Два кольори мої, два кольори…
Сьогодні день прапора. Країні 28 років, а ми й досі ставимося до державного двоколору як до формальності. Він є? Ну і є.
Це на війні прапор швидко набув сакральних сенсів. Його вперто вивішували в пику ворогові на смертельних ділянках. Його піднімали, даючи знак московитам – це наша територія. Із ним їхали на війну й під ним поверталися додому з війни. Стискаючи його, помирали. Але це на війні. Там. А тут?
В тилу ми досі не вміємо знайти прапору належне місце. Ми як дикуни, які мають зливки золота і коштовне каміння – символіку, але не здатні видобути з того скарбу все сповна. На жаль.
Пригадайте, як і скільки разів Голлівуд показував глядачеві місце і роль зоряно-смугастого? Це просто стало шаблонною картинкою – одноповерховий будиночок і на ньому прапор. Або флагшток, озброєний власник обійстя і… прапор. Військова частина, шикування ранкове – прапор. Вечір, закат, ліричний момент головного героя – прапор. Урочистості – прапор. Успіхи героя фільму – прапор. Втрати героя фільму заради СВОЄЇ країни – прапор. Арлінгтон, поховання героїв, церемонія і прапор. Він скрізь. І не просто як різнокольорова тканина. Це згусток сенсів. А у нас?
Пригадайте 2014. Нам було страшно, ми потребували єднання і захисту. Що ми робили? Шукали рідну душу. Як? Ми вивішували прапори, розфарбовували в прапори стовпи, паркани, мости. Ми через синю і жовту фарбу криком кричали: МИ – УКРАЇНА. Але армія втримала московитську навалу, лінія фронту кровоточила, а в тилу прапори почали вицвітати… Навіть на спонтанних пам’ятниках і алеях добробатів. Чому? Бо ситуативний порив – вивісити прапор – у нас не розвинувся в те, що мають американці – РИТУАЛ.
Громадянин все життя йде поруч зі своїм прапором. Він опікується ним. Прапору не можна вигоряти чи обштряпатися! Прапор треба вчасно випрати і випрасувати, а коли тканина геть побита вітром, прапор слід замінити. Занедбаний прапор – це зневага до символу. Це ганьба.
У них. А у нас? Просто придивіться сьогодні та й потім – багато є ознак, що за прапором доглядають? Отож…
Громадянина США привчають поважати прапор своєї країни з дитинства. І це не показуха. Це обов’язок. Якщо країна хоче мати громадян, а не населення. Американці змалечку вчать клятву прапорові. Вона не складна, в один рядочок, але в тому рядочку все вичерпно. Назву країни можна замінити – суть клятви лишиться. В Україні вона б звучала так:
“Я клянусь бути вірним прапору України і республіці, яку він символізує, одній нації під Богом, неделимій, зі свободою та справедливістю для усіх”.
Це ж не важко ставитися до СВОГО прапору так, як в цивілізованому світі? Спробуємо? Розпочати можна сьогодні. І не зупинятися. Ніколи.
Цей Прапор я брала з собою в звільнене Зайцеве і в окуповану Горлівку. Більше ніж Символ.
Ми ніколи не забудемо, що за український прапор вбили юного Степана Чубенка, Володимира Рибака, що за прапор над своїм будинком Володимира Балуха окупанти кинули за грати.
Прапор, з яким йдуть в бій за Україну.
Прапор, що робить нас сильнішими.
Прапор, який гордо майорить в кожному звільненому від російських окупантів місті та селі.
Ми обов’язково піднімемо наш прапор в Криму і Севастополі, в Донецьку і Луганську, Макіївці і Горлівці.
З Днем прапора всіх українців.
Когда-то, почти пять лет назад, полковник Илья Лапин «Бронза» сказал мне следующие слова «Кот! На войне тебе могут простить многое, кроме двух поступков… Потери оружия и личного состава!». Так и старались жить, вернее, воевать. Не пролюбить зброю и своих ребят. А ещё боялись потерять флаг Украины. Очень боялись. До дрожи…
С нами были разные флаги. Большие и маленькие. Новенькие из магазина и уже исписанные десятками пожеланий от боевых побратимов. Но их всегда берегли наче зеницу ока. Можно было посеять многое. Спальник, мультитул или же нож. Но не флаг. И патчи с изображением державного прапора были самыми ценными.
Странно… Как так получилось, что парни воспитанные, к примеру, в Николаевской или Запорожской областях, те, кто всю свою жизнь в быту говорили исключительно на русском языке, вдруг стали ценить флаг Украины ничуть не меньше тех, кто воспитывался в традициях, к примеру, Львовской и Тернопольской областей?! И наоборот, мы тянулись к истории той части Украины, которая всегда преподносилась совковой историей как неправильная…
Именно тогда, в начале войны с россией, флаг нашей страны объединил в окопах всю Украину. От Рахова и Чопа до Луганска и Севастополя.
Люба Хунто… Зі святом державного прапора України. І ми усі разом з нашою країною живемо лише до того часу, доки над нашими горами, ріками та степом майоріть жовто-блакитний прапор!
Слава Україні! Слава нації!
Январь 15-го. Я после аэропорта временно в ППД, звонок от пацанов из АТО..
– Андрюха, наши на ротацию будут ехать, есть дело!
– Говори.
– Надо флаги, штук десять.
– Будет.
Прыгаю в машину, еду по магазинам.
Нет нигде.
Просто нигде.
Задаю вопросы, появляется вариант.
В портняжной мастерской:
– “Оставляйте деньги на ткань, до завтра сошьем”.
– “Надо сегодня, утром машина на Восток”.
– “Сделаем, приезжайте через два часа”.
Флаги уехали.
В 14-15 они были таким же важным предметом снабжения как еда и тротил.
С праздником!
Прапор стає безсмертним, коли його піднімають на небі.
Прапор України підняли там багато разів.
Я пам’ятаю різні прапори.
Прапор, який вибух фугасу здер з бехи, що йшла до заблокованої Могили Гострої.
Прапорець у волонтерській машині, що згорів під час обстрілу на мосту в Луганському, по дорозі в Дебальцеве.
Прапор блоку Нацгвардії на Хресті, який пішов у небо після прямого влучення.
А потім туди пішов і наш прапор, коли «Тріумф» перетворили на місиво.
Прапор на багатостраждальній Панамі, переритій важким залізом до такої міри, що неможливо було уявити, що тут можуть залишатися живі.
Прапор на висоті над опорним пунктом, обгризений обстрілами до маленького шматочка на держаку, який все одно залишався прапором.
Прапор на вежі ДАПа, який я ніколи не бачив на власні очі, але який і мій прапор теж.
Прапори, загиблі на Саур-Могилі, які не вийшли з Іловайська, Вуглегірська та Дебальцевого.
Прапори загиблих ВОПів. Прапори згорілої техніки.
Прапори залишених міст.
Прапори, якими накривали труни під салют на похоронах.
Зганьблені та спалені прапори на окупованій території.
Прапори, за які катували і вбивали наших полонених.
Клаптики, що залишилися від прапорів, що зберігаються як сімейні та музейні реліквії.
Їх було багато, різних прапорів у різних місцях, що піднялись у небо. І на жаль вони будуть ще.
Це не мертві прапори. Це вічні прапори.
Вони десь там, над нами – і назавжди.
Тому, коли сьогодні ви будете вшановувати прапор – підніміть очі в небо. Вдивіться.
Їх там тисячі.
Тому Україна була, є і буде.
Чого б не хотів ворог. Хоч як би розчаровувалися ми самі.
Все буде Україна! З днем Державного прапора!
На фото: бійці Правого Сектора піднімають прапор України на метеорологічній вежі ДАПу.
Какой Флаг для меня Главнее?
Тот, который привезла из Киева в декабре 2004?
Тот, огромный, что привезли-подарили в 2015?
Те, что были в машинках френдов, которые приезжали к нам в 2014-15-16 за всяким нужным?
Наверное, самый главный
тот, потрепанный ветром,
обожженный солнцем,
который видишь еще с окупендского блокпоста,
и у тебя начинает колотиться сердце,
и ты плачешь и улыбаешься в пространство,
и ты знаешь, что там Наши,
и что это Наш Флаг.
З днем Прапора, Україна.
Фото – Каланчак, березень 2019.
* * *
В начале августа четырнадцатого я первый раз выехала из отэтава Крыма. Ехала за загранпаспортом (мы не знали, что будет дальше, может, выезд только по заграну) и отправить Новой почтой всякое нужное.
Купила билет на автовокзале (тогда еще было сообщение) и вечером выехала. На “их таможне” автобус остановился, зашел наутюженный офицеришка, с порога, улыбаясь во всю рожу, громко и радостно сказал “здравствуйте, товарищи пассажиры”. Ему никто не ответил, вообще ноль, все притворились спящими.
Он шел по салону, тормошил людей, собирал наши паспорта (тогда у них было так), родители, бережно держа спящих малышей (ночь), протягивали документы, а он тряс спящего ребенка, и когда тот просыпался, громко спрашивал, тыча пальцем в маму, – ” кто эта? кто эта?”
Дети плакали, а один малыш сказал – “Ты что, дурак? Это моя мама”.
Автобус задержали там часа на три-четыре. Что-то проверяли, нудели, выгнали всех на улицу. А там холод – Крым, но ночь, степь и ветер.
Когда выехали за их колючку, на нашу территорию, увидели впереди освещенный прожектором Наш Флаг. По автобусу громко – “Флаг!”
В автобус зашел наш военный, в мятом пропотевшем камуфляже, негромко сказал “доброго вечора”, и многоглосье – ” здравствуйте, добрый вечер, здравствуйте, родненькие”. Идет по салону, собирает паспорта, а к нему со всех сторон тянутся руки – гладят, трогают, улыбаются…
Потом я еще выезжала, но уже на машине, с френдами. И мы знаем, что там будет Флаг, но смотрим, когда появится.
А потом выходим из машин, фотаем, радуемся, смотрим, смотрим и тихонько плачем.
Сейчас у нас есть (кроме маленького с Майдана 2004) большой Флаг (в пятнадцатом нам привезли). Но лежит всегда спрятанный. Только на праздник достаем… и окна закрываем, и двери.
А еще ходим по городу и ловим наши цвета – сердце щемит, когда видишь синие коробки поверх желтых, или пачки салфеток, или полотенца, или игрушки или просто фигня какая-то, но синее поверх желтого!
На День Флага всегда всплывает из памяти тот Флаг,
в начале августа четырнадцатого,
на Нашем пункте пропуска,
среди выжженной степи,
освещенный прожектором.
И те ощущения, что “это” не надолго – скоро все будет хорошо 🙁
(реву, конечно, понимаю, что не скоро)
Сегодня День Прапора.
Скажу честно, я росла на Донбассе и мне было пофиг.
Это не принципиальное «пофиг» убежденного космополита, это то «пофиг», когда не было повода, чтоб наоборот.
В моем детстве флаги все были красными.
Потом они исчезли, но украинские так и не пришли. Перекати-поле, без корней, без традиций, мы даже не думали, что это плохо. Мы вообще об этом не думали.
А потом в 11-м классе я поехала во Львов. И мой папа попросил привезти оттуда значок с жовто-блакитним прапором и гурт «Гайдамаки» записать на касету МК-60. Музыка – ок, вполне понятно, не удивило. Значок с флагом? Тю. Зачем?
Потом мне попался в руки блокнот, начатый отцом в 1962-м году. На первой странице от руки нарисованный синими чернилами тризуб. На всю страницу, красивый, странный.
Я ж не знаю, что это такое. Понимаете? Я НЕ знаю.
Не тупой и условно украинский подросток 17-ти лет от роду дупля не отбивает, что это такое нарисовано папой тыщу лет тому назад. Символ, который был ему важен.
Символ чего? И значок с флагом… Зачем ему?
А дальше как в сочинении. Символ свободы, символ независимости, символ права на жизнь.
И это все ни о чем, пока не переживешь. Пока не прочувствуешь.
Папа ощутил вполне это, когда поступил в ДХТИ.
Украиномовный мальчик с Полтавы приехал в Днепр, и на первой лекции ему сообщили, что в ВУЗах не читают на этой вашей телячей мове. Привыкай, и слава КПСС. Не нравится — звиздуй в свое село, крути хвосты коровам. Самое твое место там – месить навоз. Космос покоряют те, кто сумел от корней оторваться. Те, кому пофиг, на каком языке учить химию, если это русский.
Муж мой, рожденный в Томске, ощутил это на войне.
Когда его побратимы умирали, заливая кровью жовто-блакитний шеврон. Умирая на своей земле. Защищая эту землю. Оставшись лишь надписью на покоцанном прапоре. Кирпичом в стене, что отделяет нас от 3,14деца братской любви.
Я? Я никогда не думала, что мне это все важно.
Я жила себе рыбкой под камушком и не осознавала океан вокруг. Но ровно до тех пор, пока этот камушек был. А потом… Знаете, вы сейчас проходите ежедневно мимо держустанов, над которыми майорить наш прапор. Живий, теплий, радісний.
И вы никогда не задумываетесь над тем, что вжух и там уже его нет. Вместо него водрузили другой символ. И на нем мертвая черная птица. И что вместе с ней в вашу жизнь врывается Бог 3,14дец. И тебе нечем дышать, совсем нечем. Очень долго. Вы не думаете пока, что прапор над ОГА, над КМДА, над ВР и администрацией президента – это не просто ткань покрашенная и зачем она.
Просветление приходит позже.
Когда ты уезжаешь из-под тени мертвой черной птицы.
Ты уже почти задушен. Напуган до чертиков. В горле копошится то ли комок слез, то ли просто нервный спазм.
Ты едешь не куда-то. Ты просто уезжаешь отсюда. Нахрен.
А потом ты видишь блок-пост и первый жовто-блакитний прапор. По сути, первый в твоей жизни.
Первый, потому что только сейчас ты понимаешь, что вернулся домой.
Что только здесь ты можешь сделать полноценный вдох.
Именно это я сегодня буду праздновать.
И чтить цену, заплаченную не мной для того, чтобы я могла дышать.
Первое, что начали делать пять лет назад сепары и русские, – убивать за украинский флаг. Это сейчас они говорят: “Какая разница, какой флаг”, “Это все условности”, “Это пропагандистские конструкты”, но тогда они начали со смены флагов и с убийств за сине-желтые ленточки, за защиту флага. За условности.
Но условности – это как раз то, что отличает нас от животных. А флаг – это, пожалуй, самая дорогая условность, за которую платят самой высокой ценой, и не только из-за приверженности. Но и потому, что за сменой флага часто идет смена всего остального. И те, кто пять лет назад топтал украинские флаги, сейчас строятся в очереди, чтоб проехать на свободную территорию, осененную нашими флагами.
Пять лет назад сине-желтый флаг означал свободу, это чувствовалось так остро. Сине-желтый флаг означает свободу и сейчас, и этого не изменить коломойским додикам, рейдернувшим страну своей ложью и чужой глупостью. И их руки не запачкают наш флаг. Потому что от грязи их рук наш флаг защищает броня пролитой за него кровь.
В Україні вже були часи, коли в столиці України били, арештовували і навіть вбивали за український прапор.
Ті, що тепер прийшли до влади, незважаючи на бажання багатьох людей бачити в них українських керманичів, теж скотяться до побиття, арештів і вбивств людей, які ідентифікуватимуть себе кольорами українського прапора.
І прочитавши це, зараз вони напевне сміятимуться, адже прапор України не викликає в них негативних емоцій. Але тут справа не в їхньому сьогоднішньому відношенні до прапора, до незалежності та до України.
Справа в тому, що вони прийшли не державу будувати, прийшли вони до влади в колаборації з ворогами і з тими, хто вже вбивав українців за прапор. І привели до влади тих, хто не розглядає існування України інакше як джерело фінансування власних капіталів. І привели їх до влади ті, хто не розглядає Україну інакше як джерело фінансування комуналки і соціальної ковбаси.
Тому конфлікт світоглядний, ідейний неминучий.
То ж з Днем Прапору, панове. З днем символу для українців, яким не пофіг. З днем символу, який додає сил і відторгає інородні тіла.
