Внутрішній Чорнобиль, або «Реактор Україна»

Гліб Бабіч
Гліб Бабіч

Я бродив по селах зони відчуження, які розчинилися в часі та лісі. Я ходив по джунглях, в які перетворилося місто-привид Прип’ять. Я заходив в реальні й одночасно потойбічні приміщення, що не належать вже нікому і нічому. Я дивувався, наскільки схожі результати дає війна і людська дурість. Я вдихав повітря, в якому немає часу і простору, в нашому звичайному розумінні.
І з подивом відчував паралелі та розумів, що приїхав в зону відчуження з місця з дуже-дуже схожим завтра.
І слухав свій «внутрішній Чорнобиль».

Ви не повірите, я відчуваю, що в нашій країні зараз дуже схожий час. Народу знову говорять те, що він хоче чути. Народ вже вчать правильно розуміти будь-який виголошений абсурд. Народу готують інформаційну капсулу, в якій його просто і недорого містити. І механізми стримування теж готують.

Знаєте, чому сталася Чорнобильська катастрофа?
Дуже хотілося швидко.
Партійна верхівка тих часів багато в чому мало відрізнялася за рівнем дрімучої некомпетентності від того, до чого ми знову прийшли. Під їх керівництвом вистачало розумних професіоналів. Але дурень, навіть диригуючий оркестром геніїв, завжди призводить до хаосу та какофонії.



Так ось. Був спроектований дешевий реактор. Швидкість його монтажу вдвічі перевершувала будь-який аналог. А потужність була вражаючою.
Вражаючою була і швидкість, з якою на його базі змонтували десяток атомних станцій.
У перший час все було нормально. До експерименту.
Який теж хотілося провести швидко. Швидкість виконання якого теж контролювали приголомшливо некомпетентні люди.
А керував ним професіонал, який просто хотів сподобатися некомпетентним і піднятися на одну сходинку вгору.

І всі закладені в конструкцію помилки спрацювали як бомба.
І диявол весело підморгнув і виліз з-під відкинутої кришки реактора.

Далі була катастрофа, яка стала однією з головних складових причини смерті величезного монстра – СРСР. Яка забрала життя і вбила здоров’я десятків, потім сотень, потім тисяч людей. Далі був героїзм ліквідаторів, причиною якого був ідіотизм системи. І бажання «зробити швидко».
Далі була непередбачувана зона, боротьба з якою розтягнулася на десятиліття. І природа, яка несподівано швидко поховала результати людської дурості.

Ми – поки не зона. Ми поки – те місце, де квапливо споруджують з рук геть погано спроектований реактор. Під оплески більшості, яка не знає, що таке ядерні процеси. Але спраглі швидкого благоденства.
Швидкість, з якою будується «реактор» нинішньої влади, не передбачає надійності від слова «зовсім». Навіть при будівництві трамвайної зупинки.
Але за спиною тих, хто «споруджує реактор», вже тремтять руками експериментатори.
І скоро вони натиснуть всі заборонені кнопки. І виведуть систему в критичний режим. Шлях з якого можливий тільки у спосіб неконтрольованої реакції та вибуху.
І цей «реактор» вже не локалізується у тридцятикілометровій зоні. Він вибухне біля кожного. Реактор Україна.

І ми станемо зоною відчуження. Тобто офіційно припинимо існувати.
Ми станемо прикладом для всього світу – як не можна робити. Ми станемо об’єктом вивчення. Ми станемо майданчиком для експериментів в чуже благо.
А нас не буде. Хтось евакуюється. Хтось пристосується до життя (виживання) в зоні ураження. Хтось загине в процесі катастрофи. Хтось спробує ліквідувати наслідки. І, може бути, навіть частково досягне успіху в цьому, перш ніж зникнути, не дочекавшись подяки і втративши сенс дій.

А за спиною цього знову стоятиме усміхнений, оновлений біс. Він отримає цю територію «за так». І в цей раз на ній не буде радіації.

А знаєте, що найприкріше? Подібну катастрофу ми вже запобігли п’ять з гаком років тому. Просто вона прийшла «ззовні».
Ми влізли в гарячу зону, локалізували пожежу, заглушили сусідні реактори, підвезли матеріали і почали захищати себе від катастрофи, паралельно розгрібаючи радіоактивні завали і налагоджуючи життя.

І тепер я відчуваю себе ліквідатором. На очах якого нові відморожені «експериментатори» виводять ще один «кульгавий» реактор на критичні параметри.
Щоб повторити все на тому ж місці, яке ти з таким трудом витягнув з дупи.
А ті, хто вчора кричав нам «врятуй!», сьогодні аплодують тим, хто весело тисне на червоні кнопки.
І в цей раз все буде сумніше.
Тому що тепер все зсередини. І немає захисту «від дурня».

Коли йдеш по зоні відчуження, розумієш, що життя сильніше. Будь-яку нашу дурість воно поглине і розчинить в собі.
Рано чи пізно рани заростають. І на самих випалених місцях життя відновлюється.
Ось тільки до тих, хто допустив катастрофу, це вже не має ніякого відношення.

Що нам залишилося?
Не знаю. Напевно, стежити за руками «експериментаторів». Стежити за показаннями своїх внутрішніх «дозиметрів». І не розходитися по кутах – можлива катастрофа дістане всіх.
Будемо вважати це другим і головним випробуванням.
Яке повинно вбити в генетичну пам’ять все відтінки самозбереження.
І будемо готові.

Або тут все одно що-небудь виросте. Після нас.

Поділитися:
Share

Share