Екстремали

Гліб Бабіч
Гліб Бабіч

Ну ось, любимо ми з донькою всіляку екстремальність та цікавинки.
Десь в 17 років вона раптом захотіла побувати в Чорнобилі.
Чорнобиль, так Чорнобиль. А що? Ми такі!

Почав тури шукати.
А їх – до біса. Все цікаво. Дводенні є, триденні, тижневі навіть. Програма цікава. Для доньки як для фотографа взагалі привілля для піратства. Тільки одна біда – до 18-ти не можна. Не пропустять на в’їзді. Ніяк.
Вирішили чекати.

Через рік телефоную заздалегідь. Так, все є. Так, влітку взагалі відмінно. Вибираєте, сплачуєте, їдете.
Поки думали-вирішували, у них ситуація мутувала, мабуть, від радіації. Заборонили ці тури. Зовсім. Але в турфірмі сказали, що «питання вирішується», і вони мені зателефонують, як тільки все буде «на мазі». Після чого я про них надовго та успішно забув.
По-перше, просто так.
А далі – почалася коловерть війни. І моя «добровільна мобілізація».



Лютий 2015 року. Околиці Дебальцевого між сім’ю та вісьма вечора. Темно.
Колона з трьох машин мчить по путівцях проміж «зеленок». Ми знайшли і ведемо «загублених» – частину великої колони, що відбилася.
Наздоганяємо. Уважно дивимося на всі боки, щоб не вляпатися. Вже погано зрозуміло, де і коли можуть виявитися «вони». Все з кожним днем конкретніше перемішується та стає незрозумілим і непередбачуваним. Обстановка досить нервова.
В кабіні КамАЗа на ім’я Халк – я і Хан. Йдемо без світла, я контролюю дорогу і навколишнє у нічник. Хан веде вантажівку майже «втемну», орієнтуючись на мої команди.
Слідом наосліп йдуть дві машини, повністю поклавшись на наш маршрут.

Дзвінок телефону. Намацую трубку, тягну до вуха.

– Вітаю, це Гліб?
– Припустимо, хто це?
– Ця турфірма «***». Пам’ятаєте, ви хотіли поїхати до Чорнобилю? Екстремальний тур?
– Який Чорнобиль?! Який ту… А-аа! Пам’ятаю.
– У нас добрі новини. Все налагодилось. Тури знову проводяться. Маршрути ще крутіше й цікавіше. Повний екстрим! Незабутні відчуття небезпеки та невідомості. Все по-справжньому. Їдете?
– Ееее … ні, дякую! Не можу. І не хочу вже. Лівіше!.. це не вам.
– Та ну як же «не можете»? Як це «не хочете»? Ми ж пам’ятаємо, ви так активно цікавилися?
– Цікавився. Зараз не хочу. Стопудово!
– Не хочете? Даруйте! Я ж відчуваю – ви екстремал! У нас нові підходи, нові програми. Є маршрути для фотографії. Є реальний треш для адреналіну та гострих відчуттів…
– Та нафіга мені ваш адреналін? Я своїм поділитися можу. Набрид навіть. Правіше!.. це не вам.
– Як? Ви ж екстремал! Як може набриднути адреналін? Це ж – життя стає яскравішим! Це ж незабутні враження. Все справжнє. Ви ж хотіли…
– Більше не хочу. Крапка.
– А з якої причини не хочете?
– Я виграв річний абонемент. Крутезний екстремальний тур! Яма справа!.. це не вам.
– Хм, а що, так буває?
– Ще й як!
– І які умови, куди, коли, якщо не секрет?
– Умови – повний… повний екстрим! Все включено. Власне, зараз тур в самому розпалі.
– А де, якщо не секрет?
– Ні, не секрет. Тут недалеко… під Дебальцевим. Вибачте, довго базікати не можу, треба дивитися, щоб на іншу екстремальну групу не напоротися. Але якщо хочете, я можу вам підказати тур менеджера в військкоматі. Поїдете, кайфонете, адреналіну хапанете. Гострих… відчуттів… Записувати будете? Тихіше!.. це не вам.
– Ееее… еееее… Ні… Не варто… Вибачте! Але у вас тур крутіше… (відбій)

Хан ірже.
– Ну що, Валер’іч? На Чорнобиль повертаємо?
– Гуморист. Повертає він. Дивись-но, щоб на якийсь «саркофаг» не наскочити. Лівіше!
– В тебе нічник – ти й дивись.
– Дивлюся. Екс-тре-ма-ли, йо…

#Глібові_Байки

Поділитися:
Share

Share