Я єсть народ – маленький порошенко
Нарешті з’ясувалося, що з народом у нас не пощастило не тільки владі, і не тільки Москві, а й українській опозиції. Останніми днями (тобто після відправки туди, звідки припхався, нелегала Мішико) на український народ пролилися нечувані потоки лайна – тепер з боку палких його (народу) захисничків від бариг, корупціонерів і злочинної влади, прибічників міхо-майданчика і дотичних до нього політичних сил.
Чого тільки я не дізнався днями про українців?! Ми й нація рабів! Ми й балдіємо від того, що нас «імєєт Порошенко і єво банда» (соррі – мовою антикорупціонерів)! Ми й не здатні повірити, що гідні більшого! Ми й такі самі, як росіяни, і взагалі ми один народ (привіт Путіну)! На біс, за словами Донія, ми – нація маленьких порошенків. Інтелектуалів, які подобалися б Донію ми, бачте, не генеруємо. Треба ж таке?
Причини такого накату очевидні, українці вчинили страшний гріх! Вони забили на міхо-майданчик взагалі і на Міхо/Семена/Лізьку/Єгорку конкретно. Міхо-майданчик лише раз зібрав людей більше ніж найзачуханіша акція проти Янука – всі інші рази людей було значно менше. Висилка Міхо взагалі людей зібрала менше тисячі. Київ чітко дав зрозуміти – на міхо-майданчик він чхати хотів. Людям не цікаві цілі протестувальників. Люди не вірять їм. Люди переконані, ці будуть нічим не кращі за нинішніх, а коли так – то чим нинішні погані? Люди не хочуть витрачати свій дорогоцінний час, аби лідерів протестів робити владою.
Люди мають, насправді, чимало корисних справ. Люди ходять на роботу. Люди виховують дітей, водять їх на гуртки, займаються з ними математикою та англійською. Люди укладають угоди. Люди читають книжки. Люди створюють бізнес-плани. Люди ремонтують власні помешкання. Люди ходять з мужиками на рибалку або у гараж. Люди мають право займатися власними справами, а не справами борцунів, і це нормально.
Що? Натиснути на владу, і купа проблем вирішиться? Бу-га-га! Цю мантру я чую від 1998 року – від першого заклику Юлі до імпічменту. Минуло 18 років, змінилася веремія політиків і… найкраще, що сталося за той час в моєму житті, зроблено було мною самим – власними руками. Найпродуктивніші результати дав час проведений в офісі та на виробництві, а не на протесті за певного політика. А Помаранчева революція і Революція Гідності, соррі, були не про політиків – там йшлося про право вибору і про рух до Європи – і ці права наш народ таки відстояв.
І от таких як я – мільйони. Озирніться! Щодня ці люди ремонтують нам електрощитки та автівки, встановлюють бойлери, навчають дітей, водять вантажівки й потяги. Це все – народ. Ми. Українці. При чому тут міхо-майданчик з його протестами, чорти зна, за що?
Я сам маю чимало претензій до народу, до якого сам належу. Я чудово знаю, яких зусиль доводиться докласти, аби примусити українського працівника точно дотриматися технології та ніде її не «вдосконалити». Я знаю, що робочий, шовковий перед інженером-поляком, буде годину торгуватися з інженером-українцем за кожну копійку і кожну робочу хвилину. Я знаю, яка то мука сформувати колектив, серед якого можна буде залишити на столі мікрометр – і той не зникне. Тощо й тощо.
Я знаю й ще дещо. Українці дуже швидко навчаються. В той час, як інертна і лінива частина українців бухтить і ниє, частина енергійна і працьовита пре вперед і важко, помалу але наполегливо тягне країну до розвитку. Вони – бізнесмени, дизайнери, менеджери-продажники та фахові робочі й фермери, а не активісти і борцуни всіх можливих штибів, що існують на гранти щирої Європи. Підприємцю грантів не дають – він сам.
Саме тому – ніяке ми «не бидло і не козли», якими нас уже заходилися малювати борцуни. Ми – не наївні, аби вірити в їхні солодкі казочки і робити їх владою, от в чому правда. Хай шукають до нас інші підходи. Якщо розуму вистачить, звісно.
Ми й не маленькі порошенки. На жаль. Маленькими порошенками ми станемо тоді, коли кожен з нас побудує собі свій власний маленький «Рошен». Але ми станемо ними.
Я у це вірю.
