Китайська карта саміту в Саудівській Аравії
Олексій Коваль, Експерт-китаєзнавець, член правління Асоціації китаєзнавців / Тиждень
5-6 серпня в місті Джидді в Саудівській Аравії пройшов саміт радників глав 40 країн світу, на якому обговорювали завершення російської війни проти України відповідно до «формули Зеленського». Китай був запрошений на саміт, але спочатку вагався, чи брати участь, хоча після дипломатичних зусиль Саудівської Аравії та України врешті-решт вирішив делегувати свого представника. Тож що Китай ставить собі за мету, беручи участь?
Дипломатична боротьба за Глобальний Південь
Хоча саміт зібрали навколо теми України, його завдання й цілі значно ширші. Він фактично ознаменував початок боротьби за Глобальний Південь (ГП). Кожна зі світових потуг нині змагається за прихильність численних країн ГП, на які, якщо казати відверто, ще донедавна мало хто звертав увагу. Від того, на якому боці опиниться Індія, Бразилія, Південно-Африканська Республіка й ціла низка інших менших країн Азії, Африки, Південної Америки й Океанії, залежить тепер геополітичне майбутнє світу, бо вони становлять значну частину членів ООН. Їхні голоси у важливих питаннях, наприклад щодо присутності Росії в ООН, можуть стати вирішальними.
Це перетягування каната створило ситуацію, коли багато країн почали визначатися стосовно своєї африканської стратегії, навіть якщо Африка раніше не входила у сферу їхніх інтересів. Великі гравці, такі як США, арабські країни, Китай, почали більш чітко позиціонувати себе щодо країн і цілих регіонів ГП. Це стосується й України. Згадати хоча б дипломатичне турне Дмитра Кулеби країнами Африки в жовтні 2022 року, а також цьогорічні візити до країн регіону. Очевидно, що Росія, яка перебуває в умовах міжнародної ізоляції, також почала активно працювати в цьому напрямі, щоб хоч якось компенсувати свою слабкість.
Звісно ж, кожна країна вибудовує стратегію щодо Глобального Півдня з погляду власних інтересів. Для Китаю це насамперед сфера економічного впливу, для Росії — військового, Україна ж, не маючи суттєвих важелів впливу в Африці, апелює до Статуту ООН і потреби дотримання міжнародного права. Хоч ініціатором саміту є Саудівська Аравія, яка скликала передусім країни ГП, на нього запрошено Сполучені Штати та країни ЄС. Росію не запросили, а от спецпредставник КНР у справах Євразії Лі Хуей усе-таки з’явився на саміті, що можна вважати дипломатичним успіхом України. Та це геть не означає готовність Китаю обговорювати врегулювання війни на українських умовах. Він має в цій справі свої конкретні ідеї, які часами зовсім далекі від інтересів України.
Інтереси Китаю в регіоні Глобального Півдня
Ще до повномасштабного вторгнення РФ в Україну Китай хотів домінувати на Глобальному Півдні саме як головний економічний партнер й останні десятиліття намагався заповнювати собою вакуум, що утворювався після виходу звідти західних країн, найперше європейських. Якщо Франція чи США, наприклад, виходили з якоїсь африканської країни або ж країн Океанії, Китай одразу заходив туди зі своїми економічними проєктами — від видобутку корисних копалин і будівництва інфраструктури до кредитування урядів.
Ці країни переважно бідні, але їхня чисельність і їхні голоси, якщо вони об’єднані, багато важать. Саме це й привернуло увагу Пекіна. І саме це робив Китай — об’єднував численні кволі голоси в один потужний, намагався зібрати ці країни під однією парасолькою та очолити їх усі як певну цілісність.
Він використовував цю стратегію на противагу Індії, яка завжди бачила себе лідером країн руху неприєднання, а саме країни Глобального Півдня є головними учасниками руху. Китай зрозумів, що Індія, як лідер країн неприєднання, є для нього конкурентом, тому запропонував дещо іншу концепцію, щоб усе ж таки переорієнтувати ці країни на себе, «приєднати» їх до свого голосу і врешті-решт стати ніби виразником їхньої позиції на глобальному рівні. Такою китайською концепцією стали не принципи неприєднання, яких дотримується Індія, а так звана концепція політичної автономії, яка в китайській інтерпретації має чіткий присмак протиставлення Заходу. Очевидно, що в цій концепції хочуть виставити Захід неоколоніальною та загарбницькою силою, яка тільки й думає про те, щоб якомога більше країн узалежнити від себе.
Хоча антизахідні тенденції в самій Індії дуже сильні й багато в чому визначають внутрішню політику, у своїй зовнішній політиці Індія ніколи не позиціонувала себе як антизахід і не мала амбіцій стати лідером усього Глобального Півдня. Китай же має такі амбіції і не тільки використовує антизахідну риторику в побудові своїх відносин із цими країнами, а й постійно акцентує їхню автономію, право на власний голос, хоча насправді геть не зацікавлений у їхньому самостійному голосі, а лише хоче, щоб їхні голоси були співзвучні з голосом Китаю. Так само Китай використовує Росію.
Приїзд Лі Хуея на саміт означає тільки одне — не дозволити США зробити цей саміт антиросійським і не допустити того, щоб Сполучені Штати змогли посилити свій вплив на Глобальному Півдні.
Намагаючись не допустити цього та схилити країни Глобального Півдня на свій бік, Китай постійно наголошує на тому, що все, що вони роблять, співзвучне інтересам Китаю, хоч це далеко не завжди так. Коли, наприклад, африканські лідери висунули свої мирні ініціативи щодо України, Китай одразу почав говорити про їхню співзвучність його ініціативам щодо України. Хоча це зовсім не очевидно, і деякі лідери Африки просто ще не визначилися.
Саміт у Саудівській Аравії став майданчиком, на якому вже неможливо декларувати співзвучність інтересів, бо до обговорення взято не цілковито прийнятну для Китаю формулу врегулювання війни — українську. Та й осторонь Пекін просто не міг уже залишитися, бо це означало б, що долю війни вирішать без нього, а він не міг припуститися такої дипломатичної поразки, адже саміт у Саудівській Аравії організатори й Президент України Володимир Зеленський розглядають як першу зустріч на шляху до підготовки саміту глобальних лідерів на підтримку української формули миру.
Виявилося, що Саудівській Аравії вистачило політичного впливу, щоб зібрати в Джидді досить строкату компанію і фактично одним цим кроком звести нанівець багаторічні зусилля Китаю з посилення свого впливу на ГП. Також стало очевидним, що Китай, навіть коли робить акцент на своїй гуманітарній підтримці України в час війни, значно поступається досягненням Саудівської Аравії в цьому питанні. Ер-Ріяд робить у гуманітарному плані значно більше для України, ніж Пекін. Варто згадати хоча б те, що саудити стали посередниками в поверненні додому іноземців у складі «Азова», які були заблоковані на «Азовсталі», а обсяги гуманітарної допомоги, яку вони надають, несумірно більші за китайські.
Саміт 40 держав — розширення коаліції за Україну чи вирішення питань України без неї?
Ініціатива Саудівської Аравії показала, що серед країн Глобального Півдня є ті, інтереси яких резонують з інтересами України, зокрема в питаннях завершення війни. Ба більше, ці країни нарешті зрозуміли, що російсько-українська війна впливає на них безпосередньо й цей вплив украй негативний. Саме тому залишатися осторонь уже немає жодної можливості. Помітно, що українська формула миру є основою, на базі якої збирався попередній саміт у Копенгагені. Мистецтво та зрілість української дипломатії полягають у тому, що, віддавши ініціативу скликання саміту саме незахідним країнам, Україна змогла не лише розширити коаліцію, а й нівелювати російський пропагандистський ярлик «маріонетки Заходу та НАТО».
Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба назвав рішення Китаю направити свого представника Лі Хуея на зустріч у Джидді «суперпроривом» для України. Стало відомо, що, отримавши запрошення обговорити кулуарно українську тематику на зустрічі політичних радників у Копенгагені кілька місяців тому, Китай проігнорував його. Тому не варто очікувати, що Китай тепер цілковито підтримуватиме українську формулу миру й забуде про свою. Радше навпаки: він використовуватиме такі зустрічі, щоб не опинитися в ізоляції разом з РФ, і, ймовірно, перешкоджатиме зусиллям Києва та його міжнародних партнерів зробити український план єдиним і прийнятним для всіх.
Потреба інституційного посилення української дипломатії
Попри ситуативні перемоги та здобутки на «дипломатичному фронті», загальна слабкість та інституційна інерція української дипломатії — це системна проблема, яку годі описати трьома словами. Та зрозуміло одне: попри те що українські виші щороку випускають сотні дипломованих фахівців і знавців різноманітних східних мов, зокрема мов Глобального Півдня — арабської, індонезійської, гінді, в’єтнамської тощо, схоже на те, що держава неефективно використовує цей ресурс і, що найгірше, не визнає потреби в розвитку цих галузей знань.
Якщо сходознавство є в Інституті сходознавства імені А. Ю. Кримського НАНУ, КНУ імені Тараса Шевченка, ЛНУ імені Івана Франка та ще деяких університетах України, то африканістики взагалі немає в українських наукових та освітніх установах. І це на тлі критичної важливості схилити країни Африки на наш бік, уже не кажучи про таку впливову країну Півдня, як Індія, яку за сильної дипломатії є великі шанси мати на своєму боці.
Державна підтримка і сприяння розвитку інституцій, які готують сходознавчі й дипломатичні кадри, нині критично важливі, адже в сучасному складному світі перемогу здобувають не лише на фізичному полі бою, а й на дипломатичному.
Автор: Олексій Коваль
Фото: t.me/ermaka2022
