Голосування «внє політікі» в росії, або Навіщо авторитарним режимам вибори
Леся Бідочко, Андрій Пилипенко / MediaSapiens-Детектор медіа
Немає жодної інтриги у президентських виборах у Росії, повністю відсутня політична конкуренція, а сам процес виборів максимально деполітизований.
За даними Інституту V-Dem при Гетеборзькому університеті (Швеція), протягом останніх кількох десятиліть рівень демократії знизився до рівня 1986 року. Станом на 2022 рік 72% населення світу, або 5,7 мільярда людей, живуть під автократичним правлінням, і вперше за понад два десятиліття закритих автократій більше, ніж ліберальних демократій. Вторгнення Росії в Україну — приклад прямого нападу на демократію з боку автократичних режимів.
Усі автократії світу, окрім п’яти — Королівство Саудівська Аравія, Держава Катар, Султанат Оман, Об’єднані Арабські Емірати, Місто Ватикан (політичну систему якого іноді класифікують як автократію) — проводили вибори з 2000 року, причому майже у трьох чвертях із них навіть була багатопартійна боротьба. Низка науковців називає ці режими «виборчими автократіями» — попри мімікрію під демократичні інститути, вони все одно залишаються авторитарними, тому що їх вибори не відповідають жодним стандартам, не є вільними, демократичними та відкритими. Прикладами виборчих автократій є Росія, Білорусь, Сингапур, Йорданія та Венесуела.
Авторитарні лідери звинувачують Захід у браку демократії. А восени 2022 року, коли Росія провела псевдореферендуми, незаконно й насильно привласнила частину територій України, Путін сказав, що Захід буцімто проводить лишень неоколоніальну політику апартеїду і деспотизму, а Росія несе справдешню демократію народам. При цьому намагається використати атрибути демократії, щоби зміцнити диктатуру та придушити опозицію.
У російських реаліях головна роль «опозиції» полягає в тому, щоби зберегти видимість політичного плюралізму, але при цьому виключити критиків режиму. Ті публічні російські діячі, які підважують путінізм, підлягають фізичному знешкодженню, витіснені на маргінес чи перебувають за межами Росії. Таким чином тамтешні президент і партія влади не стикаються з реальною конкуренцією, а виборцю не дають навіть теоретичної можливості проголосувати за альтернативну політичну програму.
У цьому матеріалі розглядаємо Росію як виборчу автократію та розбираємося, наскільки вихолощеним став виборчий процес в умовах путінізму.
Навіщо авторитарні режими проводять вибори
Голосування як обов’язок, а не як право. В автократіях голосування зображується як громадянський обов’язок, а також як ознака лояльності до режиму. Тому висока явка виборців у такому випадку часто слугує доказом широкого суспільного схвалення владного режиму, навіть якщо на виборах немає справжньої конкуренції чи реальних програмних альтернатив. Висока явка, особливо на персоналізованих (президентських) виборах стає майже обов’язковим атрибутом і своєрідним «вотумом довіри» до режиму. Наприклад, починаючи з 2001 року на президентських виборах у Білорусії явка не опускалася нижче 83-84% за даними білоруського Центрвиборчкому. Тобто всі п’ять останніх разів Олександр Лукашенко обирався з явкою, притаманною радше для військових диктатур країн Африки, а сам факт відвідування чи кількість, вказана в офіційних звітах, мали відображати лояльність до персони. Також можна згадати, що в часи СРСР явка виборців завжди перевищувала 90%, а за інформацією російського й американського антрополога в університеті Каліфорнії в Берклі Олексія Юрчака, значна кількість людей брала участь в організованих радянськими органами масових демонстраціях, була членами профспілок і комуністичних організацій (на початку 1980-х років, як пише автор, близько 90% всіх випускників середніх шкіл Радянського Союзу були членами комсомолу, загальна кількість комсомольців перевищила 40 мільйонів людей при населенні СРСР порядку 280 млн, а кількість членів Компартії СРСР на 1 січня 1989 року становила 19 487 822 осіб) — іншими словами, брала участь в ідеологічних практиках системи.
Мімікрія під демократичність. Вибори сигналізують для внутрішньої та міжнародної аудиторії, що «народний мандат» автократа було поновлено. Мовляв, це не самозахоплення чи узурпація влади, а наслідування демократичного процесу та послідовне виконання конституційних приписів. Диктатор розраховує, що в такий спосіб хоч трохи нейтралізує той негативний ореол авторитаризму, що склався довкола його постаті. Водночас сам факт проведення виборів чи бодай формального дотримання виборчих процедур може слугувати умовою допуску до участі в міжнародних організаціях. Таким прикладом можна назвати історію стосунків Росії та Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ). З моменту вступу до організації у 1996 році та виключення після початку повномасштабного вторгнення в Україну у 2022 Росія пройшла кілька етапів взаємодії із ПАРЄ — від ратифікації Європейської конвенції з прав людини у 1998-му та призупинення права голосу Росії після анексії Криму у 2014-му до відновлення права голосу Росії у 2019 році, попри те, що це рішення було суперечливим і викликало дебати в ПАРЄ щодо ролі Ради Європи у відстоюванні прав людини та демократичних принципів. Зрештою, в жовтні 2022-го ПАРЄ стала першою міжнародною організацією, яка визнала російський режим терористичним.
Перевірка місцевих еліт на міцність. Автократ спирається на підтримку так званого селекторату (від англ. select — обирати), його не цікавить думка та позиція більшості виборців. У недемократичних режимах «селекторатом» називають тих, хто готовий підтримати владу за особисті вигоди (гроші, кар’єрні можливості або навіть відсутність репресій щодо них безпосередньо). Саме на такий тип «виборців» спитається владний режим для власного політичного збереження та відтворення. Натомість у демократіях політики вимушені обіцяти покращення доступу чи якості суспільних благ (проведення реформ, зміна податків, доступність медичного страхування тощо), апелюючи до найширшого кола виборців. За моделі виборчої автократії вибори перетворюються на своєрідний обряд номенклатурної ініціації (за висловом політичної аналітикині Катерини Курбангалеєвої), перевірки «селекторату» на здатність законсервовувати статус-кво і таким чином зміцнювати та відтворювати владу незмінного лідера. Під час виборчої кампанії ставленики автократа демонструють, наче середньовічні феодали, що контролюють свої «наділи», забезпечуючи відповідні явку та результати голосування. На пострадянському просторі прикладом можна назвати вплив так званих червоних директорів — керівників підприємств, особливо в мономістах із домінуванням однієї економічної галузі, за вказівкою котрих змушені голосувати родини робітників. Наявність конкуренції та протиборства між різними групами еліт може сприйматися як слабкість глави регіону, не здатного навести лад у своїй «вотчині».
Перевірка на лояльність. Стабільність авторитарних режимів ґрунтується на підтримці «селекторату» та лояльності «силовиків». Цей тип підтримки є надзвичайно нестабільним, оскільки прив’язаний не лише до відповідних політичних циклів, а до контролю над доступом до ресурсів, залежить від здоров’я чи навіть настрою лідера тощо. Боротьба за доступ до ресурсів і «перевірка на лояльність» може привести до соціальних потрясінь, таких як спроби переворотів, революції та масові політичні переслідування. За такої моделі вибори часто є «запобіжним клапаном» для управління загрозами. Такі вибори пропонують президентам-автократам «гідний» спосіб усунути сильних популярних прихильників, які можуть стати загрозою (навіть якщо їхня непохитна лояльність ніколи не була під сумнівом), і переставити міністрів кабінету. Це може створити у громадськості ілюзію, що відбувається перезавантаження і що в економічних проблемах слід звинувачувати винятково усунутих міністрів чи управлінців нижчого рівня, а не президента. Водночас позірний допуск «опозиційних» кандидатів може допомогти виявити нелояльних до режиму. Найсвіжішим прикладом слугують прийдешні вибори Путіна, коли так званого опозиційного кандидата Бориса Надєждіна не допустили до виборів через надзвичайно активну кампанію зі збору підписів. Натомість кремлівський пропагандист Володимир Соловйов, навпаки, публічно подякував Надєждіну нібито за збір даних «ворогів народу»: «Він приніс список неблагонадійних агентів впливу, ворогів народу, закладок ІПСО, недознищених “навальнят”. Тобто він провів велику роботу: виокремив, зібрав усі їхні персональні дані й віддав компетентним органам на вивчення».
Вибори «внє політікі»
У 2021 році спікер Держдуми Росії В’ячеслав Володін сказав, що в Росії є свій особливий «ген демократії», який сягає «глибини віків», тож Москва покладається на «тисячолітню історію народного самоуправління, парламентаризму та унікальний довід розвитку». На практиці така «демократія» полягає в безперервності влади одного диктатора, зміцненні його авторитарної влади, відсутності будь-яких альтернатив. Пропагандисти навіть придумали спеціальний термін — суверенна демократія, запропонований ексзаступником Адміністрації президента Росії Владиславом Сурковим. Прессекретар російського диктатора Дмитро Пєсков сказав, що «демократія» в Росії найкраща, і її продовжать будувати далі: «Ми не будемо більше терпіти критику нашої демократії та твердження про те, що вона не така, якою вона має бути. Наша демократія найкраща, і ми будемо будувати її далі». В умовах цього політичного режиму вибори стали формальністю, запроваджена де-факто однопартійна система, всі державні інститути є ручним інструментом Кремля.
Путінському режиму вдається утримуватися серед іншого через тотальну деполітизацію та позбавлення фундаментальних громадянських прав — свободи політичних об’єднань, зібрань, свободи волевиявлення тощо. В опозиційно налаштованих людей немає бажання брати участі у виборах, адже список суцільно складається з провладних або технічних кандидатів, тож такі вибори нічого не вирішують. З іншого боку, авторитарна система нав’язує відчуття, що треба прийти та проголосувати, адже це, мовляв, громадянський обов’язок кожного.
У російських реаліях компонент політичного настільки вихолощений, що в такому фундаментальному політичному процесі як вибори, парадоксально, зовсім не залишилося місця для політики. Вибори тепер не асоціюються з процесом змагання конкурентних політичних програм чи фігур, а відображають практично повну деполітизацію російського суспільного життя. Для росіян, у своїй критичній масі політично індиферентних, участь у виборах — це ще один зручний вимір перебування «внє політікі». Адже голосування — це не про активну громадянську позицію, не про реальні політичні зміни, а про збереження теперішньої «аполітичної» системи, безконкурентного путінського режиму. За участь у такому голосуванні «селекторату» пропонують «стабільність», косметичний ремонт шкіл до наступних «виборів», підвищення пенсій чи умовні пільгові ставки за іпотекою. Деполітизація очевидна у відборі кандидатів у президенти, які виконують радше технічну функцію, уникають розгляду критичних політичних питань та ніби «дають паси» для риторики Володимира Путіна.
У російській системі «керованої демократії» головна роль парламентської опозиції полягає в тому, щоби зберегти видимість політичного плюралізму, ретельно виключаючи більшість критиків режиму. У Росії кандидати в президенти, як правило, ретельно відібрані та підготовані владою. Як наслідок, у виборчих кампаніях у Росії немає конкуренції. Це технічні кандидати, які утримуються від обговорення чутливих політичних тем, вони не ставлять під сумнів необхідність підкорятися Путіну, інтересам панівної еліти чи авторитету влади.
Наприклад, у 2019 році відбувалися вибори до Московської міської думи, але до виборчих списків не потрапив жоден кандидат від «демократичної опозиції». Опозиційними політиками тоді було запропоновано декілька стратегій поведінки для виборців під час голосування за столичний міський парламент. Олексій Навальний запропонував ідею «розумного голосування» — голосувати потрібно не за того кандидата, який вам подобається, а за того, який здатен виграти у «провладного» опонента. Михайло Ходорковський сказав, що підтримувати можна лише гідних кандидатів, а якщо таких не виявиться, то бюлетень потрібно зіпсувати, написавши на ньому гасла «Свободу політв’язням!» або «Геть самодержавство!». Дмитро Гудков закликав скласти й оприлюднити списки тих, за кого взагалі можна голосувати. А Гарі Каспаров традиційно закликав росіян бойкотувати вибори.
У виборчих автократіях проведення виборів є сигналом для прихильників, які готові чи котрих потрібно кооптувати у владну систему, а також сигналом для опонентів — широка підтримка режиму заохочує до подальших репресій. У післявиборчий період часто відбуваються перестановки в управлінській вертикалі, залежній від диктатора, чи реорганізація органів безпеки для залякування реальних і потенційних опонентів. Це стає можливим насамперед тому, що вибори дозволяють режиму перевірити силу своєї опозиції та дізнатися про неї більше. Також дотримання позірної «законності» та циклічності виборчих процедур є сигналом назовні, для формалізації визнання (або підставою невизнання) влади у країні міжнародними організаціями й урядами інших держав. За іронією долі, в автократіях вибори можуть продовжити диктатуру.
Колаж: Наталія Лобач
