На самоті в Старому Світі
Коли МЗСівських питаєш “а як там щодо промоції України в Європі… “, вони розводять руками – грошей нема, фахівців нема, стратегічного бачення, ЩО саме з українських чеснот розкрити європейцю – нема.
Коли Мінкульт питаєш “а як би нам розкрити наш туристично-культурний потенціал так, щоб вразити і себе, і Старий Світ”, то у відповідь знов про гроші, відсутність фахівців, повноважень, бачення і так далі…
Так, хтось скаже “відчепися, не найбільша проблема”. Згоден. Не найбільша, але одна із фундаментальних чи глобальних, тут як вже зручніше – проблема самоідентифікації. Нагадаю, ми воюємо саме за це – право бути собою. Але чому ж ми не реалізуємо це право?
По суті, за 4 роки цей фронт робіт провалений наглухо. Можна перекладати відповідальність на різні офіси, суті це не змінить – якщо наші реальні союзники, яким важливо, що “ще не вмерла Україна”, це лише Туск і Грібаускайте, то у нас дуже кепські справи.
Тут (не при Пєлєвіні буде сказано) одні кріейтори накреативили лого наше. “Юкрейн Нау УА”, усі діла. А далі що? “Нау” ми що? Хто? А яким боком це має бути цікаво пересічному Ульріху, Жаку чи Алесандро? Як можна розраховувати, що європейцеві буде зрозуміло важливість нашої визвольної війни, якщо пересічний голландець нас переплутає з румунами і не почухається – та йому пофігу хто там “нау”! Якщо нас не можуть навіть знайти на глобусі, якого рябого їм буде цікавий наш клопіт?
МЗС Український інститут будує (на 4 році війни за самоідентичність). Визначили відповідальних осіб. Коли чекати детально розробленої програми дій? А коли під цю програму виділять фінансування? А коли проекти, що отримали ресурс, реалізуються? Це ще років 5? А на той момент країна ще буде жива, чи зрадофіли з ідіотами різних спектрів вже завалять все?
Штука в тому, що ми не можемо показати себе. В сенсі – ми не знаємо , а що ж таке у нас є, за що не соромно (а воно є). І тут мова не про розкрити наш економічний потенціал, там свої пасочки. Ні – ми не можемо розповісти про себе, як країну. Чим ми багаті? Хто ми є? Звідки ми? Який він, наш мікс історичності і сучасності?
Кілька прикладів… Вузьких, специфічних, але прикладів.
Чим поширюються маркери тієї чи іншої нації? У туристів – магнітики. На офіційному рівні – подарунки. Делегації зустрічаються, чимось обмінюються, це “щось” приїжджає додому, і там його перед тим, як поставити на полицю і витирати пил, таки розглянуть. Якщо подарунок поєднує естетику та зміст, він працюватиме довго. Отже, коли ЗСУ вперше вдягнуло новий стрій, про це написала американська преса. Наших офіцерів по закордонах почали помічати, бо вони стали помітними не через совкову одороблість, а через естетику, стиль. За майже три роки формування нового образу армії перевалило за екватор, саме час узагальнити всі зміни та розтлумачити що, чому та звідки. Саме час на гарне подарункове кольорове видання, яке міністри даруватимуть міністрам. Ми навіть знайшли видавництво, яке готове взяти на себе тягар підготовки! Потрібні лише гроші. На гонорари фотографам і художникам, на друк, просування. Гроші для держави не космічні взагалі. Неспівмірні з отриманим результатом! Але у високих і бізнесових кабінетах цікавості до теми не виявили. Ну, ок…
Скажете, це надто специфічна тема? Припустимо.
Інша тема – Метрополітен музей можна погортати не виходячи з хати, а чи можете Ви оглянути з Далеких Чигирів колекцію національного історичного чи художнього (музеїв – ред.)? Я вже мовчу про дрібні та провінційні, серед яких є що подивитися. Ми ж банально не знаємо, ЩО ховають фонди? Які скарби животіють в запасниках і НІКОЛИ не бачили глядача? Що заважає розпочати глобальну програму з оцифрування скарбів нації? Гроші. Нікому не цікаво фінансувати багаторічну методичну кропітку роботу, де артефакт за артефактом викладається в мережу, чим багата країна. У держави коштів нема. А Ханенки, Терещенки та Мазепи лишилися в історії.
Га? Що? І це не приклад? Ок.
Дерти в тридорога за житло з футбольних фанатів ми навчилися (теж, до слова – “гарна” “візитівка” для європейців), а створити інтерактивні карти туристичних маршрутів досі клепки бракує. Чи зможе європеєць проїхати подивитися українські замки? Ну, з певним екстрімом – так, але чи це зручно? Ні. Де онлайн ресурс, в якому були б забиті маршрути впритул до піших? Якщо авто, то із вказанням точних координат, де якісне пальне, де пристойно нагодують за всякі гроші, де можна переночувати? Як планувати мандрівку? А чи є в країні веломаршрути? Та повно! На тематичних форумах. Європейці люблять крутити педалі, чому б не у нас? Де отримати детальну мапу зі вказанням стежин, стоянок, адрес лікарів і поліції? Щоб іноземець зайшов глибше Хрещатика, це має бути комфортно. Що цікаво, підхід може принести зиск багатьом, але…
Так, це дуже тематичні приклади, але уявіть скільки таких може навести кожен із Вас? І якби ці ідеї були реалізовані, якби наші багатії різних масштабів (в обмін на податкові пільги) ставали меценатами та фінансували статті в європейській пресі, конференції, круглі столи, спеціальні видання української класики та сучасності європейськими мовами, сприяли музикантам… або ж вкладалися в українських учасників історичних фестивалів. Це б додало фарб образу України? Це б могло зацікавити інвестора і туриста? Це б провокувало нудний Старий Світ тезою “поруч є європейська терра інкогніта”? Так.
Чи це б зламало тенденцію “Україна? Це хто?”. Авжеж.
Ну і? Так і будемо далі нічого не робити?
Україна в Європі має мало друзів і погану репутацію – посол ЄС
Лише декілька країн реально підтримують Україну. Більшість держав-членів ЄС хочуть не псувати своїх відносин з Росією через Україну, Грузію чи Молдову. Це є реальним, і я збрешу, якщо скажу вам, що більшість країн-членів підтримують Україну.
Це так тому, що імідж вашої країни в ЄС просто жахливий, і дуже небагато людей на Заході знають, якою насправді являється Україна. Що це – велика країна з 40 мільйонами жителів, найбільша держава на Європейському континенті, що знаходиться у серці Європейського континенту, яка виробляє ракети, супутники і двигуни для літаків, з найкращими землями в Європі, фантастичним туристичним потенціалом і трудовими ресурсами, що готові працювати за 200 доларів на місяць. Якщо б в ЄС більше людей знали про цю реальність, у мене немає сумніву, що у вас було б більше друзів. Люди в ЄС є друзями Росії, бо вони люблять Достоєвського, Прокофьева, Толстого. Вони підтримують Росію, бо вірять, що це добре для їх бізнес інтересів. Якби вони знали, що у них є можливість встановити дуже глибокі і тісні зв’язки з цією багатою країною, що зветься Україна, без сумніву, ви мали б набагато більше країн, що підтримують вас в ЄС.
Щоразу, коли тема України піднімається в Європі – це завжди торкається негативного аспекту: корупції, Чорнобиля, війни, проституції. Ви не побачите обговорення жодного з багатьох позитивних аспектів цієї країни. Отже, великою проблемою є комунікація.
