«Їхати чи не їхати?»

«Їхати чи не їхати?», – вагаються патріоти у стрічці, ніби питаючи дозволу чи благословення на еміграцію. Еее, шановні, це ж риторичне, так? Але я все одно відповім, навіть якщо це не до мене.

Всі назад. Сидіть вдома.

Ніде у світі немає місця, де нас із вами чекають. Не існує ідеальної України у вакуумі, де все ладком і рядком, де верхи не крадуть, низи процвітають, а середній клас переймається вибором оптимального пенсійного плану і більш нічим.

Наш із вами дім тут, і тільки тут. На цих вулицях, які ведуть від школи додому із заплющеними очима. Під цими деревами, які ще батько з дідом садили. На цьому городі, хай воно сказиться, знову огірки погоріли.

Це наше з вами місце сили, звідки нас можуть винести тільки по шматках і вперед ногами. (Прим. «можуть» читати як «дуля з маком, хай спробують»). Саме тут є опора, якої так шукає наша спина. Саме тут ґрунт достатньої консистенції та м’якості, щоб добре впертися ногами.

Тому давайте порахуємо активи та пасиви з холодною головою.

Ми лишилися на своїх місцях. Ми будемо жити, як жили, носити той одяг, до якого звикли. Виховувати своїх дітей тією мовою та у тому дусі, який вважаємо за потрібне. Я не збираюся відмовлятися від вишиванки тільки тому, що багато її носіїв стали зрадниками чи пристосуванцями. То їхні проблеми, не мої.

Що зміниться?

Нам доведеться підтримувати готовність до вуличних акцій. Це велика удача, що ми маємо ядро опозиції у вигляді «Європейської Солідарності». Велика удача, що Петро Олексійович зберігає оптимізм і діяльний настрій (до речі, дивуючи багатьох). У нас є парламентська фракція як важіль впливу та майданчик для виступів. Нам потрібно накопичувати та підтягувати людей, готових саме до майданного, вуличного протистояння.

Далі, що важливо.

Не можна заколисувати себе надіями на еволюцію, просвітлення чи перевиховання нової влади. Той факт, що Зеленського почали критикувати на росії, для нас нічого не означає. Вся ця критика лягає у парадигму «мілиє бранятся – только тєшатся». Він для них свій. Це ватник, продукт пост-совкової культури, ментально близький і зрозумілий. При Зеленському Україна гарантовано не увійде у НАТО, і всі рухи у той бік будуть заблоковані. А Україна у НАТО – це єдиний страшний сон московії, єдина наша «реформа», якої вони справді бояться.

Що стосується ВРУ. Ситуація, коли у Раду заходять «партійні штики», єдиною перевагою яких є особиста лояльність та підпорядкованість керівництву фракції, – не нова. За великим рахунком, ви багатьох депутатів знаєте із 450? Пару десятків, максимум. Решта – робочі конячки, яких не видно і не чутно, але які забезпечують потрібне голосування. Це нормально.

Ненормально інше. Раніше за спинами депутатської маси стояло ядро стратегів. Ядро інтелектуалів, ідеологів, це була справжня партійна та політична еліта України. Фракція зелених такого ядра не має. Даруйте за поганий каламбур, але фраза «Разумков у нас самий умний» вже стала мемом у певних колах. У них дійсно «самий умний» Разумков, і це біда.

У країні за останніх п’ять років виросло і сформувалося покоління професіоналів-патріотів, які дійсно знають, що і як потрібно робити. Але для них доступ до прийняття рішень на даний момент заблокований, і шанс, що Зеленський зможе впоратися з власними комплексами і звернутися до тих, хто вболіває за країну, – мізерний. Та і не дадуть куратори йому цього зробити.

Отож, що ми маємо? Опозицію, інтелектуальний потенціал якої у рази перевершує потугу «нових облич». Кристалізований ядерний електорат, у кількості двох мільйонів осіб, готовий до активного відстоювання національного інтересу. Міжнародну підтримку опозиційних рухів. І слабку, нікчемну, розгублену владу, що живе за принципом «щоб у нас все було, і нам за це нічого не було».

Виїхати чи емігрувати у такій ситуації – це добровільно здати квиток на найцікавішу виставу у своєму житті. Ви як хочете, а я залишаюся.