дивізія полковника Натієва звільнила місто. А далі сталося таке.

Найбільш патріотичне військо – це таке саме військо. Воно потребує набоїв, обмундирування, техніки, пального, але в першу чергу – харчів. У Полтаві стояв ешелон з харчами і майном, відібраним більшовиками у полтавчан і селян в провінції. І от командир Запорізької дивізії, аби не обкладати податками міщан, вирішив той ешелон реквізувати на потреби дивізії. Ситуація була звісно не гарна, але – це сувора реальність життя. Після цього, за словами очевидця, застрелився один діячів українського руху в Полтаві, на прізвище Шемет.

Прочитавши цю історію, я ніяк не міг доклепати, що ж так збурило і скривдило цього пана Шемета? Те, що запорожці не роздали майно, зібране для більшовиків, громадянам, і не попросили їх потім пожертвувати «хто чим може»? А скільки часу це зайняло б? А більшовики подарували б українцям цей час – чи встигли б укріпитися, і за звільнення українських міст довелося б платити більшою кров’ю? Хіба це все незрозуміло було?

Як з’ясувалося – було незрозуміло. Я й далі натикався на приклади, коли активісти українських партій висловлювали бажання, вочевидь відірвані від реальності. Особливо це стосувалося часів Гетьманату Павла Скоропадського. З одного боку українські діячі говорили про недоторканність приватної власності – і тут же обурювалися, що землю, відібрану селянами в ході більшовицького «чорного переділу», повертали власникам. Збурювалися тим, що українських громадян (Жах який! Хіба ж так можна?!) зобов’язали платити податки. Тощо.

І знаєте? Зібравши чимало таких фактів, я зробив висновок. Українська інтелектуальна еліта постійно потребує якоїсь ідеальної України. України – чарівної. України – країни див. України, в якій панує тотальна справедливість, всі рівні, всі одне одного люблять, і всі щасливі. Винниченківське «якщо Україна не буде соціалістичною – не треба ніякої» трактувалося сучасниками «якщо Україна не буде ідеальною, то…», і далі за текстом.

Я теж не відмовився б жити в такій країні. Але от лихо – таких країн НЕ існує. Реальність – це країна, в якій треба сплачувати податки. Де поліцейські думають про власний добробут, а не про вищі ідеали. Де судді – злодійкуваті. Де чиновники – корумповані. Де існують дуже багаті і дуже бідні. Так – у всьому світі. Розвинутий Захід не став таким спочатку – все те саме, що переживаємо ми зараз, там пережили набагато раніше. Своя держава – це не поле з квітами, де пурхають ельфи – це виробничий цех, пропахлий солідолом, перегаром і часником. Так – з нашим прапором на фасаді. Це – реальність, якої інтелектуальна еліта якось примудрялася не розуміти. І от саме це, а не навала більшовиків, було головною причиною програшу України тоді – у Перші Визвольні змагання.

І знаєте? Страшно те, що попередні 5 років і президентські вибори показали переконливо – українська інтелектуальна еліта абсолютно не змінилася. 100 років минуло, а інтелектуали бажають ідеалу. Неіснуючого.

Поділитися:
Share

Share