На війні треба жити
Колись мій тато висловився про фільм «В бій ідуть одні старики» Бикова в тому сенсі, що у фільмі показано, як льотчики не тільки літали і воювали. Показано, що вони на фронті жили. Що вони не тільки виконували службові обов’язки, вони ще й наповнювали заняттями свій вільний час. Бо, мовляв, якби командир ескадрильї не створив ансамбль, були б у нього п’янки та сексуальні походеньки. До речі, зі слів мого ж дідуся-авіамеханіка, в багатьох полках воно, насправді, так і було.
Думаю, не мені одному відоме це відчуття – рівня виснаженості, втоми від того, що війна триває й триває. І їй кінця-краю нема. Крім професійних військових-контрактників (хоча й це відносно) всі ми – люди з цілком мирного життя. Багато хто з нас (я, наприклад) геть і строкову не служили, професію солдата ми опанували прямо на війні. У часи Порошенка служба в ЗСУ була лімітована, солдат служив рік і йшов на дембель, бо його міняв інший солдат. Нині не так. У ЗСУ я вже півтора роки і, очевидно, залишуся я тут ще на рік, а, можливо, й більше.
Моє життя на паузі. Всі проєкти, плани, наміри з «до вторгнення» зупинені. Ми відірвані від сімей. Найважче – ми не бачимо, як ростуть наші діти. Життя йде десь там, ми тут, і, повернувшись додому, кожен із нас має нагоду побачити не маленького хлопчика з захопленими очима, а вже здорового парубка з якимись своїми бажаннями та власною думкою. Або замість дівчинки-пацанки побачити вже дозрілу панну.
Ми працюємо не тими, ким хотіли. Ми працюємо стрільцями, мінометниками, радистами, розвідниками, дешифрувальниками, артилеристами, військовими водіями тощо. У тому житті ми мріяли про контракти на десятки тисяч доларів, зараз для нас успіх – це для взводу «організувати течік» або «нарішати старлінк».
Звісно, таке життя викликає дисонанс. Ми патріоти, але от не хочемо ми займатися роботою солдата. Ми хочемо назад – до сімей і своїх планів. Хочемо, але не можемо. Бо війна. Бо Україну треба захищати. Бо ніхто крім нас. Це боляче і прикро. Але доводиться з цим миритися.
До речі, саме через це фронтовики люто ненавидять ухилянтів. Бо в них нема цього болю. Ми жертвуємо своїм попереднім життям, благополуччям та планами, в ім’я захисту України – а вони ні. Очевидно, на Україну ухилянтам чхати. А нам – ні. Ми це справами доводимо. Вони теж. Це обов’язково проявиться після війни, не сумнівайтеся.
Якийсь час тому я прийшов до простої думки. На війні треба просто жити. У ЗСУ. У частинах. На фронті. Це реальність, і її не відмінити простим бажанням. Війна надовго. Відтак, треба просто прийняти цю реальність та існувати в ній. Так, наша робота зараз – бути солдатом. Чому? Я напишу зараз речі банальні. Але важливі.
Ми солдати, бо на нашу Україну напали. Бо ворогу потрібно, аби нас не існувало. Точніше, аби ті з нас, кого вони не вб’ють, перетворилися на довічних унтерменшів, аж до повної втрати нашого національного «я». Бо в разі нашого програшу вся Україна перетвориться на одну величезну Бучу. Бо ми воюємо не за території і не за вигоди – за саме право бути собою. Бути онуками своїх дідів. Говорити їхньою і нашою мовою. На СВОЇЙ землі.
Доводиться жити з цим і жити отак. Вдосконалюватися в професії солдата. Виконувати якісь свої обов’язки. Знаходити собі хобі, не відірване від основної роботи. Тощо. Це насправді стосується не тільки солдат. Це стосується наших рідних, які хвилюються через кожну новину і які живуть без нас. І чекають. Це стосується працівників тих самих комунальних служб і тилових професій, без яких у тилу ніяк. Бо знаю я, що таке зараз робота залізничника, наприклад.
Ми маємо жити на війні. Але маємо весь час нагадувати собі, що це тимчасове. В мирному житті ми самі й обираємо собі роботу, й самі її міняємо. На війні ми живемо наказом. Нас зробили солдатами, не запитавши (вороги), нас повернуть назад в мирне життя, не запитавши (після перемоги). Одного дня ми опинимося вдома, і… доведеться відвикати жити на війні.
Звісно, це тільки моя думка, не нав’язую.
