До цього не можна звикнути
Приїхав з війни щойно. І пам’ять знову повертає туди – у 15-й рік, до біженців, що їх я побачив у Дніпрі. До розширених очей, напружених облич, похмурої мовчанки… мовчанки, крику в якій було більше ніж в лементі істерички. Мовчанки людей, які не бажали війни і ніколи до неї не готувалися – але опинилися в самісінькому її вирі.
По обличчях моїх побратимів тоді було видно, з саперними лопатками на танки після того видовища їх можна було кидати – їй Богу, пішли б. Згодом здавалося, звикну і до цього. Але…
До цього НЕ можна звикнути.
Ніщо на війні не шокує більше, ніж сусідство звичайного мирного життя і повноцінної збройної бійні. Життя і смерті, яка те життя вбиває.
Картина перша. Вуличні перестрілки на ділянці, де населений пункт наш переходить в населений пункт окупований. Бої на вулицях. Співи «покемонів», «дашок»… А в 600 м від цього жаху пенсіонери біля стовпів точуть ляси, мамаши з сумками поспішають до магазинів (працюючих!), діти зі школи біжать. Прилетіти може щомиті – але люди вже звикли. «В разі чого під отою стіною ховатися треба», – каже огрядна тітонька молоденьким бійцям. Логічно – бійці приїхали та поїхали, а тітонька тут живе завжди. Все знає.
Картина друга. Дев’ятиповерховий будинок на околиці відомого (завдяки війні) міста. До окупантів – три рази впасти. Фасад розвернутий до ворогів – місячний ландшафт. Більшість квартир зайняті військовими. Але приблизно в чверті живуть їхні реальні власники. Хіба не страшно? «Тут хоча б не грабують. І колоради не смердять» – говорить молода господиня. Так, в будинку багато озброєних військових, не схильних до жартів. Лихі люди туди не ходять. А в кімнатах – світло і теплі батареї. Вода з крану. Магазин поруч – прямо в зоні ворожого вогню. Вулицею повз будинок прогулюються хлопчики з дівчатами під ручку. Весна. Всі звикли.
Оце «звикли» лякає найбільше. Бо в очах цих людей неоновими літерами написано, ЯК вони втомилися від цього всього. ЯК вони хочуть, аби все припинилося. Аби не стріляли. Людям нікуди подітися – і вони мусять жити в умовах війни. Та хіба можна звикнути до того, що відправляючи дитину до школи, женеш від себе думку, що от прилетить?..
Цікаво, чи ЦЬОГО хотіли ті, хто тягнув в Україну Рускій Мір? Чи цього воліють ті сепари, які щодня розглядають оселі простих українців в зоні війни у свої приціли? Про окупантів не запитую – про них у мене питань нема. Вони своїх не жаліють – чого їм жаліти «тубульців»? Не знаю.
Знаю інше. Я ніколи не забуду, як реально виглядає їхній Рускій Мір. Аби забути – треба звикнути.
А до цього не можна звикнути.
