«В Одесі буде так гарно, що їм і не снилося»
Одеський порт. Вокзал. «Центр прийняття рішень».
Росіяни цинічно нищать прекрасне місто, про яке в своїх брехливих пропагандистських програмах стільки патоки лили всі ці соловйови- собчак- сімонян, як росіяни люблять одеський колорит, гостинність, кухню і південний шарм…
Росія цілеспрямовано нищить нашу інфраструктуру, економіку, на жаль, руйнуючи цивільні обʼєкти і вбиваючи мирних жителів.
Читаю сторінки своїх дорогих одеських друзів, Олексія Гончаренка, Ірини Медушевської, Зої Казанжи, що це була одна з найстрашніших і найжорсткіших за обстрілами ночей.
Нам треба вистояти, без ППО це неможливо, тому нам критично потрібне посилення нашої протиповітряної оборони. Й над цим маємо разом працювати з нашими партнерами. Не сваритися з усім світом, бо ворог в нас один – і це путінська Росія…
Вночі тривога ревла немилосердно довго… А вранці першою думкою було: куди?..
І я побачила пости одеських друзів і це фото морвокзалу з готелем… Колись бувала там, коли він був самим пафосним у місті, на початку двохтисячних, на якомусь міжнародному заході.
Здивувалася, коли на вході зустріла їх кіркорова, який винаймав в тому готелі цілий поверх для себе і чєляді.
Нині соплємєннікі-варвари кіркорова вбили цей готель, разом із багатьма іншими інфраструктурними обʼєктами Одеського порту.
Бо якщо не можуть вбити всю Україну, то неодмінно мають знищити її економіку, де вивіз зерна і загалом порт – вкрай важливі.
Але далі я побачила пост дівчинки, яка втратила коханого на війні, так і не вийшовши заміж… Хоча весільні листівки вже були підписані ними обома… Такі красиві слова, такі красиві молоді люди. І стільки справжнього горя…
Подумала: ми точно відбудуємо всю портову інфраструктуру. Значно краще, ніж було.
Але ми ніколи вже не повернемо тих красивих, сильних і мужніх людей, яких ми втратили через росіян. І це найстрашніші втрати, бо безповоротні.
Напевно, ми не можемо зупинити цю війну. Але мусимо зробити все можливе, аби втрачати на ній якнайменше людей…
Якнайбільше дронів, ППО і мін. Ми маємо зробити це максимально технологічною війною. Аби вижило більше нас, українців. І аби ми могли ефективніше вбивати їх – тих, хто творить це багаторічне пекло на нашій землі.
Вчора з другом Shota Starina Khajishvili, який дуже багато допомагає ЗСУ, якраз обговорювали, як ми заскучили за Одесою.
Сьогоднішній черговий варварський удар Кремля по цьому славному українському місту ще раз довів очевидне: з росіянами немає про що домовлятися, з ними потрібно воювати і перемагати, тримати їх за Уралом.
Водночас, удар по морському порту, морвокзалу, готелю знову піднімає традиційне питання: ми їх теж «відбудовуємо» чи будуємо нове?
На моє переконання, Одеса заслуговує стати кращою за Барселону чи Дубаї, з прекрасною власною мариною: прогулянковою набережною, неймовірними готелями і розвагами, парками.
Після війни.
Але планування, пошук інвесторів треба розпочинати вже.
Перевалку зерна, металу, нафтопродуктів треба нарешті винести за межі міста. У той же ж порт Південний. Місця там вистачить на всіх.
Якщо раніше діяльність порту в межах міста значно погіршувала екологію і посилювала шумовий фон міста, то тепер маємо новий компонент – безпековий.
Вірю, що мрія Андрія Ставніцера (див. нижче – Ред.) здійсниться, бо це мрія багатьох 😉.
Хочеться вірити, що завдяки підтримці містян, бізнесу і влади гасло «Одеса – перлина біля моря» набуде нового, ще кращого звучання.
Збудуйте Монако в Україні!
Перемога у війні – це ключ до відродження України. України як центру Східної Європи, яким вона мала бути, якби не постійні удари зі сходу і окупації.
Переможемо!
Вже всі бачили фото готелю Кемпінськи-Одеса, який згорів на морвокзалі Одеси? І читали, певне, багато коментарів про те, що це «одоробло давно пора було знести»?
Так, цей готель був більмом на оці. В місті його не любили. Будівництво супроводжувалось скандалами. Наприкінці 90-х – початку 2000-х містом керував такий собі Боделан (який потім поїхав жити в Росію, традиційно), найпотворніші рішення в місті приймались і втілювались командою таких самих довбнів, як він сам.
В 2001 році той готель відкрили. Я там була на кількох міжнародних заходах. Все велике, пафосне і незатишне. Естетика 90-х. Як вміли.
В Одесі йшли розмови про те, що готель побудований неякісно, що «тріщини в фундаменті» і так далі. А ще вітри у відкриті вікна такі, що відкрити ті вікна неможливо. А ще, і це викликало найбільше осуду і найбільше несприйняття, – споруда закривала вид на море, бо стирчала, як один вцілілий зуб у роті.
Готель – то 19 поверхів, 82 метрів у висоту, 158 номерів. Немаленька така будівля. Пʼять зірок.
Коротше, ще кілька років там все колобродилось, намагалися конкурс на директора провести. Потім тодішнього начальника порту Павлюка затримали правоохоронні органи, інкримінуючи йому розтрату державних коштів на ремонт того готелю в інтересах приватної особи.
В 2011 Вищий господарський суд прийняв рішення передати готель державі. Конкурсна комісія навіть обрала оператора – компанію, яка мала займатися готелем. Але з тих пір – глухо.
І лише сьогодні Андрій Ставніцер, один із власників контейнерного терміналу ТІС, написав, що він викупив долю приватних інвесторів і закривав угоду з державою, не дивлячись на війну. Мало хто про це знав. Андрій написав, що мріяв там зробити сучасний комплекс, побудувати набережну.
Чому я все це так детально розповідаю? По-перше, для розуміння історії цього готелю. По-друге, щоб сказати наступне: мені страшенно НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ радість з приводу того, що влучили у будівлю, яка нікому не потрібна і дратувала містян.
Це – НАШЕ. Одоробло, несмак, монстр – ми САМІ розберемося зі своїми проблемами і викликами. Нам не треба допомагати оніксами і калібрами.
Та і радіти, що «одоробло зруйноване, і добре, що туди влучило, бо будівля захистила щось там» – якось теж не комільфо. Бо зруйновані також зерносховища і морський вокзал.
Не думаю, що покидьків зупинило б, якби там був сучасний модерновий готель, який би працював. Для них важлива тактика випаленої землі. В своїх ефірах чорнороті розповідають, що вони «потім все відбудують».
Все, що у нас, – НАШЕ. І що і коли робити з НАШИМ, ми вирішуємо САМІ.
Власне, мені було важливо про це написати.
