Я запам’ятаю сльози та молитву

Александр Дедюхин
Олександр Дедюхін

За час війни ми не те, щоби звикли бачити сльози на очах чоловіків, але знаємо, що це можливо.

15 грудня, на Об’єднавчому Соборі Української Церкви, я бачив різне: обурення і радість, чорноту облич деяких архієреїв, переляк митрополита Еммануїла (і не тільки його), безумовно тверду рішучість Президента довести історичну справу до завершення, жертовність і мудрість Патріарха Філарета, який провів корабель Церкви через бурі та рифи, і якому потрібно було наостанок зробити декілька рішучих кроків. Емоцій було багато.

Але найбільше я запам’ятаю одне. Сльози відчаю бішопів, коли всім вже здавалося, що кінець. Ми в черговий раз провалили історичну місію та не змогли об’єднатися. Старшина має амбіції та не хоче ними поступатися. Для тих, хто не в курсі, мова зараз зовсім не про Патріарха Філарета, та й не про митрополита Епіфанія. Перший зняв свою кандидатуру ще до початку Собору, другий був готовий зняти свою заради єдності.



Я запам’ятаю сльози та молитву. Після цієї молитви, під впливом Святого Духа, все зрушилося. А на додачу ще й Президент пообіцяв, якщо не домовляться архієреї, відкрити ворота Софії. Уявляєте, які хроніки Собора ми згодом читали б? Приблизно такі: 10 епіскопів було розірвано за мить, 20 покалічено, 20 зникли без вісті, інші переховувалися в синагозі за гроші…

Пізніше, після наших молитов в Малій Софії та рішення Помісного Собору УПЦ КП про ліквідацію Київського Патріархату, ми їдемо до Великої Софії – головного нашого Собору, тисячолітній святині. Знов молимося. Премудрість Божа нашими руками будує Свій Дім – Українську Церкву. Присутні екзархи Патріархії Ойкумени, всі епіскопи УПЦ КП, УАПЦ та два архієрея УПЦ МП, миряни та чернецтво від цих структур – всього 200 делегатів – повнота Української Церкви. Нащадки святих апостолів прийшли виконати волю Святого Духа. Бо так було угодно Йому і нам. Митрополит Еммануїл читає вітальне слово Патріарха Варфоломія, а потім слово бере Президент України Петро Порошенко. Він підкреслює, що ми зібралися щоби розбити ланцюги, що цей Собор – наслідок праці багатьох поколінь українців. Петро Олексійович всім нагадує, що Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать.

Потім було голосування за Статут Церкви. Він потім може доповнюватися, змінюватися, бо ми вже є незалежна та автокефальна Церква, рівна іншим Церквам. Як зазначає прийнятий Статут:

“Православна Церква України є автокефальною, згідно з наданим їй кенотично (через самопожертву) цим статусом, від канонічного тіла Константинопольської Матері-Церкви.”

Голосування проходило довго не через якісь суперечки під час його проведення, а через технічні моменти – друк бюлетенів. Після першого туру голосування в остаточному бюлетені залишилося три кандидатури: митрополит Епіфаній, митрополит Симеон і архієпископ Володимир.
Хто був обраний ми знаємо.

Цю подію дуже важко осягнути та зрозуміти до кінця. Це насправді Історія з великої літери. І вона стала можливою не лише тому, що титанічна праця була зроблена Президентом, його командою, Патріархом і духовенством. Ця Історія стала можливою тому, що в нас неймовірний народ, який здатний перемагати та переписувати Історію так, як нам треба, а не так, як того бажають інші.

В цей раз Духу Святому та нам зволілося зробити Незалежну Церкву. Працюємо далі.

Поділитися:
Share

Share