Цікаві перспективи у «зернової угоди» зараз
Ходять чутки, що Туреччина може підтримати зернову угоду одноосібно, за допомогою власного флоту. Це цілком можливо технічно, бо флот росії у Чорному морі давно став посміховиськом, яке стібуть на турецьких провладних каналах провладні же спікери.
Але чи це можливо реально?
Я вже писав, що вважаю зернову угоду великим дипломатичним та економічним досягненням. З економікою вийшло не дуже щоб красиво, подробиці можна подивитись на ТСК ВР по темі. Але всі балачки про те, що під виглядом зерновозів буде російський десант, про те, що запустять аміакопровід, виявились балачками. Про ці балачки всі забули, але я-то памʼятаю.
Тим не менш.
Угода дуже потрібна навіть не Туреччині, а особисто Ердогану. Він послідовно намагається побудувати з Туреччини логістичну регіональну наддержаву. Не економічну наддержаву, саме через це експерименти з макрофінансовою політикою, які приводять до поганих результатів. Економіка для нього не мета, а інструмент. Не військову наддержаву, хоча ВПК Туреччини – приклад для нас. Побудувати військову наддержаву за допомогою політично контрольованої армії неможливо. Армія та флот для Ердогана також просто інструмент.
Мета Ердогана – саме логістична наддержава. Енергетичний та логістичний хаб, який заробляє на перерозподілі та обробці, бо утримує шляхи передачі ресурсів. Утримати шляхи постачання зерна за допомогою власного флоту – логічний хід для Ердогана.
Ердогану потрібен російський газ. Але партнер Ердогана у питанні російського газу – це дзеркало самого Ердогану. Такий же нарваний диктатор зі слабкою по факту армією, але непоганим ВПК.
Ердоган розуміє пітуна, а пітун – Ердогана. Вони розмовляють між собою мовою сили. Просто Ердоган робить це краще за кремлівського гнома. Вбити посла, збити літак, а у відподвідь пукпук-среньк у вигляді російських заборон на імпорт помідорів та експорт наташ. Я вже не кажу про те, як діяв Ердоган в Сирії, Лівії та Азербайджані. На перші дві проблеми пітун хоча б відповідав пригожиним, а Вірменію просто кинув. Десь вони в паритеті – типу як у військових заколотах, у Ердогана їх навіть більше. Але вони два абсолютно однакових гравця за мотивацією.
Тим не менш, українська дипломатія скористалася цим протиріччям. Ердогану не подобалося, як пітун поводить себе з зерновою угодою? Ну ось вам видача полонених, плани на постачання САУ та чутки про турецькій флот на підтримку зернової угоди.
Але не треба обманюватися.
Ердоган буде грати у зернову угоду без рф, тільки якщо буде впевнений у важелях, які дозволять йому використати пітуна і далі для реалізації власного проекту. Все, що ви бачите зараз, – це лише підготовка до перемовин.
Якщо у Ердогана є ще якісь важелі або плюшки, щоби і далі їздити на пітуні, він буде одноосібно підтримувати зернову угоду. І це буде нашою великою перемогою і приниженням пітуна.
Якщо вони десь домовляться посередині, і пітун відригне щось зараз для Ердогана, то на цьому етапі Ердоган може почати прогинати вже нас на якісь поступки, типу згоди на розблокування СВІФТ для россельхозбанку. І це також буде нашою перемогою, хоча і меншою. Бо Ердоган злупить з пітуна багато.
Так, Туреччина для пітуна – один з небагатьох шляхів постачання газу в Європу. Але якщо пітун буде готовий втратити цей шлях і дійсно це доведе, Ердоган дасть задню, скоріш за все. А може і ні, бо Ердоган практичніший за еліти, наприклад, Німеччини і свій хаб будував НЕ ТІЛЬКИ для російського газу. Питання в балансах та наскільки вони прийнятні для Ердогана.
Тим не менш, рішення буде не залежати від нас.
Але плюс в тому, що свої бенефіти ми вже отримали і отримаємо в майбутньому все одно. Це і є дипломатія – витягати профіт із чужих проблем.
А тепер доведіть мені, що я неправий.
Колаж: informator.ua
