«Ні, ніякі вони не монстри, а звичайні люди, як усі ми»

Алла Комарова
Алла Комарова

«Ні, ніякі вони не монстри, а звичайні люди, як усі ми», – приходить висновку Славенка Дракулич, яка місяцями спостерігала за судовим процесом у Гаазі над своїми колишніми земляками, звинуваченими у злочинах проти людяності, у масових стратах, геноциді та ґвалтуваннях.

Дракулич вдивляється у кожного, хто опинився на лаві підсудних: від найвищого (за її враженням) ідеолога різні Слободана Мілошевича і до останнього рядового солдата, який й втілював у життя наказ «приберіть звідси геть усіх мусульман і краще – назовсім». Вдивляється і гадає – коли ж звичайний собі сільський хлопець, який полюбляє рибалити, раптом перетворюється на машину знищення? Коли саме для нього стає нормальним те, що він робить – вбивати як на конвеєрі людей, таких самих, як він сам, інколи своїх сусідів, інколи дітей та підлітків. Коли вбивати стало нормально, так само, як ще місяць тому було нормально піти порибалити? І чи був він монстром завжди, чи став за певних умов? Авторка врешті знаходить відповіді. Читай перше речення – ні, ніякі вони не монстри, а звичайні люди.

Вона намагається пояснити, чому багато хто із злочинців остаточно так і не зрозумів, чому вони там, на лаві підсудних. Чому раптом всі ці зґвалтовані жінки замість того, аби мовчати та дякувати за те, що залишились живі, зараз стоять тут та розповідають про пережите? Чому вони не ховаються, як ховалися раніше і ховалися б далі, якби не цей процес? Чому в них взагалі з’явилося це право голосу у чомусь звинуватити чоловіка? Це ж наче стілець раптом би заявив, що він проти того, аби на ньому сиділи. Абсурд, нонсенс, підірвані підвалини світу. Дракулич розповідає, з яким шоком ті чоловіки відповідали «та не кривдив їх ніхто! Вони ж живі, бачите? То хто їх кривдив? Що? Насилля? Яке насилля? Ґвалтування? Та це хіба насилля, тю. От якби їй руку відпиляли, тоді так, насилля. А так ні, ніякого насилля».



Всі вони різні – хтось виконував накази по «остаточному вирішенню національного питання» з байдужістю. Хтось – із певним задоволенням. Були й такі, що наче робили це із почуття самозбереження – або вбиваєш, або стаєш поруч із жертвами. Таких у решті решт виправдали. О, цей світ гуманізму – помилування катів!

Звичайно, ніякі вони не монстри, а просто люди, які проживали війну на Балканах у спосіб, буденний для будь-якого етнічного чи міжконфесійного конфлікту. І не стали на заваді ані доступність інформації, ані розташування у цивілізованій Європі, ані розвиток ЗМІ та ТВ. Шість з половиною мільйонів років еволюції людини аж ніяк не перекреслити нещасними ста роками умовного торжества гуманізму, і тому, коли авторка пише «Ну от ми ж жили мирно разом цілих 45 років у Югославії, звідки ж узялася ця взаємна національна та релігійна ненависть?», навіть хочеться спитати «Оце зараз серйозно було?» 45 років мирного життя – то по суті була спроба виведення штучної югославської нації з чи не десятка різних народів (цікаво, що сама авторка це також розуміє і відмічає). І от ти серйозно зараз вважаєш, що цей комуністичний експеримент вдався би? О, цей світ гуманізму, м-да.

Дракулич стверджує, що на місці таких самих злочинців може опинитися практично будь-хто. І лише збіг обставин визначить, хто врешті решт стане катом, а хто – його жертвою. Її це лякає, і вона зупиняється у своїх висновках на півшляху. Пробачимо їй – вона сама визнає в цілому, що як і будь-яка людина, яка дорослішала за комуністичного ладу, із великими труднощами у принципі ментально подорослішала. Бо комунізм брав на себе повноваження повного та абсолютного власника геть усіх думок та бажань людей. Партія вирішувала за людей геть усе – що носити, що їсти, що думати та як казати, куди йти, на кого дивитися, кого наслідувати. Тому викинуті напризволяще дорослі діти кинулися шукати нових хазяїв для своїх думок та бажань. Не їх вина у тому, що нові хазяї виявилися точнісінько такими самими дітьми, але із повноваженнями. Із повноваженнями та знайденим ворогом.

Зараз з певних джерел лунають застереження, що начебто Україну чекає невесела перспектива «югославського сценарію». Звісно, що в нас цей сценарій у класичному варіанті не пройде. Але є одне але.

Ні, ніякі вони не монстри, а звичайні люди, як будь-хто із нас. І лише збіг обставин визначить, хто врешті решт стане катом, а хто – його жертвою.

Ми можемо ображатися на сценаристів Years and years, які включили у серіал момент про те, що Віктора здали у поліцію його батьки, а катували його ж співгромадяни. Бо можна рвати на собі тєльняшку і казати, що українці такого не зроблять ніколи, бо це тільки мишобраття можуть. А можна оглянутися навколо, послухати своїх же сусідів, яких до білих очей накрутили ненавистю до «бариг та мародерів», і уявити, як саме вони «не здають своїх».

Читайте! Шукати книгу Славенки Дракулич «Вони б і мухи не скривдили» у Видавництві “Комора” та у книгарнях.

Поділитися:
Share

Share