«Поки дух часу не з нами» — Олександр Щерба, Посол України в Австрії
Стаття Надзвичайного і Повноважного Посла України в Австрії в «Дзеркалі тижня».
В остаточному підсумку, важливе те, що стародавні римляни називали gravitas: терпіння, витримка й розважливість. І сміливість.
Бо без сміливості всі ці чесноти нічого не варті.
Ерік Севарейд, американський журналіст
Наступного дня після перемоги Джамали в конкурсі Євробачення я розмовляв із представницею однієї з європейських країн. Вона була схожа на стривоженого птаха: Україна виграла в Росії, та ще й у такому драматичному фіналі, та ще й із такою “політичною” піснею, — що ж тепер буде, чи не надто далеко зайшла Європа у своїй підтримці України? Тоді мені подумалося: щось не те зі сміливістю на нашому континенті.
Перемога України в нинішній війні — це не той сценарій, який живе в головах багатьох європейців. Наша битва добра і зла видається їм внутрішньою українською трагедією. Так зрозуміліше. Так зручніше. Так комфортніше. Ілюзія “громадянської війни” передбачає з боку Європи посередництво й миротворчість. Правда про зовнішню агресію означає, що європейські реалії треба докорінно переосмислювати. Правда ставить Європу в центр цієї війни. Ілюзія ставить її над війною. Чи слід дивуватися, що багато хто “обманываться рад”.
Багато європейців уже давно здалися б на нашому місці. І річ тут не в ядерній потузі Росії. І не в російському сп’янінні від сили. І навіть не в тому, що політична Європа поступово перетворюється на якусь подобу супермаркету, по якому неквапливо йде “Газпром” і кладе собі до кошика одного впливового політика за іншим. Усі ці чинники важливі, проте насправді віддзеркалюють щось більше — “дух часу”, який примушує Європу сумніватися в собі.
Історія — найбільший містифікатор і водночас викривач. Джордано Бруно і Джузеппе Каліостро в одній особі. Вона піднімає покоління на барикади, а потім сміється їм же в очі. На руїнах великої війни та Берлінської стіни вона створила “Єдину Європу”, одне з найбільших творінь людської цивілізації, нарівні з епохою Відродження чи епохою Просвітництва, — і тут-таки впродовж життя того самого покоління поставила його на край прірви. “Дух часу”, який ще 25 і навіть 10 років тому прагнув до більшої свободи і демократії, раптом потік, наче годинник на картині Сальвадора Далі. Гаслом дня став “прагматизм” — гарне слово, за яким ховається принцип “свобода і демократія для нас, а для вас — уже як вийде”.
Навряд чи хтось скаже про це відкрито, але інтереси європейців націлені зараз на встановлення нового балансу з Росією. Це як мінімум. А як максимум — на вихід на велетенський російський ринок, якому не перешкоджатимуть ні путінські війни, ні порушення прав людини. До 2014 р. усе до цього і йшло. З одного боку, красиво округлявся Європейський Союз, а з іншого — оформлявся, умовно кажучи, біляпутінський “русский мир” — спільнота країн, у яких свобода й демократія — це не потреба за замовчуванням, а розкіш за перевагою. Як сказав би Остап Бендер, “квазі уна фантазія”.
Економічні перспективи були захопливі. Проект “Єдина Європа” мав влитися у євразійський ланцюжок ЄС—Росія—Китай. Уже будувалися плани єдиної євразійської залізниці на основі транссибірської магістралі. Вже прокреслювалася на карті автомобільна траса Західна Європа — Західний Китай. Уже були зароблені немислимі гроші на Олімпіаді в Сочі. Уже виріс навколо корупційного російського, українського та іншого пострадянського капіталу розлогий ліс тіньових і тому особливо прибуткових фінансових послуг на Заході. “Русский мир” мав стати новим простором росту для Європи. Європа мала стати джерелом сучасних технологій та інвестицій для “русского мира”.
І тут грянув 2014-й. Усе посипалося. Україна відмовилася бути частиною російського простору. Росія перестала прикидатися Європою. У Європі пролягла тріщина — спочатку тонка, як волосинка з путінської лисини, та потім дедалі ширша й глибша. Ідеали затріщали під тиском егоїстичних інтересів. Європейська впевненість у завтрашньому дні захиталася в потоці сирійських, лівійських, іракських, афганських (але тільки не українських!) біженців. Лампочка згасла. Настали темні часи.
Для Росії ми стали на шляху відновлення її імперського статусу. Для багатьох у Європі ми стали на шляху їхнього фантастичного збагачення. Чи треба пояснювати, чому ми є предметом лютої ненависті для одних і нарочитого нерозуміння — для інших? Не те щоб Україну легко було розуміти, — ми й самі часто не розуміємо своєї Батьківщини. Однак та обставина, що у 2013—14 рр. люди вийшли на Майдан з тими самими помислами, з якими східні німці молотили свою стіну 1989-го, мала б сприйматися з розумінням. На жаль, далеко не завжди вона з ним сприймається.
Де наше місце в цьому світі, чиї підвалини руйнуються, а перспективи — примарні? Відповідь складається, ймовірно, з двох частин — внутрішньої і зовнішньої. Внутрішнє місце України залежить від успіху чи неуспіху реформ. Можливо, спантеличу багатьох, але, за моїми відчуттями, ми ще ніколи не були такі близькі до успіху, як тепер. Принаймні список “проблемних питань” під час недавнього візиту австрійського президента в Україну був безпрецедентно коротким, а список охочих прийти в Україну — вражаюче довгим. Так, багато хто ще не прийняв остаточного рішення щодо України, бо… Бо війна.
Обсяг прийнятих реформаторських законів, кількість нових людей при владі, добра воля до змін, трохи приструнчена бюрократія, рівень свободи й креативу в повітрі — все це ще далеке від заповітних 100%, але вже достатнє для ривка вперед. Від цього ривка нас відділяє одне слово — “війна”. Саме тому, що ми близькі до успіху, ворог вистрибує зі штанів, переконуючи нас і себе, що ми котимося у прірву. Саме тому, що між нами й успіхом стоїть війна, ворог не поспішає цю війну закінчувати. І все ж я переконаний: закінчити війну можна.
Щойно слова “Україна” і “війна” перестануть звучати в одному реченні, до нас прийдуть серйозні європейські інвестиції. Це саме той випадок, коли західний “прагматизм” спрацює на нашу користь. Інвесторів цікавлять тільки дві речі — готовність українців чесно працювати і рамкові умови для бізнесу. Перше було в Україні завжди. Друге з’явилося останніми роками. Залишилося останнє: зробити все, аби над Україною не висіло прокляття війни.
Тепер відповідь зовнішня. Очевидно, що не можна перестати бути тим, ким ти є. Росія не перестане бути вовком, якого треба остерігатися. Україна не перестане бути згустком нервів і волі, націленої геть від власного бруду й гріха. Оскільки ж у Росії вона бачить відображення власного бруду й гріха (а останніми роками — ще й неспровоковану злість, брехню, агресію), то й траєкторія українського руху буде геть від Росії.
Геть від Росії — у бік чого? Європа теж не перестане бути тим, ким вона є. А саме: ідеєю, що запалює серця і впеклася в плоть і кров більшості європейських націй. Ідеєю свободи й демократії, завдяки яким можна досягти миру та добробуту. І, доки європейська ідея не знецінилася, для нас не знеціниться і Європейський Союз. Тому, до речі, саме проти ідеї спрямовує свої основні зусилля Кремль. Тому саме “гейропа” і “толерастія” є його головними страшилками.
Так, внутрішньо Європа прагне до примирення з Москвою, і рано чи пізно, коли момент дозріє, незалежно від наших емоцій, на таке примирення вона піде. Так, із такою самою часткою ймовірності можна прогнозувати й подальше відторгнення Європою будь-якої конфронтації на російському напрямі. І все ж — від умов і обставин примирення ЄС та Росії залежатиме дискредитація чи утвердження європейської ідеї. З цього погляду, Україна — історичний тест Єдиної Європи. Грубо кажучи, здадуть Україну — продадуть душу. Тому здавати нас “із потрухами” ніхто не буде. Шукатимуть компроміс десь між двома крайнощами — капітуляцією і конфронтацією.
Очевидна небезпека для України полягає у наростанні в Європі націоналістичних тенденцій. Досить мигцем поглянути на європейську політику останніх років, щоб зрозуміти: націоналізм — це не любов; націоналізм — це егоїзм. Немає в Європі більших прибічників Путіна, ніж партії націоналістичного спрямування. Є такі, кому наш біль не просто байдужий, а й на радість. Чим більш сліпими ми будемо, чим швидше згоримо в нашій гарячці, чим швидше перегриземо одне одному горлянки, тим простіше їм буде потім сказати: ця Європа — перегоріла, будуймо іншу.
Зрозуміло, що самої тільки ліберальної Європи замало, аби світ перестав сипатися. Америка, з її прийдешніми парламентськими, а потім — і президентськими виборами, залишається тією невідомою величиною за дужками, від якої залежить досить важлива проміжна відповідь для України. Річард Н. Хаасс, багатолітній президент американської Ради з міжнародних відносин (люди, які знають Америку, зрозуміють, що це за величина), недавно опублікував статтю “Прощавай, ліберальний світовий порядок”. Серед іншого він виніс діагноз країнам Заходу: втрата елітами впливу на народ. Інакше кажучи, один із найрозумніших аналітиків Америки констатує ситуацію: тоді як у Росії правляча еліта повністю контролює свій народ, Захід ризикує перетворитися на ходячий клубок нервів, у якого голова не дружить із тілом. Ідеальне середовище для популізму. Страшний і досить несвоєчасний діагноз. Сподіваюся, все ж таки поспішний. Принаймні наприкінці статті Хаасс дає примарну надію: листопадові вибори покажуть, чи помиряться в Америці голова й тіло. Якщо ні — ну що ж, у світі стане ще темніше.
Що робити Україні? Розраховувати на себе. Не будувати зайвих ілюзій стосовно Заходу, але пам’ятати: “часів не вибирають”. На зміну часам героїчним приходять часи боягузливі, й навпаки, причому інколи на досвіді одного покоління. Ми на важкому, але правильному шляху. У відносинах із Європою ми вже маємо два ключових інструменти — досить широкий доступ до ринків та безвізовий режим. А також (що дуже важливо!) підтримку й співчуття багатьох порядних, щирих, мужніх європейців. Залишається одне — показати конкретними справами й рейтингами, власною вірою та доброю волею, що Україна — вже ж принаймні не гірший простір для економічного приросту Європи, ніж “русский мир”. А там, дасть Бог, і дух часу зміниться.
Фото © Василь Артюшенко / DT.UA
