100-річчя початку кінця
Рівно 100 років тому сталася подія, яку мало знають пересічні українці. Гайдамаками отамана Волоха, за наказом Симона Петлюри, був заарештований полковник Петро Болбочан – командувач Лівобережного фронту армії УНР, екс-командувач Запорізького корпусу, один з творців українського війська, воєначальник який звільнив від червоних Крим весною 18-го. Після його арешту від армії УНР відвалилися окремі «добробати» (загони повстанців, як казали тоді – отаман Григор’єв, наприклад), армія УНР залишила Лівобережжя і більше туди не повернулася.
Чому його заарештували? Про це волали в мемуарах всі соціалісти з Директорії – в Болбочані вони бачили «Бонапарта», військового диктатора, який всіх їх притиснув би до нігтя. Враховуючи те, що всі вони щойно повалили гетьмана Скоропадського…
А чи були в них підстави так вважати? Були. Болбочан був заарештований після наради з Миколою Міхновським, творцем ідеї українського націоналізму і одним з лідерів партії хліборобів-демократів. Міхновський привіз Болбочану ідею об’єднання зусиль партії хліборобів-демократів (буржуазних націоналістів, ще одним лідером цієї партії крім Міхновського, був Дмитро Донцов) і військових, з метою повалення Директорії УНР.
Навіщо було валити Директорію? Валячи гетьмана Скоропадського, Директорія робила ставку на «беднєйших», тобто міський і сільський люмпен. Директорія обіцяла роздати землю всім порівну, замість земельної реформи гетьмана. Директорія обіцяла припинити «пограбування трудящих мас багатіями». Директорія обіцяла замиритися з Москвою на взаємовигідних умовах. Нічого не нагадує?
Найгірше – Директорія кинулася втілювати свої безумні ідеї в життя. В реальності все звелося до того, що середній клас (підприємців та сільських куркулів і середняків) відсунули від керування державою, у куркулів (в подальшому – опори руху отаманів) відібрали зброю і обклали їх податками. В армії розвернулася соціалістична агітація (від більшовицької вона відрізнялася лише назвою і мовою). З армії погнали «гетьманців і панівний клас» – кадрових офіцерів з освітою, і на ротах опинилися вчорашні унтера (сержанти). До того – Директорія відверто підігравала більшовикам: не визнавала наявності війни з Росією, повторювала більшовицьку маячню ніби проти армії УНР воює «Українська червона гвардія», випускала з в’язниць заарештованих більшовиків…
Це були – соціалісти. Популісти, говорячи мовою сучасною. Борці за все гарне проти всього поганого. Вони пообіцяли громадянам «придушити гнобителів». Що незрозуміло?
Україна за цих умов була приречена. Це бачили хлібороби-демократи. Це бачили військові. Поїздка Міхновського до Болбочана була актом відчаю, після повалення гетьмана Скоропадського катастрофа України була справою часу. Та Міхновський ще сподівався поповнити війська «хліборобами» – куркулями і середняками, мужиками яким було що втрачати і які вже мали досвід Світової війни за плечима. Сподівався відбитися від ворогів. Арешт Болбочана урвав ці наміри.
Міхновський мусив ховатися в Кременчуку і на Кубані. Донцов – виїхав за кордон. Невдовзі заколот проти Директорії влаштував отаман Оскілко – так само невдало. А потім, у листопаді 1919 р., коли залишки Дієвої армії УНР були затиснуті між поляками, білими і червоними, отаман Волох який заарештовував Болбочана, вкрав залишки державної скарбниці УНР і увів гайдамаків здаватися більшовикам. Якийсь час Волох ще служив червоним.
Гадаю, десь там у червоних він зустрів і Володимира Винниченка – голову Директорії в часи арешту Болбочана. В той час коли Дієва армія УНР ще опиралася червоним в союзі з поляками, Володимир Винниченко ледь не став заступником ради міністрів червоної УРСР.
100 років тому стався початок кінця незалежної України. Варто про це пам’ятати.
І робити висновки. «Ворог найкраще маскується під ліпшого друга» і «хто хоче все і зразу – отримує нічого і помалу».
PS.
Державні місії,
Контроль, комісії,
Пілати, дипломати,
Вся Україна тут.
Вся сіль кооперації,
Торгівлі, спекуляції,
Шакали, зубоскали, –
Європа аж тріщить.
Клопочуться, збираються,
Прощаються, вітаються,
Стрічають, виряджають,
А ввечері – вино…
Нічого не закуплено:
Козу, півбока луплену,
Для сміху, на потіху
Додому привезуть.
А там десь на позиції,
Без зброї, без муніції,
У полі босі й голі
Вмирають козаки…
1919
Олександр Олесь – написано як раз тоді.
