Ми – партія війни за Україну
Поки вирують емоції про минуле (а вибори – це вже минуле), дозвольте сказати про майбутнє. Цього не скаже соціологія. Цього не видно в експертних оцінках. Я про команду…
Рефлекторно, коли щось закидають на адресу партії Порошенка, то одразу «а от БПП Солідарність». Забудьте. Немає БПП Солідарності. Померла. Ще два місяці тому. Та й не факт, що була повноцінно. Проект – був. Партія – ні. Це загальнонаціональна проблема – у нас немає реальних партій. Не було. І тут у мене погані новини для «Голосу»… «Солідарність» свій айсберг вже отримала – втопитися не втопилася, пошкоджень зазнала. А от «Голосу» будуть гайки не за горами… Бо збіговисько людей, які «за всьо хороше, проти усього поганого», – це не партія, це вечірка. Бо партія – це не фанклуб поп-зірки. Партія – це фан-клуб ІДЕЇ. Порядним людям з «Голосу» ще стане соромно за розмивання голосів. Але мова зараз не про них…
Мова про нашу команду. Це ми пройшли майдани та площі десятків міст, містечок, селищ і сіл. Ми вислуховували критику та компліменти. Ми плакали в обнімку з ветеранами УПА та дружинами репресованих колись та загиблих зараз, коли чули «… збережіть Україну, бо інакше дарма гинули наші». Ми влаштовували ґвалт в партійних осередках, звідки тікали фахові перевзувальники. Ми піднімали активістів закривати слабкі місця кампанії, де ослаблена партія не була в стані. Зрештою, це ми виходили на телеефіри та відбивали атаки маніпуляторів від журналістики і популістів від політики.
Ми виявилися не в тренді. Піпл хавав «молоді обличчя», але у нас були не лише молоді, а й компетентні. Піпл прагнув баригоборництва, а ми наполягали на послідовності реформ. Піпл, ковтнувши омани медіа оруелівщини, волів не помічати війну, але ми наполягали – Україна в стані війни, і державність у небезпеці.
Це було ой як не просто. Спершу досвідчені колеги скоса поглядали на ветеранів, активістів і блогерів. Але потім кожен зайняв свою «вогневу позицію». Ірина Геращенко, Володимир Ар’єв, Марія Іонова, Олексій Гончаренко рубалися на дипломатичному фронті. Андрій Парубій дотискав Раду з законом про мову і виборчий кодекс і не дав плісняві погратися парламентом. Олександр Погребиський, Олексій Петров, Михайло Забродський, Софія Федина, Володимир В’ятрович йшли на прямі ефіри та прямим текстом говорили те, що думають. А скільки слів сказав Гліб Бабіч під час туру країною? А неперевершений Полтава, якого знають від тінейджерів до святих отців? А Мустафа Джемілєв і Ахтем Чийгоз? А ціла низка відчайдушних мажоритарників? Я усіх не згадаю…
А чого вартує «Справа Громад», яка за два місяці існування змогла поставити «до зброї» більше тисячі спостерігачів? Наші активісти в Харкові, Івано-Франківську, Чернівцях, Львові, Рівному спростували тезу, що до політики усім байдуже, і люди воліють «по пріколу». Власне, люди обернулися в бік партії часто саме тому, що повірили в ідею «Справи Громад»!
А вечірні ситуативні наради з Петром Порошенком під час туру? Ось це «Що у нас не так? Що пропонуєш зробити? Обґрунтуй? Давай, зробимо»…
Ми переїжджали від міста до міста, їли хот-доги на заправках, горлапанили Червону Руту в дорозі, журилися, коли бачили дезорганізацію на місцях, тішилися, якщо навпаки. Не висипалися, монтували в дорозі найсильніші уривки відео, щоб з коліс розігнати це соцмережами. Ми лютилися втраченим шансам і одразу планували кроки – що робити далі. Ми обережно казали людям, що ЄвроСолідарність – це надалі про ідею. Але на це потрібен час. Що це, нарешті, не біганина за усіма виборцями одразу, а спроба достукатися до свого. Що це, нарешті, чітка ідеологія, за яку не соромно.
Що далі? Далі у нас буде трешовий парламент, в якому буде жменями упирів і невігласів. І, так, фракція ЄС буде там битися за український інтерес. Далі у нас місцеві дочасні вибори, і нашій команді потрібні тисячі людей, яких єднатимуть Принципи та Цінності республіканства. Далі у нас розбудова партії відповідальних громадян, партії капіталістів, практиків, а не фантазерів і популістів. Далі у нас розбудова «Справи Громад», яка має стати магнітом для будь-яких громадських активностей, що поділяють республіканську ідеологію і світогляд.
І на сам кінець… Опоненти називають нас «партія війни». Нехай так, ми – партія війни за Україну. Малоросам цього не зрозуміти. Спасибі кожному, хто стає до наших лав, хто голосував, підтримує та допомагає.
Це наш спільний бій. Це наша #Res_Publica
Перш за все – дякуємо вам всім!
За підтримку, за віру, за завзятість, за потрібні слова в потрібний момент, за чесність, за єдність, за відчуття потужного тилу – за все, все, все.
Саме ви допомогли всім нам пройти цю дуже не просту частину шляху.
Це не можна назвати перемогою. Але це точно не поразка.
Це ще один етап.
Що буде далі? Далі буде непросто.
Дуже непросто.
Але я люблю цю країну. Дуже люблю.
Вона нездужає.
У 14-15 був шанс на одужання. Але ті страшні і небезпечні ліки, якими стала війна, не допомогли. На жаль.
Хоч для інших країн воно вважається найдієвішим, в нашому організмі воно не торкнулося більшої його частини. На жаль.
Мабуть, треба пройти ще один курс лікування. Позбавленням від ілюзій.
Важким позбавленням.
Чи переживемо ми це?
У нас все для цього є. Ми для цього є.
Тому що ми – ті самі шибонуті люди, які з останніх сил йдуть до річки за перевалом. А переваливши за нього, виявляють ще одну гору на шляху до води. Хитромудро лаються, поправляють важку ношу і йдуть далі.
Тому що тільки так можна напитися чистої гірської води.
Попереду нас чекає багато всякого, що ніяк не назвеш приємним.
Але не буде одного – розчарування. Тому що все, що могло розчарувати, вже відбулося. Тому що всі розділові знаки розставлені, та не залишилося нічого двозначного.
Тому що поруч залишилися саме ті, з ким треба й варто йти.
До цього ми часто говорили слово “реванш”. Тепер нам належить познайомитися з намаганням максимально втілити його в життя. На своїй шкурі.
Ці спроби будуть.
Дуже скоро ми згадаємо, як насправді виглядає свавілля. Дуже скоро нам спробують заткнути рот.
Дуже скоро вони спробують демонтувати все, що ми будували. А що не вдасться розібрати – зламати.
Питання в одному – чи вдасться їм це?
Вони не демони. Вони різношерсті та різноспрямовані. Вони разом лише ситуативно і на хвилі безумства.
А це дуже поганий фундамент. Ніякий.
Так, за їх спиною стоять сили, яким не потрібна Україна.
Але руйнувати повинна саме ця строката, некомпетентна та невміла “команда”.
А у них дуже погано з усім, що стосується реальних дій.
А у нас з цим все в порядку.
Тому все залежить від ступеня нашої організованості та єдності.
І я маю надію, що останні події дозволили нам награтися в “політичний індивідуалізм”. І прийшов час збиратися в кулак.
Всім силам, які хочуть зробити Україну Україною незворотно.
Дуже скоро ми запропонуємо спосіб об’єднання. Справжній. Такий, якого нам не вистачало всі ці роки.
І все знову буде залежати тільки від нас самих.
Форпост у Раді в нас є. Маю велику надію, що він буде складатися не з однієї ЄС. Але й того, що є, досить, щоб чинити опір, поки ми всі не зберемося та не перегрупуємося.
Попереду місцеві вибори. А влада на місцях – це основа основ. Громади – це те, без чого будь-яка “верхня” влада потрапляє в вакуум.
А потім, коли весь цей строкатий колгосп новообраної Ради розвалиться природним шляхом (прийміть мою ставку на максимум 14 місяців), нас вже буде настільки багато, і ми будемо настільки організовані, що наступна Українська влада прийде остаточно і невідворотно.
Так, цей період доведеться багато працювати в умовах тиску і свавілля.
Так, знадобиться терпіння, воля і сили.
Але є й добрі новини.
Все, що сталося, – крайнє щеплення, якого вимагав наш спільний організм.
Далі, після недовгого нездужання – одужання.
Ви часто запитували нас – чи є у нас “план Б”.
Є.
Але поки все як і раніше йде за планом “А”, і ми успішно доведемо його до кінця.
У нас у “Справі Громад” є такий девіз – “Ти зможеш, ми допоможемо”.
І він ніколи не підводить.
Так, зараз знову трохи темно. Але світанок попереду!
