Росія здатна організовувати тільки антимайдан

Росія здатна організовувати тільки антимайдан. Погроми, окупація – це її почерк.

Майдан – це привілей вільних.

Майдани не збираються під страхом чи за гроші. Це знає кожен, хто відчув унікальне братство десятків тисяч українців восени 2004 і в 2013-14.

Майдан завжди за Україну. Не за прізвища.

Й зараз точно не час Майданів, коли ворог знищує нашу країну.

Не варто напередодні річниць наших Революцій принижувати Майдан будь-якими паралелями з Росією.

Зараз Україні дійсно дуже потрібна єдність. Як в перші дні вторгнення. Але єдність вже не може бути фасадною і будуватися на приниженні пасіонарної частини суспільства, невмінні влади слухати і чути, брехливих марафонах, переслідуваннях і дискредитації військових чи опозиції.

Здається, прийшов час серйозної розмови, зокрема з парламентом. І створення уряду національної єдності. Який зможе дати відповідь на виклики воєнного часу.

Обʼєднатися навколо ЗСУ, разом працювати над посиленням антипутінської коаліції, бо бачимо, з дипломатією біда. Й ці питання точно не на Майдані вирішуються.

Проблем дуже багато. Й саме нерозуміння їх масштабу призводить до суспільної депресії.

Янукович вважав, що Майдан-1 і Майдан-2 організували американці. Зеленський думає, що Майдан-3 можуть оплатити росіяни.

Ні той, ні інший так і не зрозуміли, що це було, і з чим вони мають справу. Нерозуміння на базовому рівні, погане відчуття свого народу, брак поваги до людей, брак особистих якостей. Ніхто з них не вийшов би на мітинг безкоштовно.

І свій куций досвід вони натягають на всю Україну. Обмежені люди без емпатії та фантазії завжди так роблять. Як бачите, щось спільне у гопника з Єнакієвого і недоучки з Кривого Рогу таки є.

Хто був “організатором” першого Майдану? Кучма і Янукович. А у чотирнадцятому? Знову ж таки Янукович зі своєю бандою.

Хто “організує” третій Майдан? Я думаю, Зеленський має всі шанси. Зачепить генералів, піде на відкриту зраду, побачить усе з перших рядів.

Хтось нарешті це має написати великими літерами й поприбивати при вході до всіх держустанов, для освіти українських урядовців на виборних і невиборних посадах: ТРЕТІЙ МАЙДАН У НАС БУВ 10 РОКІВ ТОМУ! А про “два Майдани” любить казати Москва, іґноруючи наш перший, 1990 р., який і дав ім’я тодішній “площі Жовтневої Революції”, і пояснення такій вибірковій сліпоті просте як двері: в тому першому Майдані Москва не брала жодної участі, ані кігтика не вмочила, він заскочив її зненацька, як грім із ясного неба, – а в чому росіяни не беруть участі, того для них не існує, що ж тут незрозумілого?

А перший Майдан (“Революція на граніті”) – це було 100%ково українське “ноу-хау”, навіть і з Шарпа не списане, а підказане Львівському Студентському братству тоді ще геть не старими ветеранами УПА (я виявила це випадково, коли збирала матеріали для “Музею”, маю одне записане інтерв’ю), – про що організатори потім весь вік мовчали, як мишки, що, своєю чергою, зрозуміло, коли знати, як їх усіх, хто розбив тоді наметове містечко в центрі Києва й оголосив голодівку до виконання вимог, потім пресувало КҐБ (кому цікаво, може про це прочитати в романі Оксани Луцишиної “Іван і Феба”). Головна з вимог першого Майдану була, нагадаю, “Ні Союзному договору!”, і це, в поєднанні з загальноміським робітничим страйком на підтримку студентів, перелякало тоді Кравчука нашого Макаровича настільки, аж він через 14 місяців, у грудні 1991-го, повторив те саме “Ні!” Єльцину в Біловезькій пущі, – і так, у кілька багатоповерхових історичних ходів, українці розвалили СРСР.

Оце і є – наша історія, і розповідати її треба не “з чужого голосу”, не за завезеними ернстівськими-шуваловськими методичками маш-столярових, крученими в укр. ефірах казна-скільки років, – а за своїми, українськими джерелами, яких, нівроку, не бракує, навіть коли головні свідки, які могли б розповісти ВСЮ правду, померли, не встигши цього зробити, а історикам найновішого часу досі “не доходили до того руки”, бо вони займались причісуванням українського матеріалу під “общесоюзний наратив” (для себе я називаю це “касьяновщиною”, але й на покоління молодших послідовників цієї технології серед істориків теж уже не бракує).

Війна, оголошена нами імперії на тому першому Майдані, ще триває, це й далі ТА САМА війна, і – процитую героїню “Музею”, – “ми її ще не програли”, – отож будьмо уважні на маркери чужих наративів.

Колаж: Олексій Голобуцький