Вісті з фронтів. 20.06.2023
Очевидно командування військ противника на Токмацькому напрямку на даний момент стурбовано “подвійною” проблемою – не допустити просування передових підрозділів ЗСУ у напрямку на Василівку (після фактичної втрати російськими військами контролю за вузлом оборони на смузі забезпечення в районі с. П’ятихатки це стало цілком реально), а також необхідністю зупинити просування ЗСУ до рубежа Роботине – Вербове (тобто не допустити виходу ЗСУ до головної лінії оборони, яка проходить північніше с. Вербове).
Звісно, що найліпший спосіб, це контратака, адже виключно статичною обороною ЗСУ явно не зупинити.
Але в зв’язку з цим постає питання – чим, де й коли?
Поки російське командування вважає, що особливої необхідності у контратаках із використанням резервів саме на Токмацькому напрямку немає. Достатньо локальних, тактичних контратак тими силами й засобами, які саме зараз обороняються у першому ешелоні.
Думаю, саме цим усвідомленням, наприклад, керується російське командування на цьому напрямку, продовжуючи утримувати батальйонами 429-го мотострілецького полку південно-західну частину с. Кам’янське, а також декілька опорних пунктів між ним та с. Лугове.
Однак, очевидно, починаючи зі вчорашнього ранку ситуація стала мінятися, і явно не на користь росіян. Втрата ними П’ятихаток означає, що українські війська не тільки відтепер можуть пробувати просуватися дорогою Т-0812 у напрямку на Лугове, а й ВЖЕ знаходяться південно-східніше російських підрозділів власне у самому Кам’янському.
Тому, цілком можливо, що в один “чудовий момент” ті росіяни зі складу 429-го мсп, хто ще буде залишатися північніше умовного рубежу с. Верхня Криниця – с. Лугове (вздовж дороги Т-0812) цілком ймовірно можуть опинитися у досить “пікантному” становищі і не встигнути “оптимізуватися” до м. Василівка.
Але на даний момент саме на цій ділянці російське командування очевидно більше займає не це, а проблема утримання рубежу с.Грозове – с. Долинка, куди вони й стягнули основну масу своїх тактичних резервів у вигляді різноманітних “окремих батальйонів” та “зведених тактичних груп”.
І його цілком можливо зрозуміти, адже передові підрозділи ЗСУ вже вийшли на дистанцію чуть більше 3-х км від цього рубежу.
Утримання російськими підрозділами цього рубежу об’єктивно перешкоджає розвитку українського наступу на цій ділянці найбільш сильно (бо одночасно дозволяє росіянам стримувати атаки ЗСУ по дирекції Жереб’янки – Лугове, так і власне на південь по напрямку с. Грозове – с. Гладке).
Однак, у росіян і тут вже починає “потріскувати”.
Звісно, всі ці осетинські добровольці та колаборанти із “судоплатовського” батальйону замотивовані, але рівень їхньої боєздатності мені видається, скажімо так, трохи проблематичним, особливо у сенсі здатності витримувати тривалий час потужний вогневий вплив української артилерії. Історія з П’ятихатками це ну дуже наочно доводить.
Не думаю, що командування оперативно-тактичного угрупування ЗСУ, яке діє тут, у цьому сенсі особливо розрізняє російських військовослужбовців зі складу, наприклад, зведеної тактичної групи 4-ї вб, 125-ї мотострілецької бригади 1-го АК, чи якихось “заблукавших” у південних степах України осетинів.
Поки вся ця російська оборонна “конструкція” на Токмацькому напрямку тримається в основному на підрозділах мотострілецьких полків 19-ї та 42-ї мотострілецьких дивізій (мсд) 58-ї загальновійськової армії (ЗВА), посилених цими всіма БАРС-ами, добровольчими батальйонами (починаючи з осетинських, закінчуючи “ахмат-чаєм” чи навіть рогозинськими “царскими вовками”), а також окремими формуваннями територіальних військ (ТрВ) у якості тактичного резерву. Але очевидно, якщо ЗСУ збережуть “рівень тиску” на досить високому рівні, ця “конструкція” цілком ймовірно може “потріскатися”.
На мій суб’єктивний погляд, “ущільнювати” бойові порядки своїх військ на позиціях у смузі забезпечення першим, що “потрапляє під руку”, у вигляді якихось напівдобровольчих-напівмобілізованих формувань російське командування безкінечно довго не зможе. Рано чи пізно йому таки доведеться “розпакувати” основні резерви з числа регулярних формувань на цьому напрямку. Й особливо “критично” це питання перед ним постане, коли ЗСУ таки вийдуть до головної лінії оборони противника (особливо тоді, коли це трапиться ВІЗРАЗУ на декількох ділянках), до якої вони поступово, але досить впевнено наближаються.
В свою чергу, для українського військового командування це вже навіть не питання вибору того чи іншого напрямку, тієї чи іншої ділянки наступу, а питання підтримання на потрібному рівні боєздатності (а значить, і їх наступальних спроможностей) тих військ (сил), які залучені до виконання саме цього завдання.
