Лютий та злий Харків
Десь два місяці тому Антон Сененко зірвався. Ще у п’ятницю нічого не натякало на проблему, а у неділю він о п’ятій ранку схопив вантажного буса (того самого, на якому гасав в Ірпені) і зірвався в Харків.
Я нічого не поняв. Ніхто нічого не поняв. На дзвінки Антон Ігорович майже не відповідав, і десь опівдні ми вирішили, шо а) у “Доцента” нарешті поїхала кукуха (шось він довго протримався), і б) якщо серйозно, то тре чекати ранку, і, якшо шо, їхати його шукати та повертати у Київ. Ми тут волнуємось, мєжду прочім, заїбав.
Антон умчавсь у Ха вранці та вже десь об 11 вечора винирнув, зайобаний по вуха, з харківської траси. Дуже втомлений. Чомусь довольний. Без пояснень.
Ні, з поясненнями. “Евакуація” – видав він, сьорбаючи теплу каву на СТО наступного дня. І ми мовчки слухали, що Антон вивіз з Харкова сім’ю похилого віку, яка продала квартиру та намагалася залишити місто. Місто при цьому вже давно не було у боях, і ця торопливість нам здавалася странною. Так швидко, за смішні гроші продати квартиру і, підганяючи один одного, покинути місто. Чому?
Сімейна пара сама не могла дати відповідь. До сьогоднішнього дня. Сьогодні, через два місяці після поїздки в той будинок, де жили люди, прилетіло.
В цьому вже навіть немає странності, окрім того, що лютий та злий Харків насправді воює. Воює в небі, воює, вставляючи фанеру замість вікон, воює, починаючи підмітати тротуари ще до відбою повітряної тривоги.
Ха крут. Проїжджаючи по його окружній, я кожного разу киваю з повагою місту, у яке, якщо тре, можно і зірватися.
