З ювілейним Днем Соборності України, співвітчизники!
Десятиліттями розмивалася пам’ять про Акт Злуки українських земель в єдину державу 1919 року і натомість насаджувався міф про “подарєнниє совєтской властью тєріторії”.
Не нам зараз судити тих, хто не втримав це досягнення, бо очевидно, що тоді занадто багато “простого народа”тм вважало, що “соборность на хлєб не намажеш”, і навіть після Крут обрало пасивне спостерігання за просуванням більшовицького “руского міра”, або навіть вступило в боротьбу за нього під красивими, але брехливими та нездійсненими гаслами.
Історія дала українцям можливість сповна відчути ціну втрати державності і через Голодомори, колгоспні злидні, чужі війни, радянську безнадьогу, посткомуністичну імітацію популістів та напад росфедерації 2014 року та знову поставила перед нами завдання знайти національну єдність і навчитися її цінувати не півроку, а більш значні проміжки часу.
Які сили стоять на заваді цьому, хто готовий розміняти складний шлях державного будівництва на легкі гроші зради та атаманщину, чия віра виявилася м’яким оловом, кому кремлівський ярлик дорожчий за гідність – сьогодні бачить кожний, хто має очі.
Якимось дивом, а скоріше завдяки великим жертвам українців минулого та теперішнього часу, маємо можливість підняти велич героїв з-під ніг малоросів та продовжити виправляти колишні помилки. І нарешті зробити незворотнім становлення Соборної Української Держави, щоб не очікувати наступного шансу вільно зібратися на Софійській площі ще сто років.
100-річчя початку кінця.
Рівно 100 років тому сталася подія, яку мало знають пересічні українці. Гайдамаками отамана Волоха, за наказом Симона Петлюри, був заарештований полковник Петро Болбочан – командувач Лівобережного фронту армії УНР, екс-командувач Запорізького корпусу, один з творців українського війська, воєначальник, який звільнив від червоних Крим весною 18-го. Після його арешту від армії УНР відвалилися окремі «добробати» (загони повстанців, як казали тоді, наприклад, отаман Григор’єв), армія УНР залишила Лівобережжя і більше туди не повернулася.
Чому його заарештували? Про це волали в мемуарах всі соціалісти з Директорії – в Болбочані вони бачили «Бонапарта», військового диктатора, який всіх їх притиснув би до нігтя. Враховуючи те, що всі вони щойно повалили гетьмана Скоропадського…
А чи були в них підстави так вважати? Були. Болбочан був заарештований після наради з Миколою Міхновським, творцем ідеї українського націоналізму і одним з лідерів партії хліборобів-демократів. Міхновський привіз Болбочану ідею об’єднання зусиль партії хліборобів-демократів (буржуазних націоналістів, ще одним лідером цієї партії крім Міхновського був Дмитро Донцов) і військових з метою повалення Директорії УНР.
Навіщо було валити Директорію? Валячи гетьмана Скоропадського, Директорія робила ставку на «беднєйших», тобто міський і сільський люмпен. Директорія обіцяла роздати землю всім порівну, замість земельної реформи гетьмана. Директорія обіцяла припинити «пограбування трудящих мас багатіями». Директорія обіцяла замиритися з Москвою на взаємовигідних умовах. Нічого не нагадує?
Найгірше – Директорія кинулася втілювати свої безумні ідеї в життя. В реальності все звелося до того, що середній клас (підприємців та сільських куркулів і середняків) відсунули від керування державою, у куркулів (в подальшому – опори руху отаманів) відібрали зброю і обклали їх податками. В армії розвернулася соціалістична агітація (від більшовицької вона відрізнялася лише назвою і мовою). З армії погнали «гетьманців і панівний клас» – кадрових офіцерів з освітою, і на ротах опинилися вчорашні унтера (сержанти). До того Директорія відверто підігравала більшовикам: не визнавала наявності війни з Росією, повторювала більшовицьку маячню ніби проти армії УНР воює «Українська червона гвардія», випускала з в’язниць заарештованих більшовиків…
Це були соціалісти. Популісти, говорячи мовою сучасною. Борці за все гарне проти всього поганого. Вони пообіцяли громадянам «придушити гнобителів». Що незрозуміло?
Україна за цих умов була приречена. Це бачили хлібороби-демократи. Це бачили військові. Поїздка Міхновського до Болбочана була актом відчаю, після повалення гетьмана Скоропадського катастрофа України була справою часу. Та Міхновський ще сподівався поповнити війська «хліборобами» – куркулями і середняками, мужиками, яким було що втрачати і які вже мали досвід Світової війни за плечима. Сподівався відбитися від ворогів. Арешт Болбочана урвав ці наміри.
Міхновський мусив ховатися в Кременчуку і на Кубані. Донцов виїхав за кордон. Невдовзі заколот проти Директорії влаштував отаман Оскілко – так само невдало. А потім, у листопаді 1919 р., коли залишки Дієвої армії УНР були затиснуті між поляками, білими і червоними, отаман Волох, який заарештовував Болбочана, вкрав залишки державної скарбниці УНР і увів гайдамаків здаватися більшовикам. Якийсь час Волох ще служив червоним.
Гадаю, десь там у червоних він зустрів і Володимира Винниченка – голову Директорії в часи арешту Болбочана. В той час, коли Дієва армія УНР ще опиралася червоним в союзі з поляками, Володимир Винниченко ледь не став заступником ради міністрів червоної УРСР.
100 років тому стався початок кінця незалежної України. Варто про це пам’ятати.
І робити висновки. «Ворог найкраще маскується під ліпшого друга» і «хто хоче все і зразу – отримує нічого і помалу».
Сегодня Украина отмечает День Соборности. Ровно 100 лет назад 22 января 1919 года был провозглашен Акт воссоединения УНР и ЗУНР. На фото Симон Петлюра и Владимир Винниченко на торжественном молебне на Софийской площади.
Сегодня будет сказано очень много хороших и правильных слов о единстве, о сопричастности: столетний юбилей – это очень серьезный повод. И все эти слова будут очень уместны в ситуации, когда часть нашей страны находится под вражеской оккупацией. Тем не менее, провозглашение Воссоединения необходимо рассматривать в контексте событий того времени.
14 декабря 1918 Петлюра, Винниченко, Коновалец подымают и успешно проводят антигетьманское восстание. Это не было сложной задачей – армия последовательно разлагалась с 1914 года работой большевиков и эсэров. И методы были известны. Какие? А вот такие: «Юлия Тимошенко написала в открытом письме командиру роты ВСУ Семену Салатенко: “Вы понимаете лучше всех главнокомандующих, командующих и политиков, за что Вы сражаетесь, за какие ценности”». Вот такие методы и были – рассказать солдатам, что командиры – пдрсы, рассказать командирам, что генералы – пдрсы, потом «Берите власть в армии в свои руки, товарищи, сами выбирайте командиров!», потом «Враг не в Москве, снимайтесь с фронта и айда на Киев Гетьмана свергать!» Такие методы применяла большевистская агентура в 1914-1918, такие методы применяет кремлевская агентура в 2014-2018. Ничего нового, только Троцкий теперь на лабутенах и с ботоксом.
Тогда им удалось, и Скоропадского свергли. Зрадника гетьмана больше нет, ура! Что же дальше? А дальше 18 января 1919 делегация УНР принимает участие в начавшейся Парижской мирной конференции, которая после Первой мировой войны имела то же значение, что и Ялтинская после Второй. Делили мир. Делегация УНР пытается добиться признания.
Здесь надо вспомнить, что зрадник-гетьман усиленно добивался признания Украинской державы иностранными государствами. И это был активный процесс. К моменту, когда его свергли нові обличчя та справжні патріоти, Украина поддерживала дипломатические отношения с 30 государствами, в первую очередь с Центральными державами и с нейтральными странами. Это был очень впечатляющий результат работы для нескольких месяцев работы правительства Скоропадского.
Но результаты эти пошли прахом. Так всегда бывает, когда распропагандированные врагом недоумки приводят к власти швондеров, не умеющих ничего, кроме игр в социальную демагогию. Так было и в 1919. Демагоги получили власть и ломанулись на Парижскую конференцию добиваться признания. Там на них посмотрели: «Кто вы такие?» – и новые лица поехали назад. «Никем не признанная хунта» в 1919 году стала реальностью. Что было дальше? А ничего не было.
22 января 1919 – в Киеве провозглашается Акт воссоединения УНР и ЗУНР. Красная армия берет Нежин.
24 января 1919 – Красная армия берет Бровары.
5 февраля 1919 – Красная армия берет Киев.
Конец истории.
Постскриптум.
Пара штрихов к портретам. Издатель и меценат того времени Евгений Чикаленко пишет в 1919 в дневнике, что социалист Никита Шаповал, близко знакомый с Винниченко, ему рассказывал:
«… коли він [СС: Винниченко] закликав Петлюру прийняти участь у повстанні проти гетьмана, то Петлюра вагався, а потім, не повідомивши Винниченка, сам поїхав у Білу Церкву до галицьких Січових стрільців і став на чолі їх, об’явивши себе отаманом всього республіканського війська. Виходить, що чутки, які ходили Києвом про нелади, а навіть і “мордобой”, між Винниченком та Петлюрою, мали якийсь ґрунт […]
Так, як за часів Центральної Ради Винниченко не міг перенести популярності Грушевського, а через те вживав всіх заходів, щоб не допустити того до влади за часів Директорії, так само він не міг перенести того, що ім’я Петлюри під час антигетьманського повстання затьмарило його ім’я».
Ничего нового под Луной. Две тысячи лет назад предупреждали: «Берегитесь лжепророков, которые приходят к вам в овечьей одежде, а внутри суть волки хищные. По плодам их узнаете их» (Мф. 7:15). Да только кто бы слушал те предупреждения.
С юбилеем, дорогие соотечественники!
На заставці: Проголошення Акту Злуки українських земель на Софійській площі в Києві. 22 січня 1919 р.
Знято з дзвіниці Софійського собору, на горизонті видно ще не зруйнований більшовиками Михайлівський Золотоверхий.
