10 років чи 1000 днів – це не про цифри, а про людські долі (відео)
Тисяча днів. Це цифра, яка сьогодні звучить у кожній домівці, у кожному серці. Для когось ці дні — це тисячі вибухів, тисячі сліз, тисячі втрат. Для когось — це тисячі дронів, сотні тисяч кілометрів доріг, мільйони незламних рішень. Для мене — це тисячі подвигів українців, які щодня робили те, чого не робила жодна інша нація.
З перших хвилин вторгнення ми діяли разом. Я згадую перші години, коли на Лаврській ми зібрали добровольців, які приходили з одним проханням: «Дайте зброю, ми захищатимемо Київ». Тоді в наших руках не було магічних рішень, але було головне — віра в нашу перемогу. Так і з’явився 206 батальйон. Тоді ж ми почали роздавати зброю та набої.
Далі була евакуація з Бучі, Ірпеня, Гостомеля.
Тисяча днів — це тисячі людей, яких я зустрів за цей час. Це воїни, які тримають фронт. Волонтери, які забезпечують армію всім: від бронежилетів до дронів. Пересічні українці, які віддають останнє, щоб допомогти іншим.
Це блокпости, укріплення, розбиті дороги й нескінченні поїздки. Це обличчя тих, хто отримує довгоочікувану допомогу. Це дрони, вантажівки, пікапи, прально-душові комплекси, Shield’и, екскаватори, комплекси «Ай-Петрі», які ми доставляємо на фронт. Це численні контракти та мільярди гривень.
Хоч зараз ми проходимо найважче випробування — війну, але ми тримаємося. Єдність, сміливість, жертовність — це те, що робить нас незламними.
Тисяча днів — це наші сльози за Глібом Бабічем, Сергієм Іконніковим, Юрієм Каракаєм, Олегом Барною, Тарасом Жеребецьким… Це наші сльози, але водночас наша гордість. Ми втратили багато. Кожна втрата — це частина душі. Але кожна дія, кожна людина, яка робила неможливе, додає сили й віри.
Ці тисяча днів — це не тільки історія про війну. Це історія про народ, який знайшов у собі надзвичайну силу. Про державу, яка вчиться бути сильнішою. І про нас, українців, які довели собі й світу, що ми непереможні.
Ми боротимемося далі. Ми працюватимемо більше, стрілятимемо частіше, винаходитимемо нове. Ми захищатимемо кожен метр нашої землі.
І разом ми переможемо.
* * *
1000 днів великої війни, що триває 11 років.
Тисячі людей, тисячі доль та очей. «Коли мене спитають, що для мене війна, я відповім: імена…», пам’ятаєте?
Тисячі подвигів, труднощів та складних рішень, самопожертви, професіоналізму, честі та гідності.
Тисячі подій, відчайдушних кроків та нових сторінок у вікіпедії. Пам’ятаєте оборону Києва, Харківський контрнаступ, як усі разом рятували Херсонщину після підриву Каховської ГЕС, як потопили крейсер «Москва»?
Тисячі волонтерів і донатів, тисячі банок і масксіток. Коли всі об’єдналися і боролися. З нуля забезпечували нові підрозділи, підставляли своє плече.
Тисячі тривог, спусків в укриття. Блекаутів та обстрілів. Тисячі разів, коли стискалося серце від чорно-білої фотографії у стрічці фейсбуку, де поруч свічка.
Тисячі тих, хто був вимушений покинути свою домівку і будувати життя з нуля. І тих, у кого рідні вимушені були залишитися в окупації.
Тисячі поїздок волонтерів на фронт. Тисячі FPV-дронів, РЕБів, новітніх розробок, вантажівок, старлінків, пікапів.
Тисячі тепер уже рідних назв сіл і містечок. Тих, що тимчасово потрапили під окупацію, і тих, що визволили.
Тисячі приводів боротися і тисячі причин любити Україну.
За ці 1000 днів ми навчилися жити з війною. Тепер завжди на зарядці повербанк, усі знають значення слова 200, розбираються у специфікаціях російських балістичних ракет і дронів-камікадзе. Кожен відчув війну на собі, бізнес за цю тисячу днів адаптувався. Але від болю серце щоразу стискається і болить як вперше. Усі втомилися, і кожен українець має на це право.
Але лишень згадайте, як це було тоді, 1000 днів тому. Ворог хотів, щоб нас більше не існувало, і зробив усе для цього. Але ми досі тут. Бо в найтяжчий момент історії об’єдналися і вистояли. Будь ласка, бережімо одне одного та Україну.
Навіть найтемніші часи можна пережити, якщо не забувати звертатися до світла.
* * *
Немає більшого випробування для нації, ніж війна. Війна, в якій вирішується, чи існуватиме далі українська держава та чи буде збережено український народ.
Ми схиляємо голови і стаємо на коліна перед кожним прапором, якими рясніють українські міста, села і селища на цвинтарях, де поховані герої цієї війни.
Тисяча днів одинадцятирічної війни. Ці 11 років і тисячу днів досі велика робота лягає на плечі народу, волонтерів і благодійників. За ці тисячу днів наша команда зробила 140 поїздок на фронт.
Ми забезпечували воїнів FPV-дронами, РЕБом, бронетехнікою та засобами протидії технічній розвідці. І вимагаємо, держава має виконувати свої функції: озброювати воїна, забезпечувати воїна і забезпечувати нашу перемогу.
У нас може не бути наступних 1000 днів, якщо ми не об’єднаємося та рішуче не змінимо ситуацію. Парламент має зробити коаліцію національної єдності. Парламент має зробити уряд національної єдності, який нарешті запрацює на оборону, для Збройних Сил.
Парламент — це не місце для заяв. Парламент — це не майданчик для урочистих звернень. Парламент — це місце для роботи.
Три пріоритети, які зараз є в української держави — це Збройні Сили і оборона. Це демократія і свобода. Це європейська та євроатлантична інтеграція, що означає подолання корупції, верховенство права, свободи, включно зі свободою слова, а ми не чуємо ні власну армію, ні наших партнерів з Євросоюзу.
Мій заклик зараз: починайте працювати!
Війна триває 10 років і 9 місяців. Російська агресія почалася з розстрілів Небесної сотні на Майдані, за якими стояли Москва і маріонетковий промосковський зрадник Янукович. З окупації Криму, Донецьку й Луганську. З голосування Держдуми про застосування окупаційних російських терористичних військ на території незалежної держави.
Й саме тому, що світ неадекватно відреагував на агресію, а велика частина України не помічала війни, стало можливе повномасштабне вторгнення. Але, схоже, уроки не зроблені.
Говорити про 1000 днів війни – це принижувати памʼять загиблих за Україну в 2014-2021 роках, добровольців, мобілізованих, які не ховалися від повісток і тоді зберегли державність, зробили все аби зупинити ворога. Це забувати про звільнені тоді Маріуполь і Бахмут. Краматорськ і Словʼянськ, Сєвєродонецьк і Авдіївку. Це переписувати новітню українську історію за кальками серіалу. Це настільки відверта демонстрація того, що цей етап життя країни пройшов повз нинішню владу, що незручно за них.
Коли влада з таким пафосом відзначає (!!!) 1000 днів, зганяючи в школах дітей на мітинги після безсонних ночей в бомбосховищах, – це безсоромна демонстрація, що для них війни в 2014-2019 роках не існувало. Від цього нудить. Звільнення Херсону та Ізюму відзначали з меншим пафосом, ніж «1000». Чи не забагато «1000» останнім часом у нашому житті?
Зараз варто трохи попуститися з пафосом. Від слів і обіцянок, що вже наступного року війна закінчиться, всі втомилися. Треба обʼєднатися навколо ЗСУ, які воюють 10 років і 9 місяців. І їм все важче.
Ілюстрація: Нікіта Тітов
