Гривня укріплюється, і це турбує міністра фінансів
Про що він і сказав на публічному заході, і журналісти, не будь дурні, процитували:
“Нас турбує зміцнення гривні. У нас немає жодних фундаментальних чинників для цього. Це мінус, про який ми комунікуємо з НБУ та МВФ. Це мінус для експортерів. На наступний рік передбачаємо курс 41,4 грн/$1”.
На перший погляд виходить навіть трохи абсурдно, бо той же НБУ, наприклад, підтримку курсовї стабільності називає одним із власних досягнень. Як мінімум, в контексті зниження інфляції. Або, простіше, те, чим НБУ пишається, що готівковий та картковий курси не особливо відхиляються від офіційного, фіксованого, то для Мінфіна погано, і головний біль.
Але це на перший лише погляд абсурдно, а насправді досить зрозуміло. Бо в Мінфіна Бюджет (той, що державний, бо просто бюджет-кошторис в нього також є, але це інше), а в Бюджеті прогнозний курс на цей рік стоїть 42.2 грн за долар, і якщо курс менше, то це загрожує невиконанням бюджету і, як би то сказати, потенційним атата по відомому місцю міністру. Бо ж міжнародна допомога та кредити, які складають досить багато від бюджету, за курсом 42.2 – це одна сума в гривні, а за курсом 36.6 – це вже сума інша.
І якщо бюджет не буде виконано у гривні, бо він же у гривні, то ніхто там не буде розбиратися, чому, як і що змінилося. Не виконано, і все, шукаємо винного, суворо караємо. Як то в нас заведено.
Тому, так, для Мінфіну курс, близький до офіційного, і відсутність зараз підстав піднімати офіційний, – це проблема.
Це й називається конфліктом інтересів. Коли для НБУ важлива курсова стабільність, аби не було множинних курсів, або хоча б їх було поменше, для Мінфіну важливо, щоб курс був найближче до закладеного в прогноз, бажано навіть трохи вище. Це за нинішніх умов; за інших і цей конфлікт інтересів може виглядати інакше, і його може не бути взагалі.
Чому 42.2? Крім того, що це відповідь на загальне питання життя, всесвіту і всього такого плюс нуль-два. Бо це планували восени минулого року. Коли була інша картина світу, інша фінансова ситуація, інші вхідні, все ще невизначеність з приводу міжнародної підтримки. Тоді ще ані угоди з ЄС не було, ані угоди з МВФ. А, і ще тоді досить активно вже стріляли по цивільній інфраструктурі.
Загалом, тоді і 50, і 60 задавалися реальними прогнозами по курсу, за тодішніх ввідних і тодішній реальності. Зійшлися – і я сам це тоді називав оптимізмом у квадраті – на 42.2. Потім ситуація змінилася на нашу користь, принаймні, по грошах, з’явилася і угода з ЄС по макрофіндопомозі, і угода з МВФ, і ніша допомога, і все інше позитивне. Прогнозні цифри, між тим, в бюджеті лишилися.
Тут, до речі, трохи навіть смішно виходить, – що краще Мінфін і НБУ працювали над угодами з партнерами, тим швидше і більше грошей до нас надходить, тим сильніша гривня, тим більше ймовірності для міністра отримати на горіхи за невиконання бюджету, бо курс краще, ніж планувалося торік. Смішно для всіх, крім самого міністра.
Це та історія, що коли ми кажемо про бюджетне планування – яке, безумовно, потрібне, – то часто забуваємо про те, що вхідні дані та ситуація з війною, з фінансами, з усім іншим змінюється іноді досить швидко. Воно просто стає неактуальним, і до того прив’язуватися не дуже розумно.
Те, що здавалося гарним і точним прогнозом рік тому, зараз нереалістично; скоріше за все, і те, що в нас зараз із курсом, держфінансами, за рік вважатимемо чимось знову нереальним.
Ні, середньострокове планування, звісно, потрібне, але це не самоціль, бо неможливо точно все спрогнозувати, і має сенс змінювати прогнози та орієнтири, орієнтуючись на ситуацію, на реалії.
