Де наше кіно про Азовсталь?

Ось дивіться. Це те, про що я криком кричу уже кілька років. Те, через що я відклала усі справи і написала “Доцю” – з відчаю, з протесту, на чистій люті.

Росіяни воюють на “культурному” фронті, вони працюють на широку аудиторію, у першу чергу, на закордонну, а ми ні.

Росіяни вже зняли фільм про Азовсталь і вже повезли його у турне по Європі. І щоб ви не сумнівалися, автори цього твору не випрошують у соцмережах гроші на проїзд і на оренду приміщень для показів. І з пресою у них все буде у порядку, і все посольство повним складом сидітиме у перших рядах і затягуватиме туди глядачів.

Іще наші заручники у полоні, іще не поховані тіла, а вони вже зняли кіно. Тому що розуміють: у війні перемагає той, хто складає балади про цю війну. Пише книги. Знімає фільми.

Чи розуміють це наші очільники?

Давайте сформулюємо інакше. Чи розуміє значення кіно той, хто саме завдяки кіно став президентом, не маючи для того жодних інших підстав, знань і компетенцій?

Звісно, що розуміє, це єдине, у чому він розбирається.

То чому у нас досі немає фільму про Азовсталь, а у росіян уже є?