Змагання посередників на можливих переговорах між Україною та росією триває
Олександр Коваленко / Обозреватель
Останнім часом у темі “мирних переговорів” між Україною та Росією з’явилось друге дихання, яке в медійному просторі посилено просуває і російська мережа агентів впливу та спікерів. На цьому тлі між низкою країн розпочалися справжні змагання за місце посередника у ймовірному переговорному процесі. Хто претендує, наскільки кому можна довіряти, і які країни мають низькі чи високі шанси? Спробуймо розібратися.
Але перш, ніж розпочати розбір претендентів, хочу звернути увагу на політичну та історичну важливість посередництва. Війна в Україні стала наймасштабнішою з часів Другої світової з низкою унікальних особливостей. І будь-яка країна, яка претендує на роль у великій політиці чи регіональній, намагається стати частиною цього унікального історичного контексту.
Тому практично кожен із претендентів на роль посередника має не лише досить банальні, меркантильні інтереси. Той керівник країни, який займе цю роль, автоматично стає в історичному контексті більш авторитетним, пізнаваним і, скажімо, видатним. Тому, крім певних меркантильних підтекстів, є ще й амбіції, другого шансу для задоволення яких нинішнім лідерам надано вже не буде.
А тепер за списком претендентів.
Туреччина
Туреччина була першою країною, яка активно включилася в переговори між Україною та Росією як посередник ще у 2022 році. Але цей процес дуже швидко зійшов нанівець, проте залишивши після себе “Стамбульські угоди”, які не раз згадує російська пропаганда в межах “миротворчих” ІПСО.
Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган неодноразово заявляв, що повністю підтримує цілісність України, невід’ємною частиною якої є Крим. Тим часом Туреччина не припиняла глибоких економічних зв’язків із Росією та ігнорувала більшу частину санкцій, введених проти країни-агресора. Крім того, Анкара має територіальну зацікавленість, що перетинається з інтересами РФ у Сирії, Лівії тощо.
Тобто, з одного боку, відкрита позиція щодо цілісності України, з іншого – економічні, енергетичні й навіть територіальні інтереси, які можна задовольнити, лобіюючи у переговорному процесі російські вимоги.
І тут відразу зазначу, що практично всі нинішні претенденти на місце посередника мають із Росією відносини економічного характеру, які можуть поставити під сумнів неупередженість у переговорному процесі цієї третьої сторони.
Загалом Туреччина, яка стала першою країною, яка почала модерувати переговорний процес між Україною та Росією, втратила свою лідируючу позицію і не розглядається як безумовний претендент.
ПАР
У 2022 році до змагань мирних планів вступила Південноафриканська республіка. Однак такі ініціативи ПАР стала виявляти буквально відразу, як з’явилася інформація про передачу південноафриканської зброї Росії, а тому цей варіант ніколи не розглядався як той, що заслуговує на довіру.
Бразилія
У лютому 2023 року новий президент Бразилії Лула да Сілва заявив, що хоче зробити “винятковий внесок” у вирішення конфлікту, але при цьому неодноразово наголошував, що Україна має відмовитися від Криму і визнати його російським.
Тільки за цю неприкриту проросійську позицію ініціативи Бразилії не розглядалися всерйоз і були відправлені до категорії дипломатичної болтології.
Китай
З деяким запізненням, але з кінця 2022 року Китай став інтегруватися у ймовірний переговорний процес зі своїм мирним планом і натяком на можливе посередництво в майбутньому.
Китай – серйозний не просто регіональний, а загалом міжнародний гравець, від позиції якого в межах процесу справді багато що могло б залежати. Але в українському експертному середовищі завжди було актуальним питання: на чиєму ж боці насправді буде Китай, якщо відбудуться мирні переговори між Україною та Росією?
Мирний план і в цілому ініціативи Пекіна сприймаються Києвом з побоюванням, – навіть незважаючи на те, що МЗС Китаю завжди декламувало відданість територіальній цілісності України. Загалом згадка цього Пекіном – проста данина формальностям і наслідок внутрішньої проблематики – Тайвань.
КНР вкрай болісно сприймає будь-яку підтримку незалежності Тайваню, а тому у своїй офіційній політиці намагається дотримуватися позицій, які не стали б контраргументом у тайванському питанні. Саме з цієї причини, залишаючись у вкрай тісних відносинах із Росією, Китай не визнавав ні Крим “російським”, ні таких утворень, як “ДНР” і “ЛНР”.
Проте зацікавленість Китаю в природних та енергетичних ресурсах РФ, фактична васалізація російської економіки та очевидний намір домінування в Далекосхідному регіоні з одночасним постачанням росіянам товарів подвійного призначення не викликали в офіційного Києва довіри до китайських ініціатив. Хоча не можна заперечувати те, що Китай має найбільший вплив на Москву серед усіх претендентів на посередництво, які вже заявили про себе.
Варто зазначити, що президент України Володимир Зеленський у недавньому інтерв’ю бразильському виданню Metrоpoles зауважив, що мирний план, запропонований Бразилією та Китаєм, більше відповідає інтересам Росії та не був узгоджений з Україною, а тому і був відкинутий Києвом. Одночасно з цим інтерв’ю з’явилася інформація, що у жовтні може відбутися зустріч Володимира Зеленського з головою КНР Сі Цзіньпінем.
Із цього можна зробити висновок, що за всієї неприйнятності китайської версії мирного плану саму ініціативу офіційний Київ не відкидає і готовий її обговорювати на найвищому рівні. На це цілком згоден і Пекін, що також свідчить про високий рівень зацікавленості китайської сторони до залучення у процес.
Індія
Індія буквально увірвалася до переговорного процесу протягом останніх кількох місяців. Для багатьох несподівано Нью-Делі в односторонньому порядку стало проводити активну діяльність у миротворчому аспекті.
8 липня прем’єр-міністр Індії Нарендра Моді після п’ятирічної перерви зустрівся в Москві з Володимиром Путіним. Потім, вперше у сучасній історії двосторонніх відносин, Моді відвідав столицю України та зустрівся з Володимиром Зеленським. Візит історичний, але оповитий таємницею, оскільки інформації про нього у відкритих джерелах було мало.
9 вересня глава МЗС РФ Сергій Лавров провів зустріч із міністрами закордонних справ Бразилії Мауро Вієйрою та Індії Субрахманіямом Джайшанкаром на полях засідання Ради співробітництва Росії та країн Перської затоки в Саудівській Аравії. А цього тижня радник прем’єр-міністра Індії з нацбезпеки Аджит Довал відвідає Росію та зустрінеться з Путіним.
Власне, ніхто не очікував, але країна, яка претендує на роль не просто регіонального, а геополітичного гравця, сама себе уповноважила вирішувати питання, пов’язані з можливим мирним врегулюванням війни Росії та України. Причому зазначу, що Індія є регіональним і навіть геополітичним суперником Китаю, якщо не сказати більше – антагоністом. При цьому, як і Китай, глибоко пов’язана з Росією в економічній та енергетичній сфері, а можливо, і глибше – з урахуванням всеосяжного військово-технічного співробітництва з Москвою.
На цьому етапі Китай вкрай стримано і навіть відкрито позитивно реагує на активність Індії, але слід розуміти, що ця конкуренція сприймається внутрішньо Пекіном саме як конкуренція. Не виключено, що готовність вести розмову на високому рівні між Києвом і Пекіном стала реакцією на візит Нарендри Моді до Києва.
Як бачимо, Індія так само, як і всі попередні країни, зацікавлена в отриманні від Росії певних профітів, що не викликає абсолютної довіри до її ініціативи. Щоправда, є певний нюанс, – саме індійські боєприпаси вирішували проблему дефіциту боєкомплекту наприкінці 2023 – на початку 2024 років, коли допомогу від США Україні було припинено. Так, продавалися третіми країнами, але дивним чином саме номенклатура індійських пострілів підтримувала Сили оборони України в найкритичніший момент протистояння на сході нашої країни.
Крім того, не забуваймо, що коли є конкуренція, то суперники готові зробити краще, щоб обійти один одного. І конкуренція Індії та Китаю може бути корисною Києву в цьому питанні.
Азербайджан
Протягом останніх кількох тижнів я чую версію, що Баку може запропонувати свої послуги посередництва. З цим питанням до мене навіть кілька разів зверталися азербайджанські ЗМІ, мовляв, як ви розглядаєте варіант посередництва Азербайджану у мирному врегулюванні?
Відносини між Україною та Азербайджаном вибудовувались останніми роками вкрай рівно і без будь-яких стресових хвиль. У 2022 році Азербайджан став одним із тих, хто першим прийшов на допомогу нашій країні в гуманітарних і не лише питаннях. Волонтерський рух в Азербайджані допомагав українцям, які залишали свої будинки і тікали від війни, що азербайджанцям дуже добре знайоме через Карабах. Під час ударів по українській енергетиці нам відправляли генератори, силові кабелі та інше обладнання.
Двосторонні відносини зміцнювалися, як і довіра між країнами – за збереження Баку офіційних контактів з Росією та регулярної комунікації з Москвою на найвищому рівні. Але це все тонкощі внутрішньої та зовнішньої політики самого Азербайджану, його вкрай непростого становища в умовах зростання регіонального впливу на Південному Кавказі та високих ризиків від таких сусідів, як Іран і безпосередньо “дружньої” Росії.
Але цього літа відбулося те, що викликало в багатьох українців здивування і навіть шок. У Баку на високому рівні було прийнято Володимира Путіна. Цілком очікуваною була негативна реакція з боку українців. Це було передбачувано і за умови правильного планування інформування дипломатичний сектор Азербайджану в Україні мав провести попередню інформаційну підготовку до візиту, щоб знизити рівень негативного сприйняття. Але цього не було зроблено. І навіть більше. Замість того, щоб визнати провал дипломатичної та інформаційної роботи та спробувати виправити ситуацію вже постфактум, було увімкнено режим агресивної відповіді у форматі: “Плювати, що думають українці, це наша внутрішня політика, і ви нам не указ!”
“Вищий пілотаж” дипломатичної та інформаційної роботи закінчився тим, що зараз в українському суспільстві до ідеї азербайджанського посередництва ставляться вкрай негативно. А це означає, що цей шанс щонайменше у короткостроковій перспективі втрачено, оскільки будь-який процес за участю Азербайджану в суспільстві сприйматиметься з крайньою недовірою.
Здавалося б, невже думка суспільства для великої політики така важлива? В умовах, коли після будь-якої війни починається звичайне життя, з виборами до органів влади та залученням симпатій електорату, – так.
А тому, якби пів року тому мене запитали про шанси Азербайджану стати учасником мирного процесу як посередник, я б не замислюючись відповів – дуже високі. Зараз моя відповідь буде – стримано низькі.
Але знов таки, час та певні події можуть змінити такий стан речей та підвищити шанси Баку стати не просто частиною посередницької групи.
Інші претенденти
Крім озвучених претендентів є і так звані “інші”, які намагаються проявляти активність у цьому питанні. Наприклад, Угорщина в особі Віктора Орбана, якого про це ніхто не просить хоча б через його відверту проросійську позицію і за яким спостерігають зі стриманою поблажливістю.
Проте не відкидаю, що в цій групі може зовсім несподівано з’явитися не якийсь маріонетковий представник із гранично шкурними інтересами, а самостійний гравець. Наприклад, Пакистан. Це лише припущення, але з урахуванням несподіваного вторгнення до клубу претендентів Індії її регіональний суперник навряд чи залишиться осторонь. Тим більше з огляду на його вкрай позитивні відносини з Китаєм, з яким вони могли би створити посередницький тандем.
Тому появу серйозного претендента серед тих, хто вже заявив про себе, зовсім не виключаю.
Висновки
Проблемою для Путіна є те, що практично всі серйозні претенденти на роль посередника у переговорному процесі декламують цілісність України. Проблемою України є те, що практично всі потенційні посередники мають тісні зв’язки з Росією, тому ризик того, що вони можуть просувати російські інтереси в переговорному процесі, досить високий.
Тим часом конкуренція створює якість. Пропозиції стають гнучкішими, починають відображати більше інтересів України та бажання отримати не стільки економічні преференції від лобіювання інтересів країни-агресора, як увійти в історію так, як ніхто інший з потенційних конкурентів… Що ж, це его, і йому теж є місце в холодній і розважливій політиці.
Також у кожного з претендентів є як слабкі, так і сильні сторони, і за підсумком найвищі шанси на участь у процесі у Китаю та Індії. При цьому сильною стороною Китаю є те, що ця країна має значно більший вплив на Росію, ніж усі потенційні посередники, і цілком може використовувати її навіть для тиску.
Але, як я зауважив трохи раніше, не варто виключати того, що в стані потенційних посередників може з’явитися ще один серйозний гравець. А можливо, і не один.
Матеріал опубліковано в межах спільного проєкту OBOZ.UA та групи “Інформаційний спротив”.
