Політичний клінч у Мінську 2014-го

Дмитро Вовнянко
Дмитро Вовнянко

19 вересня 2014 р. контактна група в Мінську, у складі посла Росії Міхаіла Зурабова, пенсіонера Леоніда Кучми, спецпредставника ОБСЄ Хайді Тельявіні, і двох чуваків – Плотницького і Захарченка, підписали Меморандум про припинення вогню і відвід важкої зброї. Меморандумом – відомим ще як «Мінська угода», була завершена літня кампанія 2014 р. Відтоді Москва, вустами всіх своїх рупорів – від Соловйова і Затуліна, до політолога Белковського і терориста Стрєлкова-Гіркіна – переконує весь світ, ніби того дня президент РФ Владімір Путін не дав російській армії розгромити Україну остаточно. Нібито він зупинив свої війська за крок від перемоги. Навіщо? Кажуть, що Путін боявся реакції Заходу. Ще версії – Путіну було потрібне в Україні постійне джерело напруги (яке ослаблювало б Україну) і що Путін планував повернути території ДиРи назад в Україну у вигляді автономії, з представництвом у Верховній Раді, і цим, типу, заблокувати інтеграцію України до ЄС і НАТО.

Всі перелічені версії не витримують ніякої критики. Після малайзійського Боїнга та після 25 серпня, коли іноземним дипломатам були пред’явлені не лише численні докази російського вторгнення, а й живі російські полонені (не враховуючи звітів ЦРУ, МІ-6 та розвідки НАТО) Заходу Кремль міг більше не боятися, як таке – вся можлива реакція Заходу сталася б за будь-яких умов. З іншими – те саме. Джерело напруги біля Дніпра або Кременчука Путіна явно влаштувало б набагато більше, ніж таке саме джерело на околицях Луганська та Донецька. Спроба втюхати в Україну території ДиРи на правах автономії справді були, але знову таки – російські танки на березі Дніпра на Україну вплинули б набагато сильніше за всі населення, автономії і такі самі танки на берегах Кальміусу і Сіверського Донця. А наступати до Дніпра, за словами всіх російських рупорів, Путіну не заважало ніщо. Правда?

Тоді навіщо ж посол Росії і два незіпсовані інтелектом чуваки підписали протокол про припинення вогню зі спецпредставником ОБСЄ і українським пенсіонером? Відповідь очевидна – цей крок був ВИМУШЕНИЙ. Мінська угода Москві була потрібна не менше, ніж Україні. І аби це зрозуміти – треба згадати обстановку на серпень-вересень 2014 року.



Вперше про намір зустрітися з Путіним було заявлено під час зустрічі президента України Петра Порошенка із канцлером Німеччини Ангелою Меркель 19 серпня 2014 р. Реакція Москви надійшла того ж дня – прес-секретар президента РФ заявив, що говорити про зустріч президентів України і Росії – зарано. Якою ж на 19 серпня була обстановка?

Луганськ був практично оточений ЗСУ. Сили АТО практично завершили оточення Горлівки, Єнакієва, Стаханова і Алчевська. Але. Успіхи в північній частині АТО псували практично повна відсутність у штабу АТО резервів, і особливо – ослаблення фронту в Секторі «Д», де після виходу з оточення і відведення в тил 3000 бійців лишилося дуже мало сил. У країні тривала третя хвиля мобілізації, але набрати і обучити людей потребувало часу, якого не було. Саме відсутність резервів штовхнула президента Порошенка звернутися вже навіть не до командування ЗСУ, а до волонтера і блогера Юрія Бірюкова з проханням допомогти відновити частини 79-ї аеромобільної бригади до виходу на фронт. Очевидно – резерви Генштаб шукав уже справді по всіх закутках.

У України ситуація була складна. А у Росії? На перший погляд – вона мусила б горя не знати, розміри російської армії із ЗСУ зразка літа 14-го було не порівняти. Але – це тільки на перший погляд. Розміри російської армії багато чому зумовлені розмірами самої Росії – Примор’я, китайський кордон, сепаратизм у Тиві, кордон з республіками Середньої Азії і, звісно, Кавказ – вічний головний біль Москви. У березні 14-го Росія ввела контингент у Крим – і реально боялася спільної операції України і НАТО. Всі ці фактори сильно звужували обсяги сил, які Москва могла застосувати в Україні.

Існує чимало ознак того, що на 19 серпня 2014 р. Росія також постала перед необхідністю укласти довгострокове перемир’я. По-перше, добряче поменшало осіб, які бажали добровільно іти воювати на Донбас (особливо після розгрому Псковської десантури під Георгіївкою на Луганщині). По-друге, втрати російської армії стало все складніше приховувати. По-третє, Москва всерйоз постала перед необхідністю призову до ЗС РФ резервістів для заповнення штатних посад, вибитих війною. А мобілізація зразу ж нагадала б «дарагім расіянам» про Чечню, тобто про реальну війну, але вже не з чеченцями зі «стрілкотнею», а проти ЗСУ – з танками, гарматами, «Ураганами» і «Точками-У».

Так, протестувати відверто пересічні росіяни не вийшли б – вони масово почали б хворіти на сколіоз та енурез, простіше – масово побігли б від мобілізації. 26 серпня 2014 р. російське видання «Комерсант» оприлюднило результати опитування, за яким 57% росіян вітали економічну допомогу «ДНР-ЛНР», але тільки 5% підтримали ідею введення на Донбас російських військ. Очевидно, після Чечні в Росії гарно розуміли різницю між «спостерігати війну по телевізору» і «підніматися в атаку самим».

Зустрічатися з Порошенком у Мінську Путін планував – просто тому, що він з ним там зустрівся. Але тло для зустрічі Москва підготувала лиховісне. 23 серпня 2014 р. вісім російських батальйонних груп увійшли на Донбас (на додачу до чотирьох БТГр на Луганщині і приблизно 2-3 БТГр в районі Сніжного, введених раніше). 24 серпня була втрачена Амвросіївка. 25 серпня – Кутейникове. Від 24 серпня українські соцмережі ревіли і стогнали про загрозу оточення українського групування під Іловайськом.

На цьому тлі 26 серпня під час зустрічі з українським президентом Путін поводився як син мільйонера в хаті бідних родичів. Тему війни він відверто ігнорував (мовляв – «нас там нема»), і говорив переважно про економічні питання. Проте. Зараз очевидно – було від чого нервувати і самому Путіну.

Днем раніше відділення розвідників сержанта Козака з 51-ї бригади ЗСУ взяло в полон 10 військовослужбовців 98-ї Свірської дивізії ВДВ РФ. Полонені росіяни на камери розповіли, що вони не знали, куди їх посилають, що вони в Україні – збагнули коли побачили танк з українським прапором. Міністр оборони України Валерій Гелетей звернувся до росіян з проханням перевірити, де знаходяться їхні родичі-військовослужбовці? Його почули. 26 серпня 2014 р. російська преса несподівано видала новини про поховання російських десантників у Псковській області. Голова «Солдатських матерів Санкт-Петербурга» Елла Полякова повідомила, що лише до Санкт-Петербурга привезли біля сотні поранених російських солдат. Вибухнула заявами Спілка Солдатських матерів Саратова – тамтешні мешканці теж виявилися в українському полоні. Було очевидно – участь російської армії у війні не вдавалося приховати уже навіть у самій Росії.

Головний результат переговорів 26 серпня – Москва погодилася на мирне врегулювання конфлікту і роботу контактної групи. Але. Путін зажадав змінити угоду Україна-ЄС про Асоціацію, заявивши ніби товари з ЄС заполонять український ринок і українська продукція потрапить на ринок Росії, де уб’є російського виробника. За відверто маразматичними заявами стояв вельми тверезий розрахунок Кремля. Виконання його вимог Україною означало ПОВНИЙ перегляд угоди про Асоціацію України з ЄС в частині вільної торгівлі, плюс – перегляд внутрішніх правил самого ЄС. Очевидно – реальна мета цих вимог була повністю заблокувати Асоціацію України з ЄС. На цю пропозицію Київ відповів рішучою відмовою. Ба більше.

28 вересня президент Порошенко заявив про вторгнення до України російських військ, скасував свій візит до Туреччини і терміново скликав засідання РНБО. МЗС України жорстко змінив тональність щодо позиції керівництва ЄС: «Київ дуже цінує послідовну підтримку України з боку ЄС, але глибоко розчарований позицією Брюсселя щодо останніх подій. Точніше – її відсутністю».

Відкривалися нові факти участі Москви у війні. Зранку 27 серпня в російських далеко не опозиційних «Ведомостях» з’явилася редакційна стаття, яка заявила, що «кількість завислих в повітрі питань про загиблих і затриманих на території України російських військовослужбовців досягла критичного рівня» і зажадала прямої відповіді від Кремля – веде Росія в Україні війну, чи ні? Комітет солдатських матерів в Ставропольському краї склав список із 400 російських солдат, поранених і вбитих на території України. Голова Союзу Комітетів солдатських матерів Росії Валентина Мельникова розповіла пресі, що на Донбас відправлено 15000 російських солдат. Російська преса повідомила про перевезення до Петербургу 12 поранених військових з Ростова і Волгограда – бо тамтешні лікарні забиті вщент.

Нарешті, 28 серпня наявність професійних російських військових у бандах ДиРи і Луганди визнав і ватаг терористів ДиРи, нині героїчно загиблий Сашка Захарченко – відтоді російських солдат на Донбасі стали називати «відпускниками». Тему підхопили російські опозиціонери – Ходорковський і Нємцов закликали росіян виступати проти війни з Україною. Характерно – такого вибуху заяв про участь росіян у війні на Донбасі у Росії не виникало ні до, ні після тих подій. І це наводить на роздуми.

Надто важко повірити, що в путінській Росії зразка літа 14-го преса могла отак заголосити сама. Набагато більше вірогідно, що бунтувати почала частина путінської еліти – та, що боялася через війну повної ізоляції Росії і арешту своїх активів на Заході. Саме вона стала розбурхувати маси через ЗМІ та «Солдатських матерів». Цей демарш Путіна налякати мусив набагато більше за громадянське суспільство разом узяте.

Але Кремль підвищив ставки. 28 серпня сили АТО мусили піти з Новосвітлівки і Хрящуватого на Луганщині – російська артилерія ці села буквально знесла. Увечері 28 серпня російський Генштаб змінив умови виходу українських військових з-під Іловайська, а наступного дня сталося Іловайське бойовище. Того ж 29 серпня правозахисну організацію «Солдатські матері Санкт-Петербурга» Мін’юст Росії вніс до реєстру іноземних агентів. Очевидно – аби не вякали. Певно – сильно тоді збурили Кремль «Солдатські матері».

На такому тлі наступного 30 серпня було заявлено про зустріч у Мінську контактної групи. Путін наполягав – у Мінську мусять розмовляти представники України і ватаги терористів. Того ж дня в розмові з президентом Єврокомісії Жозе Мануелем Баррозу Путін заявив, що якщо захоче – візьме Київ за два тижні. І Захід піддався – погодився на участь в контактній групі ватагів терористів Захарченко і Плотницького – але без деталізації, що це за гаврики. Україна відповіла тим самим, її у Мінську представляв пенсіонер без жодних державних посад – колишній президент Леонід Кучма. Навіть в таких умовах Україна давала зрозуміти – жодна офіційна її особа з ЦИМИ за стіл переговорів не сяде. Ну, пенсіонер – хіба що…

Очевидно – Путін блефував, а Європа легко купилася на його «пацанські понти». У самій Росії в той час жорстоко давили чутки про втрати армії РФ на Донбасі – 30 серпня був побитий псковський депутат Лев Шлосберг, який цікавився подробицями поховання псковських десантників. Але процес було вже не зупинити. 2 вересня були опубліковані зібрані Шлосбергом матеріали, з яких випливало, що в Україні повністю загинула 1-а рота 76-ї Псковської дивізії ВДВ. А 30 серпня російська преса поширила розповідь родичів солдат 137-го гвардійського парашутно-десантного полку ВС РФ, про те що 200 солдат-строчників примушували підписати контракт і поїхати в Україну. Це – до питання, якими силами могла оперувати Москва на той момент.

Ситуація явно закипала в самій Росії – і потребувала розрядки. 1 і 2 вересня Путін і Лавров провели низку зустрічей зі студентами і з громадянами (на камери преси), де повторювали одне й те саме – військового вторгнення в Україну не буде. Проте – вимоги Кремля лишалися ті самі. Перегляд умов Асоціації Україна-ЄС. Прямі переговори між Києвом і терористами. Надання утворенням терористів офіційного статусу. Звісно – на жодну з них Україна пристати не могла. І не пристала. Незважаючи на відступ ЗСУ з Луганського аеропорту, засідання контактної групи в Мінську 1 вересня завершилося домовленістю зустрітися 5 вересня. І все.

Отут продзвенів ще один дзвіночок – вельми неприємний для нашої держави. 2 вересня президент Європейської Ради Герман Ван Ромпей у своєму традиційному виступі перед дипломатами країн Європейського Союзу повідомив, що Україна у безвиході. Німецьке видання Spiegel Online з посиланням на неназваного високопосадового генерала НАТО розповіло, що Україна вже програла військовий конфлікт.

Все це означало неприємний факт – ЄС натяками пропонував керівництву України піти на компроміси з Путіним, аж до відмови від Асоціації з ЄС. І це був не просто прояв боягузтва з боку «розпещеної Європи». Зараз уже відомо, що тлом зустрічі Контактної групи і Мінську 5 вересня Москва готувала переможне взяття нею Маріуполя – дві батальйонні групи армії РФ мусили ударити на Волноваху і далі – на Мангуш. Європа вже бачила, як після втрати Маріуполя Україна пристає на будь-які вимоги Москви. Як ви гадаєте, погодься Україна тоді з ЄС – впроваджував би Захід санкції проти Росії знову і знову?

Що в цих умовах зробило українське керівництво? Воно несподівано здивувало весь світ.

3 вересня «Укрінтеренерго» обмежило подачу електрики до Криму. Відповісти Москва не мала чим – кількома днями раніше Україна почала брати газ у Словаччині. Газовий важіль з рук Москви був вибитий як раз тоді.

4 вересня президент Порошенко провів переговори зі світовими лідерами на Саміті НАТО в Уельсі. Мета зустрічі очевидна – президент України давав зрозуміти, що Україну з рахунків списувати зарано, вона впорається. Раз за разом Петро Порошенко повторював, що 5 вересня буде укладено якусь угоду. Що робило його таким упевненим?

А упевненим його робили штурмові групи 95-ї і 79-ї аеромобільних бригад, які від вечора 2 вересня розпочали розроблений Генштабом ЗСУ «Рейд Помсти». Розуміючи складну ситуацію в самій Росії, українське керівництво зламало наміри Москви і замінило їхнє інформаційне тло своїм. Протягом 3 і 4 вересня десантники здійснили маршрути по українським тилам між Новотроїцьким і Маріуполем та знищили банди ДиРи, які вже просочилися на українську територію. І ще – створили для російської розвідки враження про пересування великої маси військ, які прийшли на фронт з українського тилу. В той час як російські рупори волали про наступ до Дніпра, пабліки терористів ДиРи охопило панічне: «Укропи наступають!» Тепер уже не Путін, а президент Порошенко блефував – і робив це напрочуд успішно.

Справа в тому, що зважся РФ на мобілізацію – вона просто провела б мобілізацію, ресурсів у неї було до чорта. А Україна шалено потребувала передишки. Але. Президент Порошенко правильно оцінив ситуацію і в останній момент примусив Москву нервувати і помилятися, а відтак – іти на компроміси.

Засідання контактної групи 5 вересня проходило не під заяви про взяття Москвою Маріуполя, а під рев БТРів і стрільбу у Тельманові, яке звільнила 95-а аеромобільна. До міста підійшла 79-я бригада. Удар 1500 десантників по тилах «народу зайвої хромосоми» – і того ж дня Новоазовськ був би українським. І от саме в цей момент – коли 95-й і 79-й до перемоги лишався останній ривок, у Мінську о 15:40 за київським часом було підписано протокол про припинення вогню. Очевидно – в Москві хтось глянув на карту і збагнув що ще трохи – і доведеться або підписувати угоду на тлі втраченої ділянки кордону від Тельманова до Новоазовська, або – ще глибше занурюватися у війну.

Які ж були результати переговорів? Україна НЕ відмовлялася від Асоціації з ЄС. Україна НЕ переглядала угоду про Асоціацію з ЄС. Україна НЕ визнавала терористів ДиРи і Луганди. Україна ніяк НЕ обговорювала статус так званих «ДНР» і «ЛНР». Україна добилася припинення бойових дій – і виграла необхідний їй час.

І вже невдовзі Москва збагнула, що її просто обдурили. Кремль почав вимагати включення в угоду пункту про надання незалежності «ДНР» та «ЛНР». Але – українська дипломатія лишалася непохитною. Москва мусила це просто з’їсти. Відтоді з Росії регулярно чути про «Путін врятував» і «Якби там були ми!..»

19 вересня 2014 р. було підписано Мінську угоду, згідно якої сторони мусили відвести від лінії розмежування все важке озброєння, перестати застосовувати БПЛА та бойову авіацію, вивести всі іноземні формування. Це була важка угода – терористи не виконували її від першого ж дня. Користуючись слабкістю ЗСУ і бажанням України виграти час, терористи ДиРи і Луганди нахабно захоплювали території вздовж фронту – так були втрачені Ясинувата, Докучаївськ, Жданівка. Край цьому процесу було покладено у листопаді 2014 р., коли ЗСУ більш-менш повно взяли фронт під контроль. В той самий період розпочалося загострення в Донецькому аеропорту – епопея кіборгів.

Але – це вже інша історія.

Поділитися:
Share

Share