Моральна сингулярність Другої світової
Хоч як це парадоксально, але за рік до вісімдесятої річниці поразки нацизму в Європі випадає констатувати, що міт Другої світової у редакції “відважний вільний світ проти абсолютного зла”, де сторонами, відповідно, є сили антигітлерівської коаліції та нацизм, виявився дещо підваженим.
Причиною цього стали ніяк не злонамірені дії якихось ідейних спадкоємців нацистів, а цілком об’єктивні фактори — передусім суто біологічні. Покоління нацистів вимерло. Виникає питання: який сенс питати з сучасних німців за провини прадідів уже в буквальному розумінні слова, адже Вітчизну не вибирають, як і предків. Надто що Німеччина сповна розрахувалася з матеріальною частиною своїх боргів і зробила, здається, все можливе, аби розрахуватися з частиною моральною.
Друга причина — час. Хоч це і парадоксально, а в цьому випадку навіть дещо цинічно стверджувати, але час не те щоб лікує, але затирає рани. З часом загиблі мільйони перетворюються на статистику, новозбудовані будинки повністю затінюють своїх зруйнованих попередників, помирають люди, для яких місця подій тієї війни — спогади життя, а не рядки у підручниках чи монографіях. Раніше чи пізніше, незважаючи на всі зусилля з меморіалізації, суть і емоційність міту починає “видихатися”.
Але жодні особливості часу не мали б такого ефекту, який дали дві події, густо замішані на історії, за участі двох покривджених у Другій світовій народів, що знову опинилися на позиції несправедливо скривджених. Ідеться про українців та євреїв. Очевидно, йдеться про відкриту і повномасштабну агресію Росії проти України, яка почалася у лютому 2022 року, та про напад палестинських терористів на Ізраїль. І навіть не про самі події у всій їхній повноті, а про певні їхні складові.
У випадку російської агресії проти України йдеться навіть не про агресивну “велику” війну в Європі. Ідеться насамперед про принциповий факт того, що агресором (причому таким, який задіяв мало не всі пропагандистські та політичні прийоми попереднього “зразка агресора” в особі Гітлера) став один із членів антигітлерівської коаліції — причому саме той, який протягом щонайменше останніх двадцяти років найактивніше експлуатував спадщину Другої світової війни у тій її частині, яка стосується саме воєнної перемоги над нацизмом і начеб через те особливих привілеїв навіть вісімдесят з гаком років після війни і Нюрнберзького процесу, котрий, до речі, визначив агресивну війну як злочин.
Але і це залишилося б колізією для дискусій інтелектуалів, якби не потік пекельних сюжетів із деокупованих територій. Загати цього потоку відкрила Буча — точніше те, що відкрилося очам українських солдатів після звільнення містечка. Мертві тіла зі слідами катувань, катівні, зґвалтовані жінки, свідчення нищення майна “просто так”, мародерства, навіть знущання з тварин.
Для колективного Заходу частина з цього асоціювалася з нацизмом — а та частина, яка не асоціювалася, просто не лізла в жодні рамки. Зате Східна Європа могла з тріумфом сказати: бачте, ми вам говорили, а ви не вірили. Тому що спочатку у 1939–1941, а потім у 1944–1946 роках українці, поляки, литовці, чехи, а також німці зі східної частини Німеччини пережили все те саме — насильство, грабунки, масові зґвалтування і далі за списком. Реалії Бучі, Харківщини та ще купи сіл і містечок, остаточно унаочнили специфіку досвіду Східної Європи у Другій світовій війні, яку в попередній парадигмі не те що свідомо ігнорувалося, але принаймні залишалося у сліпій зоні.
І під тиском цього унаочнення й увиразнення остаточно впав міт “асвабадітєля” та картинка Росії як противаги нацизму. Бо не може визволитель поводитися як дикун. Якщо ти граєш роль лицаря-визволителя, треба хоч трохи ним бути.
Друга подія — це напад ХАМАСу на Ізраїль, який також супроводжувався численними прикладами жорстокості, сума яких дає всі підстави говорити про геноцидальні наміри нападників. І тут знову, як і в випадку війни Росії проти України, питання не так у самому факті нападу і навіть не в жорстокості, яка цей напад супроводжувала. Проблема в іншому — у ряді європейських країн пройшли маніфестації на підтримку дій ХАМАСу. І далеко не завжди учасниками цих маніфестацій були лише палестинці чи вихідці з інших арабських країн. Якби так — ну що ж, не вперше у світовій історії етнічна солідарність бере гору над очевидними міркуваннями моралі й етики.
Але у тім і річ, що серед маніфестантів вистачало цілком собі європейців, жителів великих міст. Апогеєм цього явища стали випадки у кампусах Гарвардського та Колумбійського університетів. Нагадаю, в обох випадках студенти заслужено шанованих навчальних закладів влаштували протести під пропалестинськими гаслами.
Вочевидь, це були молоді люди, які щонайменше зі школи були обізнані з тим, що таке Голокост, знали про трагедію єврейського народу, напевно були учасниками меморіальних подій, заходів чи цілих програм, присвячених осмисленню геноциду і пошуку відповіді на запитання, “як же ми дійшли до життя такого”.
Однак весь цей багаж не зупинив їх від участі у відверто антиєврейській акції. У цьому світлі дуже цікаво починають виглядати соціологічні звіти щодо поширеності антисемітизму — які демонструють, що чомусь у Східній Європі, зокрема в Україні, його рівень чи не найнижчий принаймні у Європі, а одночасно у толерантних і цивілізованих Швейцарії та Франції його рівень несподівано високий. І ще увиразнюється, наприклад, довгий парад проявів антисемітизму, наведений у двадцятирічної давнини есе Паскаля Брюкнера “Тиранія каяття”.
Створюється враження, що у хвилі вшанування Голокосту йшлося про щось інше, ніж про пам’ять і шану безневинно загиблих людей, убитих тільки за те, що вони були тим, ким були. Голокост став символом жахіть Другої світової і злочинів нацизму не лише через свою бездискусійну жахливість і безпрецедентність у принаймні європейській історії. А й через те, що був чужою і тим зручною трагедією. Зручною не тому, що всі поголовно були антисемітами, а тому, що Голокост добре уособлював жах, при цьому не викликаючи нагору власних болісних колізій та запитань, які не мали відповідей принаймні у чинній парадигмі розуміння Другоїї світової.
А таких колізій і запитань без відповіді не бракувало у кожної з європейських країн.
Не бракувало їх, наприклад, Франції — ця країна досі бореться з відчуттям моральної неправоти у зв’язку з “дивною війною” 1940-го та режимом Віші у 1940–1944 роках.
Не оминуло це повністю і Британію. Йдеться про участь у “Ялтинській змові”, до якої, до речі, Сталін змусив союзників, маніпулюючи жертвами СРСР у Другій світовій війні (зрозуміло, замовчуючи факт, що сам же СРСР і був серед її зачинателів). Якоюсь мірою Британія стала першою жертвою. Але вона ж і найменше потерпає від запитань без відповідей — як-не-як, саме Британія у роки Другої світової всіляко сприяла тим же полякам з чехами, і саме Черчилль першим сформулював у словах дійсність Холодної війни проти недавнього вимушеного обставинами псевдосоюзника.
Чи не найбільше таких колізій у Німеччини — можливо, також і через однозначність її ролі у все ще актуальній парадигмі Другої світової. Список можна почати “з кінця”, а саме з теми масових зґвалтувань німкень узимку-навесні 1945 року. Втім навіть цей жах є тільки верхівкою айсберга. З одного боку, німцям довелося пережити хвилю мародерства і зґвалтувань у 1944–1945 роках, з іншого, хвилю шоку після примусових екскурсій концтаборами і переглядів відеодоказів жахіть нацистів, до того ж східні німці стали жертвами сталінського терору у 1946–1953 роках, аналогічно до соціалістичних Польщі, Чехословаччини, Угорщини. І на завершення, вони були повністю позбавлені можливості проговорити свій досвід якось інакше, як у контексті каяття.
І от реальність як війни в Україні, так і реакцій на черговий виток насильства на Близькому Сході оголює всі згадані колізії та драми. І не лише їх — наведений список дуже обмежений насправді.
А вслід за тим постає питання про успішність пропагування парадигми “ніколи знову” всіма можливими засобами, бо от же воно — “знову”: і агресивна війна в Європі, і насильство, і фашистська диктатура, і геноцид, і прояви антисемітизму… Ні-ні, але таки запитуєш себе — то що, всі зусилля з осмислення й упередження були марні?
Спостерігаючи, як колективний Захід никне перед цим запитанням, Центральна Європа може тріумфувати — її правда воєнної трагедії в лещатах двох тоталітаризмів, здається, щонайменше починає доходити до західних інтелектуалів та загалу. Але не тільки це.
Ніби того всього було мало, в обох випадках проявився той простий факт, що вся спадщина Другої світової, разом з трагедією Голокосту й ореолом “визволителя”, була потрібна Росії суто для власних цілей. Москва активно використовувала пам’ять про нацизм, всіляко виставляючи себе основним, а то і єдиним, переможцем над ним (і на підставі цього вимагаючи особливого до себе ставлення), а також для дифамації національних рухів.
Скидається на те, що Росії, експлуатуючи цілком закономірну зневагу до нацизму і його засудження, з одного боку, та фактичне незнання Заходом реалій сходу Європи у роки тої ж Другої світової війни, вдалося-таки створити ситуацію “вивченої безпомічності”, коли найменша підозра на не те що співпрацю з нацистами, а просто формальну приналежність до структури, утвореної в період Третього Райху, змушує тут же кенселити запідозреного, не намагаючись розібратися у конкретній ситуації й ігноруючи навіть власні писані установки та рішення.
І це було абсолютно свідомою тактикою. Москва без особливих докорів совісті використала трагедію Голокосту, аби очорнити українську діаспору — більше того, ускладнити контакти та шлях до порозуміння між українцями та євреями. З точки зору континентальної імперії, секрет її могутності лежить, зокрема, у штучно присвоєній собі ролі арбітра між підкореними націями, котрі тим часом посилено змагаються у перегонах колоніальної конкуренції, що місцями нагадує бої без правил.
Одне питання — а де у всьому цьому боротьба з нацизмом як зі світовим злом? Усе перелічене має сенс тільки у парадигмі збереження імперії. І СРСР, а потім Росія, тільки-но відгриміли залпи Другої світової, діяла у цій парадигмі. Навіть більше — на Ялтинській конференції вона забезпечила собі суто імперську сферу впливу у Східній Європі. Далі — більше: Корейська війна, Східний Берлін улітку 1953 року, Угорщина 1956 року, Чехословаччина 1968 року, системне придушення всіх національних дисидентських рухів, Карибська криза, вторгнення в Афганістан… Цей список неповний.
І це, своєю чергою, виводить на менш помітний вимір Другої світової — імперський. Протистояння двох континентальних імперій, для яких тоталітаризм був черговою ітерацією — шляхи переходу до неї прекрасно показала ще Ханна Арендт. Друга світова у Східній Європі була війною двох континентальних імперій не меншою мірою, ніж війною двох тоталітаризмів. І в цьому протистоянні колективний Захід став на сторону однієї з імперій. Цей факт ще належить усвідомити всім.
А тим часом, якщо задіяти усе вищеназване разом із нагромадженням як ігнорованих раніше, так і породжених останніми подіями колізій, додаткової ваги набуває той факт, що притомних відповідей “за що” і “чому” як не було, так нема. Усе перелічене оголює цей факт і повертає Європу знову у відчуття відчайдушного “так чому ж, чому”. Створюється враження, що вся дотеперішня конструкція розуміння Другої світової виконувала роль, у тому числі, своєрідного знеболення, покликаного не так дати розуміння, як знечулити колосальну рану всього континенту.
А в цій рані — не лише біль і жалоба за загиблими. Тут ще й страх, що це може повернутися. Тут і криза ідентичності, спровокована падінням імперій. Тут і неприємні запитання щодо моральної постави урядів і народів. Тут, зрештою, підваження всіх сенсів, які століттями опрацьовувала європейська цивілізація. Виникає запитання: то навіщо ж це все, якщо воно не врятувало убитих навіть не на полі бою (де людина так чи сяк є суб’єктом і має можливість боронитися), а всіх заморених голодом, задушених газом та й просто не народжених?
Ці болісні запитання і потреби прориваються відчайдушними метаннями. Насамперед, відчайдушність відчуття останнього шансу штовхає звертати все більше уваги на bystanders, інколи вимагаючи від звичайних людей стійкості античних героїв і римських сенаторів, які не побоялися орд Бренна. Інший варіант — наполегливі пошуки співвинуватців злочинів нацистів як не в окремих організаціях, то в цілих народах на теренах, затиснутих між нацизмом і більшовизмом. Особливо часто таку колективну “чорну вівцю” намагаються шукати у Східній Європі, — і зусилля Росії у маніпуляціях цими пошуками, як і ряд скандалів, пов’язаних переважно з масовою продукцією на тему Другої світової. Одним із яскравих прикладів останнього є серіал “Наші матері, наші батьки” та тексти Джонатана Літтелла. В обох випадках мешканці Східної Європи поставали чи не більшими нацистами за власне самих нацистів.
Фактично, підсумовуючи описане, можна ствердити парадоксальну річ: ще до настання пророкованої технічної сингулярності досвід Другої світової зафундував нам моральну сингулярність. Ми породили таку кількість моральних дилем і болісних колізій, що не можемо їх усі розв’язати. Спроба обійтися певним знечуленням не допомогла нікому. Доведеться шукати вихід.
