Бранці відновленого ГУЛАГу
Є повний список 230 визволених!
Пишуть, що дехто з травня 2022-го в полоні – без будь-якої інформації (адже їх, як свого часу упівців у Гулагу, по тій самій методичці обробляють: мовляв, вас давно на батьківщині забули, війна скінчилась, великий російський народ приніс на ваші землі “мірноє строїтєльство”, підписуйте покаянну і т.д.). І є люди, які все це витримують: натиск цілого того “відновленого Гулагу” – на один, ох, який же хрупкий, людський хребет…
Як? Коштом чого витримують?.. Це важливо знати, – таке знання є для кожного суспільства безцінним моральним капіталом на кілька поколінь наперед. Я мала кілька розмов із колишніми в’язнями донецької “Ізоляції” й можу запевнити, – це щоразу інша історія, в кожного своя, попри однакові методи “ломки”, застосовані чекістськими катами; цей досвід не піддається алгоритмізації, як усе, що переорює людину “по екзистенціалу”, і тому кожну історію того, хто пережив російський полон, треба фіксувати окремо, – хай би це була якась постійна рубрика в медіях, чи якийсь “анти-Золкін”, який записував би інтерв’ю з тими нашими, хто повертається з Мордору і готовий поділитися досвідом пережитого тиску, чи окремий сайт/проект тощо – в кожному разі, після без малого 2-х років Великої війни така інформація в українського суспільства вже повинна БУТИ (в ідеалі, зібрана на якійсь єдиній загальнодоступній платформі), вона не повинна бути закритою, бо має стратегічне значення не тільки для військовослужбовців (натомість маємо повний ютюб монологів полонених орків, тобто самі “вмикаємо їм мікрофона”, – російська ж військова тюрма “українським голосом” у нас досі так і не заговорила, вона для нас і далі “чорний ящик”, а так не повинно бути, навіть із міркувань безпеки…).
Зрештою, саме ця проста думка в нашому недавньому минулому не раз допомагала бранцям пройти психічно неушкодженими крізь найстрашніші табори: що ти не тільки жертва, якій співчувають, а й СВІДОК злочинів, і що твої свідчення можуть бути для історії не менш важливі, аніж була твоя збройна боротьба. Але, після “Хроніки одного голодування” Олега Сенцова, я не можу пригадати (буду рада, якщо раптом пропустила!) жодного видання, що містило б пряму мову наших звільнених бранців.
А в них же самі тільки очі – гляньте на сьогоднішні фото – так говорять, що, раз побачивши, ввік не забудеш…
Я не знаю, як за ними записувати. Але я знаю, що робити це треба, і то тепер, – не чекаючи чергових п’ятдесят років, як то було у випадку з в’язнями Норильська й Кенгіру.
