На смерть сепаратистки
У камері Дніпровського СІЗО повісилася сепаратистка Марина Меншикова – та сама що вдарила в Оперному театрі молотком учасника АТО. Серед дописувачів сепаратистських пабліків лише одиниці волають, мовляв, “борчиню за рускій мір убило кляте СБУ”. Більшість переконані – Меншикова руки на себе наклала сама. Через розчарування рівня повного руйнування світогляду.
Історія Марини Меншикової, насправді, достатньо типова для сепарів. Прибічниця “рускава міра”. Разом з братом брала участь у штурмі Дніпропетровської ОДА у квітні 2014 р. Потім – виїздила на окуповану територію, разом з братом координувала дії сепаратистів і їхніх московських хазяїв. Займалася збиранням допомоги для терористів ДиРи.
Відомою Меншикова стала у жовтні 2016 р., коли в Оперному театрі Дніпра вона напала з молотком на бійця полку “Дніпро-1” Костянтина Кравченка.
А далі – цікаво. Меншикову не заарештували зразу – їй висунули звинувачення в “навмисному нанесенні легких тілесних ушкоджень”, а ця стаття арешту не передбачає. Користуючись нагодою, Меншикова виїхала до Криму.
І от з Криму Росія, під владою якої Меншикова так мріяла опинитися, депортувала Меншикову назад до України, заборонивши їй в’їзд на територію Росії на 5 років. З України Меншикова знову намагалася виїхати до Криму, і знову була повернута назад. Більше гуляти на волі українська влада їй не дозволила – Меншикова опинилася в СІЗО. В січні 2018 р. її статтю перекваліфікували на більш важку – “Хуліганство”.
Та Меншикова, схоже, не втрачала бадьорості – вона всерйоз вірила, що з-за грат її витягне Росія. Ще б пак, сам Лавров же заявив: “Мы полностью солидарны с нашими соотечественниками за рубежом, будем всячески отстаивать их права”.
Проте, місяці за гратами показали – сепаратистка виявилася нікому не потрібною. Її просто покинули. В той час, як Україна добивалася і добилася крупного обміну своїх полонених на заарештованих сепаратистів і терористів з РФ, Меншиковій і сотням таких самих Меншикових Росія запропонувала почекати, поки Україна сама доб’ється нового обміну, і коли Росія широким жестом на те погодиться. І не факт що звільнять.
Сепаратистські пабліки не дивуються моральному надлому і самогубству сепаратистки – на руках вони мають сотні подібних прикладів. Росія періодично депортує в Україну громадян України, що воювали проти нас у бандах ДиРи. Повернуто журналіста Андрія Бородавку, наприклад. Скиглив нещодавно у відеозверненні про умови, в яких йому неможливо жити в Росії, колишній скандальний київський журналіст-рускомирець Сергій Рульов (“Топаз дай команду”). Не витримав у Росії і поїхав в Україну за пенсією колишній заступник терориста Стрєлкова по тилу у Слов’янську Дмитро Купріян (“Батя”).
До анекдоту доходить. Анастасія Коваленко, терористка з Луганська, затримана в Києві з сумкою вибухівки, за своє звільнення дякувати мусить не Путіну, а… Надії Савченко. Саме за “законом Савченко” терористка примудрилася відсидіти повністю свій термін і вийти на волю.
“Российское руководство проявляет выдающуюся подлость по отношению к русским людям, находящимся в заключении на Украине. И особенно разительно это выглядит в отношении украинского руководства… к своим пленным”, – терорист Ігорь Гіркін-Стрєлков. І от рано чи пізно до терористів це доходить – що вони були просто розходником. Важилем. Інструментом. Що “рускій мір” – міф і ілюзія, за яку УЖЕ заплачено тисячами життів і людських доль.
І тоді – розсипається весь світогляд. Пережити це важко. Неймовірно складно усвідомлювати, що твої дії не принесли нічого, крім горя для мільйонів людей, і що тричі праві були ті, хто казав тобі, що буде от саме так, і що тебе просто використають і покинуть. Марина Меншикова цього пережити не змогла.
І трагедія в тому, що цього – не оминути. Це – доля більшості сепаратистів, питання лише в тому, хто й коли дійде до такого усвідомлення, і кому вистачить сил з таким жити далі. Все інше – буде однакове для всіх.
Росія тебе кине, синку. Не сумнівайся.
