Парад без політики
Перипетії навколо організації параду ветеранів відслонили один дуже важливий аспект, коли йдеться про взаємини «нової влади» та армії. Пригадаємо коротко перебіг подій – після кількох тижнів відсутності інформації та невизначеності щодо практичних подробиць неофіційного параду захисників України з’явилося повідомлення спільного організаційного комітету про розклад параду. Ось у цьому документі «спливли» деякі деталі, які, швидше за все, ще не раз ставатимуть у епіцентрі дискусій. Наразі підготовка до параду не стала заодно і дискусійним майданчиком за рахунок двох факторів – гігантського символічного капіталу Дня Незалежності та ветеранів, а також масовості підтримки ветеранського параду серед «середнього класу».
Основний спірний посил — «парад без політики». Поступово з’ясувалося, що під цим слід розуміти принципову відсутність будь-яких партійних гасел і символіки на параді. Все б гаразд, але – а невже це й так незрозуміло? Невже незрозуміло, що єдина символіка, яка може бути у випадку вшанування живих та полеглих захисників української державності, тобто тих, без кого усі політичні ігри втрачають сенс, бо перетворюються на політиканство у еміграційних сальонах – символіка держави і армії. Тоді навіщо це підкреслювати зайвий раз? Щоб що? І цей посил повторився і був проакцентований також на прес-конференції оргкомітету параду.
Це дивно тим більше, що у недавній історії ми вже мали одну спробу «без політиків» – я про «Майдан без політиків» протягом короткого періоду у листопаді 2013 року. Який досить швидко закінчився єдиним Майданом і колективним лідерством трьох лідерів опозиції. До них було і є купа претензій, але вони забезпечили чіткий центр прийняття рішень і певний рівень акумуляції відповідальності. Фраза Арсенія Яценюка «Куля в лоб, так куля в лоб» може вважатися свого роду маніфестом об’єктивного становища одного з лідерів Майдану. Було з ким говорити і було з кого спитати. Без цього будь-яка структура втрачає чіткість і перетворюється просто на натовп. А «святе місце пустим не буває» – якщо немає лідера серед своїх, раніше чи пізніше на перші ролі прийдуть чужі. І так, просування організованою групою своїх інтересів – це політика. Не розуміти цього – значить, бути або наївним, або боягузом під прикриттям інтелігентності.
Є і більш раціональні, «намацальні» причини, чому в актуальній ситуації сама по собі фраза «без політики» – це абсурд. Насамперед, суть параду – вшанування тих, хто захищає державу і незалежність цієї держави. Усе це – поняття політичні. Держава – це політична ідентифікація нації. І «політична нація» – це теж про державу.
По-друге, сама ідея проведення громадського параду виникла на противагу позиції пана, який зараз посідає посаду президента, провести святкування Дня Незалежності без військового параду. Виникла як політичний протест проти владного рішення. До того ж, тільки питанням параду ставлення актуальної влади до війська не вичерпується. За три місяці офіційного урядування нової влади через суд заблоковано перехід армії на нову систему харчового забезпечення; закупки необхідного спорядження та одягу на зимовий період; спровокували кілька справ щодо підприємств, зайнятих у оборонній промисловості; особливо ж запам’яталася усім причетним та співчуваючим заборона відкривати вогонь. Попри роз’яснення уже, на жаль, колишнього члена переговорної групи Романа Безсмертного, продовжує поширюватися інформація, що порушникам заборони загрожуватиме персональна відповідальність. Це, з дозволу сказати, рішення, коштувало життя та здоров’я уже кільканадцятьом захисникам, і скільком ще коштуватиме – невідомо. Після загибелі відразу чотирьох захисників у людини на посаді Президента не знайшлося відповідних слів, а сама подія фігурувала під назвою «інцидент». Триває тяганина з приводу реформи харчування армії. Заморожено будівництво житла для армії. Зменшуються обсяги коштів, які виділяються на військо – командування було змушене відмовитися від закупівлі тренажерів. Після всього цього будь-яке нагадування про існування і реальні інтереси армії, як і її підтримка, дорівнює політичному протесту проти чинної влади. І ніяк інакше. Остаточно цей момент зацементував діючий так званий президент своєю боягузливо-безхребетною позицією у ситуації з загибеллю чотирьох захисників під час так званого «перемир’я» і фактичною відмовою називати окупанта і вбивцю українських воїнів «в обличчя».
На цьому ще не кінець. Подивувало формулювання – «у параді можуть взяти участь ветерани, волонтери та всі бажаючі». Вибачаюся, то що ж це виходить – досить кому-небудь начепити на себе мілітарні лахи «під піксель» і можна йти на парад учасником? Прямим наслідком такого буде знецінення жертви тих, хто пройшов і ще пройде пекло війни за незалежність – війна завжди пекло – і розмиття ієрархії пріоритетів. Простіше кажучи, у масовій свідомості затреться той факт, що найвищим пріоритетом є державність і боротьба за неї. Бо без неї все інше втрачає сенс.
Далі більше – повідомляється про узгодження акції з Офісом Президента. Не є юристом, але Майдан Незалежності і Хрещатик – це територія столичного міста Київ, це сфера відповідальності міської влади. За законодавством, досить повідомити столичну владу або поліцію. Повідомити – не значить щось узгоджувати з нею. Якщо б справа зайшла у формальну сторону – на це є ст. 10 Конституції: «Ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством». Де написано про узгодження акцій з ушанування борців за волю України з Офісом Президента? Не кажучи вже про узгодження чого завгодно з органом влади, який до управління столицею прямого стосунку не має. І це все – після слів керівника Офісу про те, що ветеранам війни «дозволять» приєднатися до «ходи гідності». Народ про такі випадки каже – «Коня кують, а жаба і собі лапу наставляє». Вибачте, але в старі часи за такі слова викликали на дуель. Все з тієї ж причини – це зневага і знецінення.
Після оголошення програми святкувань Офісом Президента та прес-конференції оргкомітету альтернативного параду стало ясно, що узгодження як такого і не було. Офіс просовує власний «нейтральний» сценарій, де військові – тільки один з учасників і, судячи з послідовності та хронометражу, не найголовніший. І, як уже справедливо зауважили, цілком неясно, а що робити, коли перетнуться дві колони – ветеранська та «загальна»? Не дай, Боже, провокації – участь у сутичці за участю цивільних є дуже сильним чинником деморалізації для вояків, хоч у чинній службі, хоч ветеранів. Тому що це – пряме логічне заперечення позиціонування військового як захисника оцих самих цивільних.
Згідно з оновленим сценарієм, певні домовленості про розведення подій і колон були досягнуті. Поминаючи питання, наскільки можна вірити людям, чий лідер «никому ничего не должен», це таки перебір, навіть з метою уникнути провокацій і зіпсутого свята. Наскільки ясно з загальної ситуації, організатори зробили все, що від них вимагалося хоч за законом, хоч за логікою. Втім, це не єдина причина, чому вони не мусили взагалі ні про що домовлятися з Офісом Президента.
Справжня причина – глибше. Армія як така – просто за логікою – асоціюється з честю, стійкістю, гідністю. Яка – завжди порядок. Не в сенсі прусського «порядку», а в сенсі ладу, кожна установка якого не те що обгрунтована – записана кров’ю. У прямому сенсі. Отой самий лад, який і є найкращою противагою хаосу. Але лад не домовляється з хаосом. Він йому протистоїть. Як і воїни є вічною антитезою спраглим розваг обивателям. На цьому віками базувався принцип, згідно якого члени рицарського стану не дозволяли собі «плямитися» угодами з тими, хто не слідував етиці війни. І на цьому, зокрема, базувалося теж поняття честі.
І ось тут і починається найголовніший конфлікт , який нам доведеться вирішувати. Склалося так, що у даний момент у нашій державі поділ на рівні культури значною мірою покривається з поділом політичним. На вершині влади опинився охлос, спраглий розваг і спокою за всяку ціну. У контексті параду втіленням цього світоглядного жаху є той факт, що офіційним так званим парадом диригує постановник попсових шоу, незатребуваних ніде, крім постсовєтського простору.
Відповідно, слідування нормативним поняттям про честь, здоровий глузд, зобов’язання, демонстрація власної ідентичності – переходять у площину політичної опозиції. Ці поняття диктують непокору охлосу – і байдуже, які місця він зараз займає. Це той самий момент, який європейське лицарство позначало ламанням шаблі – як знак не так формального виходу з-під підпорядкування, як знаку глибокої моральної незгоди. Це момент річпосполитського «рокошу» – коли шляхта повставала проти короля, бо той порушував її права або й діяв, на думку еліти, проти інтересів держави. Так, європейська еліта мала в арсеналі «священне право повстання». Громадянського повстання.
Сама позиція «без політики» – це повне перекреслення такої традиції. До того ж, калька з передвиборчих гасел актуальної влади. Це повтор, відлуння. Поминаючи стерту істину, що копія ніколи не стане поруч з оригіналом, це – розмиття власного сенсу. Актуальна влада – продуцент хаосу. Вони уникають відповідей на запитання, порушують правила, формально змінюють правила, щоб вчинити так, як собі намітили… Це хаос. Хаос звичаїв, пріоритетів, традицій. Неможливо побороти хаос, підігруючи йому.
А тим часом мета хаосу – не сам хаос як такий. Це спосіб стерти межі, ієрархію цінностей та пріоритетів, щоб на їхнє місце засунути те, що потрібне ляльководам хаосу. Це вже проробляли більшовиків – спочатку «весь мир мы разрушим», а потім – суцільна пропаганда у стилі «Ленін з кожного залізка». Анекдоти анекдотами, але ж воно діяло і продовжує діяти.
Як протидіяти? Творити власні сенси, триматися за монополію творення сенсу дослівно зубами. Якщо нема змоги творити власні сенси і «закидати» їх – бодай зберігати монополію у побутових рішеннях. Це частина тактики виживання у концтаборах. Це суть морального спротиву. Це те, чого охлосу ніколи не зрозуміти – і він буде приневолений, судорожно тріпаючи руками, як дурна курка – крилами, підбігати слідом, пробуючи «перебити» ефект. А щоб це діяло – не можна, ніколи не можна домовлятися з охлосом. Бо тим самим його штучно і незаслужено піднімають на один рівень з лицарством.
А на боці лицарства – армія. Армія, яка кинула виклик сильнішому ворогові. Армія народу, який повставав три покоління підряд. Народу, який навіть свою ранньомодерну державність назвав «Військо Запорозьке». Не «князівство», не «королівство» – військо! Яке раз за разом відновлювалося – у образі Дієвої армії УНР, Української повстанської армії і відновилося ще раз, на наших очах.
