Є речі, які мене гнітять

Є речі, які мене гнітять.
Наприклад, сьогоднішня мода на “новиє літса”.
З одного боку, це є непогано, і тренд на оновлення – це правильний тренд.
З іншого боку, вбиває відсутність елементарної політичної культури в усіх, починаючи від звичайного виборця і закінчуючи керівниками партій, людьми, які диктують політичні процеси.

Що я маю на увазі?
Те, що, як мінімум, 3 партії, дві з яких прохідні – Слуга Урода, Голос і ПСаакашвілі – пишаються, що в їхніх рядах немає “старих політиків”. Нічого, що в СУ є купа їх помічників і родичів, нічого, що Вакарчук сам “старий політик”, нічого, що Доній не був в цій Раді, але голосував в день прийняття диктаторських законів.

Але не про корупційну логіку мова.
Мова про штучне культивування непрофесійності як електоральної переваги.
– Чого ми обираємо президента/депутата?
– Бо він ніколи не був президентом/депутатом.
– А ким він був? В чому він професіонал?
– Артистом, співаком, журналістом, тусовщиком.

То чого ж ми тоді ображаємося, що живемо хреново?
Ми маємо ту модель держави, яку вибудували артисти зі співаками, журналістами та тусовщиками.

І найстрашніше, що запит на “нові обличчя” то є, але запиту на професіоналів серед нових облич немає. Будь-хто, хоч лабух на весіллі, аби був новим.

Між тим, практикуючий адвокат Барак Обама, перш ніж стати президентом, 12 років займав вищі політичні посади, спочатку будучи сенатором штату, потім конгресменом США.
Наймолодший президент Європи Макрон був інвестбанкіром, а потім міністром економіки, довго працював в партійних структурах.

Ці люди бачили життя, мають освіту і професійний досвід, розуміються в процесах.

І тільки в нас в трудовій біографії вищих посадових осіб може бути записано:
– Розважав гостей на весіллях.
– Став президентом/прем’єром/депутатом.

А потім люди, які цього прагнули і за це голосують, дивуються, чому так бідно живуть…