Мухи і котлети, або Не час намагатися всидіти на двох стільцях
Якщо називати речі своїми іменами – то зокрема українців до Афганістану кремлівська влада відправляла в якості імперського м’яса, з метою реанімування свого гниючого політичного режиму.
Ґібрідно, але те ж саме Кремль зробив, розпочавши “іхтамнєтамі” окупацію вже України, і якби вона пройшла більш успішно, то українці б знову масово гинули за амбіції Москви вже в Сирії, що ми можемо побачити на прикладі нещасних “новоросів-малоросів”.
Тому досить дивно бачити від деяких державних органів замість засудження покірного походу на забій якісь урочистості з нагоди нафталінових “інтернаціональних долґов”.
Зараз не час намагатися всидіти на двох стільцях, але пострадянська “еліта” схоже знову багато в чому обирає цю гру.
Мухи і котлети. Частина …дцята
Або “ніколи такого не було і от – знов”.
Усім відома історія скандалу довкола фінансування так званих ветеранських організацій, або, щиро кажучи, бюджетних прилипал, котрі прикриваючись словом “ветеранські” освоюють бюджетні гроші. Тут, природньо, симпатії будь-якої нормальної людини на боці реальних ГО, які займаються реальними справами. Додав жару Рева з його “а я вам відсиплю бабла, бо я хочу і можу, і мені чхати на розум”.
А тут і вишенька в тортик надійшла – Гройсман: “воїни-афганці стали невід’ємною складовою військової традиції України”. Пане прем’єр, вочевидь Ви вже бачите себе президентом, певно, звідси і Ревина щедрість конкретно “афганцям” і нинішня дурня? Тобто в ривку до штурвалу опція “розум” вимикається апріорі? Як би це так пояснити доступно, пане прем’єр, Ви оце сказали “Гіркін і іхтамнєти, є невід’ємною складовою військової традиції України”… або “Вагнер і іхтамнєту тоже є невід’ємною складовою…”. Так, радянські війська в Афганістані – це злочин.
Звісно, з боку Порошенка теж було помилкою брати участь у заходах з нагоди виводу радянського окупаційного контингенту, роздавати нагороди з нагоди саме цієї дати, але там президент сказав: “війна СРСР в Афганістані, агресія Росії в Молдові, Грузії, Україні та події в Сирії свідчать про агресивну сутність Москви.” ©
От тільки цих слів мало.
Держава мала б давно визначитися офіційно зі своїм ставленням до радянського періоду в принципі і до таких тем, як військово-політичні авантюри Москви. Визначитися і не брати участі офіційним особам у заходах, які можна трактувати, як святкування чи вшанування учасників тих авантюр.
Так, вони не мали вибору, так, вони були приречені виконати наказ, так, вони виконували його, так, вони гинули, подекуди геройські, але вони були окупантами і гинули на чужій землі. І пишатися тут немає чим. Це трагедія. Треба пам’ятати тих, хто став жертвою такої трагедії, поважати їх за те, що вони не зламалися по поверненню, стали на службу Україні і пішли захищати Україну, коли війна прийшла в наш дім. Ось за це треба поважати військових, що вийшли з радянської армії і мають за плечима досвід радянських військових авантюр.
Але говорити, що окупаційні вторгнення, це “невід’ємна складова української військової традиції”? Ні. Це не наша традиція. І, сподіваюся, нею не стане.
Що робити?
Перш за все пригадати, що “сказавши А, говори Б”, якщо трагедію Афганістану називаєш традицією і святкуєш (sic!) повне фіаско авантюри (вивід окупаційного контингенту), тоді за логікою наступним кроком буде вшановування ветеранів операції Дунай? Нє, ну чо, дєди ваєвалі, – 20 серпня 1968 року – вторгнення радянських військ в Чехословаччину. Там теж українці брали участь. Цього року кругла дата. А до того був Будапешт. На думку Володимира Гройсмана, це теж “невід’ємна складова української військової традиції”?
Перший і головний крок до виправлення помилки – це публічне визнання, що помилка була зроблена. Німеччина визнала провини нацизму і спокутує це. Україна має просто назвати радянські військові авантюри – авантюрами. Повторюся, солдати-сержанти-офіцери, яких ми узагальнюємо словом “афганці” не винні, що їх в ці авантюри кинули. Але треба мати сміливість і назвати злочин злочином. Скасувати абсурдний день “загиблих на території інших держав” – це день загиблого окупанта?
День пам’яті за тими, хто не повернувся – це в колі тих, хто вижив і пам’ятає ту біду. Це має бути без пафосу і не на державному рівні. Інакше ми легітимізуємо злочин.
Що ж натомість? Згадати, що у нас є день миротворця 29 травня, і загиблих миротворців ми вшануємо тоді. При цьому ніколи не ставити поруч учасників так званих “інтернаціональних долгов” і миротворців. Це тонка і дуже небезпечна маніпуляція. Ні. Окупант і миротворець – це різні люди, як би Москві та її агентам впливу в Україні не хотілося б довести зворотнє.
І ще. Не треба апелювати до того, що колишні радянські вояки, що були в Афганістані, з Майдану пішли на війну. А ті, хто в Афганістані не були, а були в Іраку чи Югославії, чи Африці, не пішли? А ті, хто військовим не був взагалі , не пішли? Різні прошарки, соціальні, майнові, вікові взяли і пішли. Пішли Воїни. І за це їм дяка. Не озираючись, хто і ким був раніше.
