Павло Скоропадський. Спроба попередня
Переживаю щось вельми схоже на дежавю. Таке, як відбувається зараз в Україні, вже було. Щоправда, більш стиснуто по часу та в більш кривавій формі.
Уявіть собі Україну понівечену нещодавніми боями проти посіпак Москви. Де відсутній механізм збору податків і якась виконавча влада на місцях (лише місцеве самоврядування). Україну, де уряд з метою збору коштів податком у 25 карбованців обклав кожен телефон. Де «примусові майнові податки для торговельно-промислових класів» платити мусили не окремі особи чи підприємства, а зразу цілі міста (як контрибуцію окупантові). Де задля здобуття грошей уряд займався реквізицією цукру на цукрових заводах, видаючи розписки, які оплатити обіцяв колись… Потім… Де нарешті було шалене безробіття, у містах – натовпи демобілізованих солдат, а цілі райони жили з того, що грабували залізничні потяги та валки на шляхах. У цих умовах в Києві зібрався з’їзд тих, хто в ті часи найбільше відповідав поняттю «середній клас». З’їзд обрав нового голову держави. А далі.
За 9 місяців влади нового голови держави в країні з’явилися поліція і органи безпеки. З’явилося саме поняття «громадянство України» і було затверджено механізм його здобуття. З’явився реально працюючий державний банк. Було запущено в дію повноцінну національну валюту – гривню. Було відкрито Академію наук України, два національні університети (в Києві та Кам’янці-Подільському), більше 150 українських гімназій. Була проведена українізація залізниці та розпочата українізація державних установ. Були створені державний Національний театр і Національна опера. Було створено умови для розвитку споживчої та виробничої кооперації – кількість товариств споживчої кооперації зросла від 4873 до 15000, а кооперативний союз «Централ» викупив у Німеччині фабрику сільськогосподарських машин. Відроджувалося і зростало підприємництво – видобуток одного тільки вугілля зріс від 30 до 50 мільйонів пудів на рік. Нарешті були створені повноцінний Генштаб та національні збройні сили – і вони стали основою для подальшої війни України проти Москви.
Як за все це віддячило українське населення цьому голові держави? Відповідь – українці його скинули. Гадаю, вже зрозуміло, що йдеться про гетьмана Павла Скоропадського. І, думаю, читач вже помітив скільки спільного між 9-місячним перебуванням на владі гетьмана Скоропадського та 5-річним президентством Петра Порошенка. До досягнень гетьмана Павла можна додати й те, що скориставшись угодою про постачання харчів між Україною та Німеччиною та Австро-Угорщиною, Україна вийшла на ринки обох держав і отримала від них низку товарів потрібних самій Україні – у першу чергу вугілля, сіль та сільськогосподарські машини.
«Життя у Катеринославі било ключем… Після радянської голодовки вражала нечувана дешевизна цін на харчові припаси та величезна кількість їх на ринках», – згадував часи гетьманату професор Г. Ігренєв. Письменник Костянтин Паустовський у мемуарах описував черги у Москві біля українського посольства – сотні людей рвалися в Україну з «більшовицького раю». Проте, керівника який підняв Україну до цього рівня українці захотіли замінити на письменника Винниченка і журналіста Петлюру – їх не зупинило навіть те, що попереднє керування названих осіб вже довело їхню батьківщину до Крут, Київської бійні та більшовицької навали, яка дійшла до Києва менше ніж за місяць. Українці повірили – з більшовиками можна домовитися, а не воювати. Українці бурчали, що гетьман – пан і землевласник. Гетьману дорікали невирішеністю земельного питання, хоча очевидці стверджували – земельна реформа йшла повним ходом. «Був в опрацюванні закон земельної реформи, обмежуючий власність до 100 гектарів. Землю у великих власників мала викупить держава і переказать-продать селянам на найвигідніших умовах», – згадував старшина Запорізької дивізії сотник Никифор Авраменко.
Гетьман Скоропадський в новішій історії України явище унікальне – ворогом його назвали водночас і единонеділимщик генерал Денікін, і червоні більшовики, і українські соціалісти, при чому, якщо для Денікіна гетьман був сепаратистом і мазепинцем, то для прибічників Петлюри та Винниченка – паном, царським генералом і прибічником Росії, а для червоних – всім водночас. Ще й зараз не бракує осіб, які закидають гетьманові «проросійськість», цитуючи власні мемуари гетьмана – те, що він був не проти російської мови. Той факт, що саме за гетьмана відбувалася широка українізація, а «щирі патріоти» самі часто були російськомовні, якось забувають. «До мого шефа, віце-міністра внутрішніх справ, Вишневського, прийшов Світозар Драгоманов, щоби зголосити свою димісію (був урядовцем в однім міністерстві Центральної Ради), бо не хотів лишатися при “антиукраїнськім уряді гетьмана”. При цій сцені Вишневський говорив по-українськи, а Драгоманов по-російськи» – згадував ідеолог українського націоналізму, а в ті часи голова Української телеграфної агенції Дмитро Донцов.
Тоді голову держави, генерала і творця одної з перших український військових частин українці захотіли замінити на богемного письменника Винниченка та журналіста і земського діяча Петлюру. Результати – відомі. Тоді Україна зникла з мапи світу як держава. Чим закінчить нинішній поворот історії – залежить від нас.
