Я запам’ятаю сльози та молитву
За час війни ми не те, щоби звикли бачити сльози на очах чоловіків, але знаємо, що це можливо.
15 грудня, на Об’єднавчому Соборі Української Церкви, я бачив різне: обурення і радість, чорноту облич деяких архієреїв, переляк митрополита Еммануїла (і не тільки його), безумовно тверду рішучість Президента довести історичну справу до завершення, жертовність і мудрість Патріарха Філарета, який провів корабель Церкви через бурі та рифи, і якому потрібно було наостанок зробити декілька рішучих кроків. Емоцій було багато.
Але найбільше я запам’ятаю одне. Сльози відчаю бішопів, коли всім вже здавалося, що кінець. Ми в черговий раз провалили історичну місію та не змогли об’єднатися. Старшина має амбіції та не хоче ними поступатися. Для тих, хто не в курсі, мова зараз зовсім не про Патріарха Філарета, та й не про митрополита Епіфанія. Перший зняв свою кандидатуру ще до початку Собору, другий був готовий зняти свою заради єдності.
Я запам’ятаю сльози та молитву. Після цієї молитви, під впливом Святого Духа, все зрушилося. А на додачу ще й Президент пообіцяв, якщо не домовляться архієреї, відкрити ворота Софії. Уявляєте, які хроніки Собора ми згодом читали б? Приблизно такі: 10 епіскопів було розірвано за мить, 20 покалічено, 20 зникли без вісті, інші переховувалися в синагозі за гроші…
Пізніше, після наших молитов в Малій Софії та рішення Помісного Собору УПЦ КП про ліквідацію Київського Патріархату, ми їдемо до Великої Софії – головного нашого Собору, тисячолітній святині. Знов молимося. Премудрість Божа нашими руками будує Свій Дім – Українську Церкву. Присутні екзархи Патріархії Ойкумени, всі епіскопи УПЦ КП, УАПЦ та два архієрея УПЦ МП, миряни та чернецтво від цих структур – всього 200 делегатів – повнота Української Церкви. Нащадки святих апостолів прийшли виконати волю Святого Духа. Бо так було угодно Йому і нам. Митрополит Еммануїл читає вітальне слово Патріарха Варфоломія, а потім слово бере Президент України Петро Порошенко. Він підкреслює, що ми зібралися щоби розбити ланцюги, що цей Собор – наслідок праці багатьох поколінь українців. Петро Олексійович всім нагадує, що Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать.
Потім було голосування за Статут Церкви. Він потім може доповнюватися, змінюватися, бо ми вже є незалежна та автокефальна Церква, рівна іншим Церквам. Як зазначає прийнятий Статут:
“Православна Церква України є автокефальною, згідно з наданим їй кенотично (через самопожертву) цим статусом, від канонічного тіла Константинопольської Матері-Церкви.”
Голосування проходило довго не через якісь суперечки під час його проведення, а через технічні моменти – друк бюлетенів. Після першого туру голосування в остаточному бюлетені залишилося три кандидатури: митрополит Епіфаній, митрополит Симеон і архієпископ Володимир.
Хто був обраний ми знаємо.
Цю подію дуже важко осягнути та зрозуміти до кінця. Це насправді Історія з великої літери. І вона стала можливою не лише тому, що титанічна праця була зроблена Президентом, його командою, Патріархом і духовенством. Ця Історія стала можливою тому, що в нас неймовірний народ, який здатний перемагати та переписувати Історію так, як нам треба, а не так, як того бажають інші.
В цей раз Духу Святому та нам зволілося зробити Незалежну Церкву. Працюємо далі.
