Мой Донбасс – моя Донеччина
Подумалось, как язык меняет интонации произносимого.
Слово “Донбасс” – предельно жесткое, резкое. Как внезапные пи*дюля в подворотне. Как угрюмые пацики с коленками в разные стороны. Раздражающее, как гудок ДМЗ у досвіта несрамши. Впивающееся, как угольная пыль в кожу навсегда. Надоедливое, как местный грунт, не отлипающий от тебя никогда. Фатальное, как три времени года на Донбассе: грязь, грязь замёрзла и грязь засохла. Грубое слово, в нём невозможно нежиться или греться, в нём можно только выживать, обрастая слоями брони, рядами зубов, шкурой медоеда и умением держать удар.
И скоростью, конечно. Мы ведь всё сокращаем, не замечали? Крамаха, Констаха, Марик. Словно, если сказать слово полностью, мы куда-то сильно не успеем.
Інша справа – слово “Донеччина”.
Воно по-іншому звучить, його можна тримати у роті довше, воно ще не лагідне, але вже м’якіше. Це слово не випльовують із себе як вирок чи діагноз, воно ллється і не сичить своїми подвоєними “с”, а шелестить, як капустянки під шахтними стяжками на городі.
У слові Донеччина розпечений степ і криваві закати. Сиве море ковилу Клебан-Бику і скам’янілі дерева Дружківки. Святі Гори і 10 видів тамтешніх різнокольорових ропух, які причаїлися в кожній калюжі. Унікальний Азов і старезні Кам’яні могили.
Я не знаю, что мне больше нравится, никогда не любила выбирать: мне надо всё. Я не хочу отрицать свои донбасские зубы и шкуру, я кайфую от них, от того, что получая раз за разом по морде, мы умеем вставать и пи*довать дальше.
Але та, інша сторона, моя Донеччина, мій Азов, мої співочі капустянки і різнокольорові ропухи, – це все теж МОЄ.
Я така, Таня – жадіна.
І не треба мене кроїти під себе, нехай я вже буду така як є. А мій зруйнований Донбас, моя залита кров’ю Донеччина колись оживе. Проросте наново. Я маю в це вірити і я в це вірю.
