Бережіть піхоту
Видання CNN повідомило, що росіяни цілком можуть прорвати фронт ЗСУ, бо українцям страшенно бракує піхоти. Брехати не буду, я не знаю, наскільки правдиво те, що написано в матеріалі CNN (типу, як Селідове боронили аж 60 солдатів і офіцерів). Не знаю. Я знаю інше. І мої товариші по славетній 72-й бригаді, і мої курсанти, розповідають, що так. З піхотою серйозні проблеми.
Що можна з цим зробити?
У першу чергу, змінити ставлення до піхоти. Перестати дивитися на піхоту як на ресурс, можливості якого безмежні.
Знову згадаю про багато разів говорене, піхота на заздалегідь обладнаних позиціях у рази ефективніша, ніж без них. А це означає, що знову таки фортифікація понад усе. Наразі реальність виглядає так. Москва примудряється упаковуватися в бетон навіть на передку, тоді як ЗСУ часто не бачать бетонних і залізо-бетонних укріплень, навіть відступаючи на тилові позиції (якщо вони є). Я це чую постійно.
Далі. Я категорично не розумію, чому з мобілізованого поповнення формують нові з’єднання, замість поповнювати вже існуючі механізовані та штурмові бригади? 24-та, 28-а, 10-а, 30-а, 72-а та чимало інших механізованих бригад часів АТО – це збиті, боєздатні організми, з досвідченим, пропеченим війною сержантським і офіцерським складом. Закинути мобілізованих туди – і ми матимемо повнокровні бойові з’єднання.
А скільки зможе навоювати новостворена бригада, де сержанти і офіцери набрані з мобілізованих, що звання отримали років 20 тому? У яких ані знайомств у середовищі військових, ані досвіду. Як забезпечуються такі новостворені бригади, розповісти? Чи краще не треба?
Продовжую. Окрема тема. Навчання. Думаю не треба пояснювати, що навчений боєць набагато кращій за ненавченого? А тепер для довідки. У нас практично всі кадрові бригади воюють без перерви від 24 лютого 2022 року. Тобто практично нормальна наша практика – це коли мобілізований боєць проходить лише базову військову підготовку (БЗВП), після чого потрапляє на фронт, а там – як пощастить. Про такі штуки, як бойове злагодження та як окреме навчання діям в обороні та в атаці у складі підрозділу, доводиться мріяти.
Ще на початку війни (у 2014 р.) я написав, що часи масових армій з “ваньками-піхотинцями” пішли в минуле. Сучасний солдат має бути професіоналом. Сучасний солдат використовує засоби захисту, орієнтується і розраховує ведення вогню по “Кропиві”, застосовує тепловізор, коліматорний приціл і квадрокоптер, мусить уміти надавати першу допомогу у бою тощо. Аби все це вміти робити, треба не один раз прослухати заняття, а практикуватися протягом якось часу.
Справедливості задля – у ЗСУ навчання проводять. Я знаю, про що пишу, я сам час від часу навчаю мобілізованих і ще постійно спілкуюся з практикуючими інструкторами по БЗВП. Але вочевидь цього недостатньо. Треба більше. І краще.
Питання командування я піднімати не буду – не мій рівень. Скажу лише таке. Моя б воля, я би влаштовував регулярні конференції командирів рівня взвод-рота-батальйон для обміну досвідом і поглядами та для випрацьовування нових тактичних прийомів. Серед сержантів теж проводив би, – сержантам завжди є про що поговорити між собою.
Ну, й те, що мені найближче. Ручну роботу треба максимально перекладати на плечі машин. Піхоту треба насичувати наземними безпілотниками та автоматизованими установками ведення вогню. Умовно, аби з кулемета противника била не жива людина, а механізм притягнутий на потрібне місце, а оператор аби сидів в укритті метрах у 30-ти.
Одним словом, потрібно усвідомити, людей у нас не безмежно, а воювати доведеться ще довго. Питання збереження української піхоти постає все більш гостро. Треба робити все можливе, аби українська піхота воювала краще і з меншими втратами. Аби, чорт забирай, піхотинцем бути було престижно.
Піхоту треба берегти.
