Тепер Благодатна
Стратегічне значення того, що відбулося вчора на Фанарі, навіть важко оцінити. Теза про «Другий День Незалежності» цілковито відповідає дійсності. Об’єднана Православна церква в Україні, з одного боку, і Вселенська патріархія, з другого, вчора остаточно добили тезу Москви про якесь примарне «єдиновірство» з Україною.
Яке нафіг єдиновірство? В часи, коли ченці з Константинополя хрестили Русь, дикі заселенці лісів на річці Клязьма тоді лише з ялинок злізли. Православ’я до них прийшло з Києва, так само як навички будувати міста, в тому числі Москву. Ви не звернули уваги, що російська мова – ледь не єдина, де мешканців села називають не селянами, а «крестьянами», тобто «християнами». Чому? Тому, що нащадки християн збереглися, а нащадки язичників – весі, мері, муроми, тощо, або прийняли християнство, або загинули. А колись їх доводилося розрізняти, без чого в Україні якось обійшлися.
Варто не забувати також, що нинішня форма християнства для Росії накинута ззовні. До патріарха Нікона в Московії на відміну від Київського (читай – ортодоксального грецького) православ’я хрестилися двома пальцями, інакше писали ім’я Христа та мали дещо інший символ віри. Варфоломіївська ніч сталася через дещо менші розрізнення між католиками та гугенотами, ніж тодішніми православ’ям Московським і православ’ям Київським.
Те, що в російській історії було названо «Великим Розколом», насправді було примусовим приведенням Московської церкви до канонів грецького православ’я, читайте – Київської церкви. Власне, почався «Великий Розкол» з того, що два київські ченці заходилися на Москві друкувати Біблію, і відкрилося, що Київ і Москва мають Біблії дещо різного змісту. Слабо?
Про яке єдиновірство ви говорите? Я вас прошу! Якщо Київське православ’я існує практично без змін з часів Ярослава Мудрого так точно, релігія на Московії пережила мінімум кілька потужних трансформацій. Не дивно, що коли в російській армії в 1917 р. сповідь священику з примусової зробили добровільною, до сповіді прийшли менше 10% солдат. Отак там вірували.
Нині все відновлено. Україна знову має свою власну православну церкву, історія якої тягнеться з часів Володимира Великого, коли Москви ще й в проекті не було. Це – відновлення традицій. Це – заявка на власну самосвідомість. Це – ґрунт під самосвідомість наступних поколінь. Але.
Чим особливо важливе підписання Томосу про автокефалію Православної церкви? Розумієте, якби питання церкви було політичне, а не релігійне, ніяких довгих переговорів з Фанаром, ніяких зборів, соборів, виборів предстоятеля, тощо, не потрібно було б як таке. Достатньо було б просто відповідної постанови Верховної Ради, затвердженої Президентом. Але, от розумієте, церква – це не про політику. Церква – це, серед іншого, про спасіння душі. Розумієте, для людей, які справді вірують, тонке інтимне питання канонічності, спасіння та благодаті Божої неймовірно важливе. Я знаю кількох людей неймовірно патріотичних і навіть ветеранів АТО, які продовжували ходити в церкви УПЦ-МП, бо канонічна та благодатна.
Як до цього ставитися – справа ваша, але так є. І оце наріжний камінь в питанні автокефалії. Москва роками дорікала УПЦ-КП як раз таки невизнаністю, а відтак неблагодатністю.
Для справді віруючих все всерйоз. Вони в церкву ходять не обряд відстоювати – вони справді там спілкують з Богом. Можна видати 1001 постанову та суворі закони, але для людини, яка вірує, все це – ніщо порівняно з благодатністю. Для неї життя в цьому світі лише тимчасове перед світом тим. Власне, про це говорить й наша історія. Свого часу архієпископи спробували ламати віруючих через коліно, аби перепорядкувати православну Київську церкву Римському Папі – здобули з одного боку спільноту греко-католиків, з іншого – озлоблене на весь світ козацтво, і широке поле для діяльності агентури Москви. А діяли б обережніше, без різких рухів і враховуючі всі обставини (як Петро Могила) – хто зна, як воно пішло б?
Помилок минулого повторювати нині не можна. Тому – переговори. Тому – багато обрядів і часу. І от – Томос підписаний. Що це означає?
А означає це, що от саме тепер Православна церква в Україні – повністю легітимна в очах світового православ’я, і благодатна. Відповідність її канонам православ’я, при чому не московського, а світового, офіційно визнана Вселенським патріархом. Натомість виникло чимало питань до утворення, яке називає себе «православ’ям» на Москві. РПЦ Томосу не має – його їм ніхто не вручав. РПЦ – самопроголошена, створена простим наказом царя Івана Грозного. До чого тут спасіння душі? РПЦ наразі розірвала євхаристичне спілкування зі Вселенським патріархом. РПЦ має всі ознаки не визнаної церкви, а секти. Якщо благодатність Православної церкви в Україні відтепер визнана світом і сумніву не підлягає, то РПЦ, по факту, сама відірвалася від світового православ’я, і як раз до її благодатності та й взагалі до «православності» чимало питань.
Що для віруючих дуже важливий сигнал, куди саме їм треба йти хрестити дитину та спілкуватися з Богом.
А це в свою чергу означає, що Москва сильно ризикує почати втрачати спільноту вірян не тільки в Україні, а й у самій Росії, у першу чергу тих, на кому ґрунтується РНЦ. Істинно-віруючих.
І от це – поле для найширших маневрів у майбутньому. Звісно, якщо їм не вдасться продавити своїх ставлеників на владу в Україні.
