Зрада та поза завжди помітніша за честь та гідність

Ще задовго до реформи поліції, після перемоги революції і на самому початку анексії Криму, коли русня тільки почала засилати на наш схід своїх провокаторів, ми зустріли в Дніпрі з київського потяга людину, яка поверталася з барикад Майдану, на яких вже тоді робити було нічого, і поїхали додому в Запоріжжя.

На нічній трасі нас зупинив даїшник і, побачивши неголені втомлені мармизи, запитав:
– А українською можете щось сказати, хлопці?
– Так, командир, додому їдемо, – посміхнулися йому, ще не усвідомлюючи якого значення це просте питання набуде незабаром.

А трохи пізніше, коли в “яєчну неділю” запорізьких сєпарів ми взяли в тісне коло, один з міліціянтів, який стояв в кордоні між нами та ними, промовив:
– Какая россия? Туда пускай и едут, зачем тут выступать?

Вже тоді в українських силовиках були люди, які моментально зробили свій вибір, – але їх вірність присязі та рутинна робота були не так помітні, як зрада сцикунів, які тоді козиряли бєзлєрам і тепер лижуть дупу корнетам.
Зрада і поза завжди помітніша за честь та гідність.

А сьогодні поліцейські підставляли голови під кулі якогось ідіота, кажуть теж з ватою в голові.

Я знаю достойних бійців, які пішли служити до поліції.
І двох колишніх співробітників органів, які стали солдатами і досі воюють, бережи їх, бог.

Це не означає, що у нас все класно з правоохоронною системою.

Я просто хочу, щоб деякі гарячі голови не шукали вирішення її проблем під визги провокаторів “бєй мусаров!” та “ти гранату хочєш?”, бо так можуть постраждати ті, про яких я написав.
А тоді перемоги не буде, ми не будемо її варті.

Шануймося.