«Червоні лінії» свободи слова Аласанії
Десять років тому прем’єр-міністр Тимошенко через Печерський суд добилася заборони “будь-яким фізичним та юридичним особам, незалежно від форми власності, розміщувати на білбордах, інших зовнішніх рекламних носіях, радіо та телебаченні, мережі інтернет, в електронних ЗМІ будь-яку недобросовісну рекламу відносно діяльності Тимошенко” ©, і це не було “червоною лінією” для її влади.
І коли на п’ятому році війни державний “UA:Перший” показав карту України без Криму та після диверсії в Ічні не пустив в ефір речника ЗСУ (“Алєсічка, он у нас нє помєщаєтся”©) – це теж не була “червона лінія” для менеджменту “Суспільного мовлення” на чолі з паном Аласанією.
І за ігнор “Першим” Генеральної асамблеї ООН за участю делегації України на чолі з Президентом, і тим більше за відмову висвітлення заходів напередодні прийняття доленосного рішення про надання Томосу – теж ніхто не вказав на “червону лінію”, крім хіба що активної частини фейсбуку.
Ну і, звичайно, яка там “червона лінія” за провали в фінансовій та інвестиційній сферах управління “Суспільним” і за його мізерний вплив на боротьбу з російською пропагандою.
Зате, коли Наглядова рада НСТУ за чисельні порушення Статуту 9 голосами проти 3 відправила пана Аласанію у відставку, Тимошенко разом з Найемами та Зіміними-Соболєвими одразу заявили про “червоні лінії” та “наступ на свободу слова”.
Заборонити судом інформацію про себе любімую у владі або колегіально звільнити менеджера сумнівної кваліфікації (не редактора, не журналіста) – це різні речі, шановні любителі позловживати свободою слова.
А що “Суспільне” під керівництвом Аласанії перетворилося в аморфного пожирача бюджетів з невизначеною редакційною політикою та низьким рейтингом, а сам пан Зураб став протиставляти себе державі, якою найнятий на роботу, – було діагностовано ще майже рік тому.
Його попереджали про бездарне управління таким потужним інформаційним інструментом, не дійшло, тому винуватого у своєму звільненні комусь треба пошукати в дзеркалі.
Про Аласанию и UA:Перший для тупых.
Я правильно понял: государство не может уволить руководителя государственного канала, который за государственные деньги не хотел освещать государственные мероприятия?
Давайте ещё раз.
Вот государство.
Вот канал, принадлежащий государству.
Вот директор канала, нанятый государством, за государственные деньги, получающий от государства инвестиции.
Пока всё правильно? Едем дальше.
Вот государственные мероприятия с участием первых лиц государства.
Что должен сделать государственный канал, существующий на государственные деньги, с мероприятиями, в которых участвуют государственные деятели?
По мнению руководителя канала – ничего. От слова “совсем”.
Улавливаете?
У государства на этот счёт, естественно, другое мнение. А поскольку именно оно наняло руководителя канала и платит ему неслабую зарплату, оно хочет получать некую отдачу.
Это нормально: кто платит – тот и заказывает музыку.
Если музыка выходит не та, что заказывали, просто перестают платить.
Логично?
Можете хоть сто раз называть этот канал “общественным”, “гражданским” или “народным”.
Каналом распоряжается государство – в интересах общества, граждан и народа.
Нигде в мире владельцы медиа не платят его работникам за то, чтобы те их порочили или игнорировали.
Главная цель владельцев новостных медиа – пиар.
В данном случае, пиар государства и его представителей.
Ничего сложного, правда?
У любого крупного чиновника есть личный водитель.
Представьте себе, что одним прекрасным утром этот водитель, вместо того, чтобы везти чиновника в присутственное место, поедет на казённом авто на рынок и примется развозить старушек с сумками.
А на все вопросы скажет: “Я получаю деньги от народа, автомобиль принадлежит народу, вот я и служу народу, а не чиновнику!”
Наверное, кто-то восхитится смелостью и благородством шофёра.
Но, так или иначе, он профнепригоден. И будет уволен моментально. В любой стране мира. Хоть в Швеции, хоть в Греции.
Надеюсь, аналогия ясна? Боюсь, не всем. Но тут уж прошу меня простить: я писал этот текст для тупых, а не для безмозглых.
